Воскреслая і відродженая Україна

Славная Україно, Україночко!
Вірная, ніжная квіточко!
Скільки горя ти зазнала?
Скільки цвіт твій оббивали,
По вітру пускали?
Твої діти, ніжні квіти
У наймах всихали
Тебе били, убивали,
В кайдани кували.
І, мов ту скотину,
В далеку чужину
Рабинею гнали.
В рабство продавали,
Їсти, пити не давали,
З милим говорити.
І ти, моя квіточка, сохла, засихала.
Води ні краплинки на устах не мала.
Від вітру палючого, від вітру колючого
Сухим пагиночком стала.
Краса твоя, як квіточка, зів’яла.
Стан гнучкий і чорні брови
Від вітру линяли.
Очі сірі, очі карі, різнокольорові
Безбарвними ставали.
Дивилися через гори і моря,
Бачили рідні серцю края,
Рідну неньку свою,
Матір, Вкраїну святую.
Землю-матір тую,
Що зіткала, породила,
В світ Божий пустила.
Тебе, мою ніжну, милую голубку,
Одягали в грубу тюремную юбку.
Замість вишиванки, дукатів, намиста,
Тебе, мою милу, із ярмом на шиї,
У віз запрягали, як тую скотину,
Батогом стьобали.
Замість кохана та люба,
Швайне райне, остарбайте, - ти чула грубе.
Отакеє у тебе було кохання.
Отакеє тобі було признання,
Отакая була доля
Твоя в далекій неволі,
Україночко-дівчинонька,
Красная калинонька.
Не засохла ти, не вмерла,
Ніяка вража сила тебе не зжерла.
Із землі святої не стерла.
Зневажена, проклята, бита, розп’ята,
Ти воскресла і востала,
І на ноги стала.
Україною, квіткою калиновою стала.
Сонцем зігріта, любов’ю повита.
От світу, ти, Україно, Богом откраяна,
Богом одділена, Богу відділена.
Світом замучена, з Богом заручена.
Богом призначена, Йому назначена.
Невмируща, невсипуща,
Всюдисущая княгиня:
І майстриня й берегиня,
Милосердія сестриця,
Чистая жива водиця,
Непохитна, нездоланна,
Діва моя, панно,
Красная калинонька,
Вірная дівчинонько,
Любов, Україно моя.

Любов Павлюченко.