Мовив батько: «Сину, підстрижи
Мого чуба, мабуть, наостанку.»
Ті слова гостріші від ножів,
Вдарили під серце на світанку.
Вийшла біль та старість на поріг,
Під серпанок сонячного літа,
Із-під ножиць падала до ніг
Сивина підкошеного жита.
Вітру подих без жалю та сліз
Легкокрило розмітав волосся,
Мабуть, він роки його проніс
Дзвоном перезрілого колосся.
...Через тиждень линули здаля,
Шепотінням вранішні тополі:
Пухом стала батькові земля,
А душа здобула собі волю.
Через посивілу давнину
Бачу тихе батьківське подвір’я
Та його останню сивину,
Що на землю впало, як повір’я.
2011 р
Через тиждень линули здаля,
Шепотінням вранішні тополі:
Пухом стала батькові земля,
А душа здобула собі волю.
Поздравляю с прекрасной работой! Удачи вам в творчестве и вдохновений!
Як вчора, батько на подвіррі.
Біліє в скронях сивина
Мов сніп підкошеного жита,
В якім виблискує луна.Оце вже суржик. Луна - це місяць. Але ж ми гарно розуміємось та спілкуємось. Будьмо!
Шепотінням вранішні тополі:
Пухом стала батькові земля,
А душа здобула собі волю.
Поздравляю с прекрасной работой! Удачи вам в творчестве и вдохновений!