Дощ...

Дощ...
Блукала вулицями стомлена істота,
по небу злісно просувались блискавки
і всі ховались від дощу, мов та голота,
а та примара все робила навпаки.

Гриміло небо над блідою головою,
метались люди з парасольками в руках,
вона ішла такою легкою ходою,
збивались краплі по стурбованих висках.

Сміявся нарід з божевільної дитини,
що так любила дощ, що ним жила.
Іде- милується, минаються години,
спустіли вулиці, лише вона одна.

Шепоче тихими, ледь чутними словами,
сміється щиро, очі райдугу несуть
і ти не бачив її досі поміж вами,
та завжди пам'ятатимеш... мабуть...

Промокла наскрізь, шкіра посиніла,
тремтяче тіло сяяло теплом.
Побратися з дощем та тінь хотіла,
та грім ударив, наче батогом.

Примружить очі, зрониться сльозинка,
омиє дощ пригнічене лице,
бо та сльоза- то ще одна росинка,
що так нестерпно на душі пече.

Єхидний погляд на собі побачить,
то промінь сонця виглянув з глибин.
І знову, як колись, йому пробачить
серед калюж обвітрених картин.

Прийде додому, пледом огорнеться
і приготує каву запашну,
а за вікном дощ знову розпочнеться
для когось іншого, для того, що люблю...