У минулого своя ціна
Чи не людини в тім заслуга?
В житті оралась цілина
Не лише лемехами плуга.
Шовк вистилає ковила.
Віки змітаються вітрами.
Нам Слобода ключі дала,
Щоб давнини відкрити брами.
Щоби дізнатись від віків,
Як колос силою налився,
Та хто із пращурів тоді
Край того поля оселився.
З чиєї легкої руки
Вугільні брильця заіскрились,
Посеред степу світляки
Шахтарських селищ засвітились.
Яким той перший був ратай,
Той первісток людської гілки,
Який ступив в полинний край
Ще незайманої ковилки?
Хто ще тоді в родючий пласт
Зміг закохатися без тями,
Та череду біленьких хат
Назвав своїми Ровеньками?
Питання ставлю на ребро:
«Невже усе по Божій волі?».
Без сумніву – своє «добро»
На житіє орач дав в полі.
Ми пожинаючи плоди
Своє творімо сьогодення…
А скільки витекло води
Із джерельця від поселення?
Не брязне дужкою цебро,
Кінь не зарже на водопої.
Чому те поле поросло
Свиріпою та лободою?
Нам розпитати би дідів,
У них би мудрості навчитись…
Їх пам’яті без зайвих слів
В повазі низько уклонитись.
2011 р
Свидетельство о публикации №31805 от 11 августа 2012 года
Любовью к родному краю, к его истории проникнуто ваше произведение, Юрий. Приятно читать стихи неравнодушного человека. И кто бы ни был тот, кто первым заселился в Ровеньках, уже то, что о нем вспомнили с такой благодарностью сегодня, говорит нам о том, что это был мудрый человек.
Альфира, "... и трудолюбивый".Вот Вы и о моих Ровеньках, судьба которых ломается современными дельцами, ради их наживы. Больно на все смотреть. Спасибо за душевный отзыв.