Печера Оптимістична

Печера Оптимістична на Поділлі

Восени 1993 р. минуло 30 років з дня створення у Львові секції спелеотуристів. З цієї нагоди відбулась ювілейна експедиція в Оптимістичну, а 6-го листопада – загальні збори усіх членів “Циклопу” різних поколінь. Були теплі спогади про пережите разом, про радість відкриття небаченого підземного світу, і, звичайно, про Оптимістичну, яка стала для кожного з нас не просто печерою, а суспільними явищем – настільки глибокі сліди залишила вона в наших серцях і долях.
Як все це починалось? Тодішній громадський голова міського клубу туристів Ігор Стернюк мені, як “досвідченому” на той час спелеологу, створити при клубі секцію печерних туристів. Був організований вечір для туристів Львова, відбулась моя доповідь із демонстрацією планів розвіданих печер і підземних фотографій. І ось, в найближчу суботу-неділю, двадцять зацікавлених доповіддю туристів вантажівкою вирушили в одну із найбільших на той час Подільських печер – Млинківську.
Цілу ніч блукали новоявлені спелеологи по 14-ти кілометровому лабіринту, пробираючись по ущелинах, проповзаючи через вузенькі “вікна”, милуючись небаченим досі світом кристалів, сталактитів, кам’яних квітів. По дорозі назад, у Львів, в кузові вантажівки були складені слова пісні “Всі туристи витягніте шиї!…” і нову секцію спелеологів “Циклоп”.
Основу секції склали досвідчені туристи – геолог Георгій Бачинський, згодом доктор наук, професор, аспірант ЛДМІ Олександр Кіцера, - нині доктор медичних наук, професор, студент ЛЗВІ Богдан Мельник, інженер – хімік Аріадна Стрілківська, юрист Олександр Штих та інші. Почались активні пошуки печер. Завдяки інформації учасника Комплексної Карстової експедиції АН УРСР Г.Бачинського про існування великої печери біля с. Стрілківці, було зроблене перше серйозне відкриття. На початку вересня 1963 року О.Кіцері, Б.Мельнику, О.Штиху, М.Бейдеру, Л.Савчин і мені, після другого виїзду в с. Стрілківці вдалося розкопати засипаний в 1946 році вхід до печери “Попова яма”, яка зараз відома під назвою “Озерна”. Лабіринти цієї печери нині сягають 114 км довжини, а сама печера займає ІІІ-те місце серед найдовших гіпсових печер світу. Звичайно, цього всього тоді ми ще не знали, але ця перша велика знахідка дозволила молодим спелеологам повірити в свої сили.
На жаль, відсутність досвіду не позволила новоствореній секції закріпитись цій печері, якою серйозно занялись тернопольські колеги під керівництвом Володимира Радзієвського.
Пошуки продовжувались: села Страдч біля Янова, Загірочка, Васючин біля Ходорова, Озеряни, Поділля біля Бурштина, Ілів, Діброва біля Миколаєва, міста і містечка Тлумач, Городенка, Мельниця-Подільська, Заліщики… . З’явились “крилаті фрази” – “На львівщині печер нема, але ми їх викопаємо!”, “Підземних браконьєрів – під сталактит!”, “Вузький таз – гарант успіху!”, “Приходьте до нас – під землею всім місця вистачить!” Відбулась знаменита водна експедиція на каяках по річці Дністер в пошуках печер… . Траплялись невеличкі підземелля, але справжніх печер, таких як у Тома Соєра, не було.
Нарешті, 10 квітня 1965 року Ігорю Качковському, Валерію Васильєву, Юрію Авербаху і мені вдалося натрапити на ознаки існування великої підземної порожнини. Під час досліджень давно відомої печери “Вітрова”, що знаходилась в лісі, біля села Королівка Борщівського району на Тернопільщині, місцеві хлопчики показали нам недалеко від “Вітрової” карстову лійку – вирву, на дні якої щезав невеликий струмок. Наші спроби пробитись всередину масиву понад струмком не увінчались успіхом. Але сильна тяга повітря з проходу над струмком свідчила про наявність за ним великої підземної порожнини.
Через рік, до таємничої вирви я повернувся з Олексою Соляром, випускником Львівського технікуму радіоелектроніки, спелеологом з першого набору “Циклопу”.
Після двох днів розкопок, “пройшовши” 6 метрів глиняного сифону, 8 травня 1966 року в 14.00 ми вперше проникли в печеру. Тоді ми пройшли всього 150 метрів, але яких! Після 100 метрового плазування вузьким і низьким лазом ми увійшли в лабіринт відносно просторих ходів. Тепер ця точка носить назву “13-й пікет”. Світло наших ліхтарів було на грані світіння, тому довелось повернутись на поверхню.
Пригадую, тоді, після повернення з такої вдалої розвідки, на засіданні нашої секції я “гарантував” довжину нашої печери не менше 6 км. Але дійсність виявилась справді казковою і перекреслила найсміливіші прогнози…
Через місяць біля входу в печеру, названу нами “Оптимістичною”, (тільки дуже велике почуття оптимізму могло припустити, що оця заболочена діра є входом у величезну печеру) був розбитий табір першої експедиції “циклопу”. Учасниками цієї експедиції були: Мирон Савчин, Валерій Васильєв, Олександр Рикалін, Валентин Остянов, Едуард Єрашок, Людмила Савчин, Юлія Жидкова, Галина Малявіна, Неля Наумова. Ми склали топографічний план перших 1345 метрів лабіринту.
З червня 1966 року до листопада 1989 року нами – секцією “Циклоп” а з 1967 року одно іменним клубом було проведено 67 спелеоекспедицій з дослідження цієї печери. У 23-х із них приймали участь зарубіжні спелеологи: з Болгарії, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Німеччини, Іспанії, США. Наші спелеологи стали бажаними гостями на багатьох міжнародних спелеологічних конгресах і симпозіумах.
На січень 1994 року довжина розвіданої частини печери становила 187 км 651 м, загальна площа – 236,4 тис. кв. м, об’єм – 484,8 тис. куб. м. По своїй довжині печера займає перше місце в світі серед гіпсових печер і друге – по абсолютній довжині, поступаючись тільки Мамонтовій (штат Кентуккі, США).
Кілька слів про цю печеру, якій клуб “Циклоп” завдячує багатьма своїми досягненнями.
Отже, печера горизонтальна, лабіринтововго типу, закладена в 20 – 25 метровій товщі гіпсів, на глибині 60-80 метрів, і складається із кільканадцяти відносно ізольованих районів, зв’язаних між собою одним або кількома ходами. Температурний режим постійний, 8 – 9 градусів по Цельсію в привходовій частині (грот Рояль) і 10 – 11 в глибинах лабіринту.
Отже перший район, що був відкритий, одержав назву “Старий”. Про його відкриття вже було сказано вище. Він з’єднаний з поверхнею 100 метровим ходом–лазом, який довгий час був єдиним входом в лабіринт (до з’єднання з сусідньою печерою Вітровою). Сам вхід у печеру в 1982 році був перенесений за допомогою штольні із дна вирви у більш зручне місце – на схил яру, де його не затоплюють весняні повені. Вхід був забетонований і обладнаний стальними дверима. Правда повністю обійти затоплюваний вхідний лаз удалось тільки взимку 2006 року (від вхідного куполу до гроту «Столовий»), коли було завершено багатолітнє розкопування паралельного ходу (“Лівої рукавиці”).
Стіни і склепіння в Старому районі заложені в темно-коричневому крупнокристалічному гіпсі. Ходи переважно готичної форми, до половини заповнені глиняними наносами. Північну частину району складає так званий субрайон "Дика Північ", розміщений у вузьких вертикальних і слабо похилих тріщинах, як правило, без глиняних наносів. У Старому районі нема великих залів і галерей, немає кристалічних друз. У місцях контакту з перекриваючими гіпси породами трапляються кальцитові сталактити. Під час весняних повеней або затяжних дощів один раз у 3-5 років район може повністю затоплюватись. Його довжини – 9,9 км, питомий об’єм – 1,24 (відношення об’єму печери до її довжини).
На південний захід від Старого району розташований район Глобусів. Як уже згадувалось, він був відкритий зйомочною групою Галі Малявіної і Юлі Жидкової 16 січня 1967 року під час робіт 4-ї “Льодової” експедиції. Тут вперше з’являються широкі, добре промиті водою галереї: Циклоп, Спелеологів, Вічно Юних, Софія. В цьому районі, вперше в умовах гіпсових печер, був обладнаний підземний штурмовий табір – в галереях Циклоп і Спелеологів. Воду в печері ще не було знайдено, і її довелось приносити з поверхні. В деяких місцях району трапляються невеличкі розсипи кристалів. Загальна довжина району становить 10,6 км, питомий об’єм – 1,83.
Ще західніше, з просуванням на південь, розташований Новий район. Єдиний хід що з’єднує його з районом Глобусів був відкритий Клавою Стельмащук і Мироном Савчином 5 травня 1968 р., в останній день робіт 9-ї експедиції. Це найбільший район печери. Його довжина становить 47,9 км, питомий об’єм – 2,32. Найцікавішими тут є галереї Чумацький Шлях, Шевченка, зал Юрія Авербахаю. В залі Ю.Авербаха вперше в печері була знайдене неперисихаюче озерце, що позволило обладнати біля нього два штурмові табори – Півтора Сарая і Пражський. Там же була знайдена ще одна криничка – “Мадонівська вода”. Правда, вона епізодично пересихає.
Всюди по району бачимо мозаїчні гіпсові стіни, зустрічаються блоки прозорого пластинчастого гіпсу. Окремими колоніями, у різних місцях району розміщаються сліпучобілі друзи кристалів – більше всього їх можна зустріти в околицях “Німецького перекопу”. Але найкрасивіша друза – “Славиків Кристал” знаходиться на півдні, на підходах до галереї Чумацький Шлях. У багатьох місцях району зустрічається двоповерхова будова – партерові (готичні) і підвальні (низькі, з горизонтальним склепінням) ходи.
У північній частині Нового району був проведений унікальний експеримент по прив’язці підземних пустот до поверхні. На підходах до “Краківської” галереї, в 150 метрах на північ від табору “Півтора Сарая” – а на поверхні – біля дороги на Заліщики, на краю Королівського лісу, за допомогою геологів була пробурена 75-метрова свердловина, через яку 3 жовтня 1983 року вперше в історії печери були закинуті в підземні табори паливо, продукти, інструменти (діаметр обсадної труби – 20 см.).
На захід від Нового району розташований район Далекий. Він був відкритий 8 травня 1971 р. зйомочними групами Галі Малявіної і М.Савчина. Тут простягнулась одна із найбільших галерей печери Аспірантська, довжиною 180 м і шириною до 25 м, простора Львівська, небезпечна Шипуча, зали Оленки, Далекий, і багато інших. Для освоєння цього району були обладнані штурмові табори “Далекий” і “Сива Кобила”. Особливо зручним виявився останній, що був розміщений в підвалах галереї Львівська і поблизу якого було знайдено воду. Раніше тут були табори Ярослава Хархаліса і Мирона Михалевича, але воду їм доводилось приносити із залу Авербаха.
Табір Сива Кобила виявився не тільки зручним, але і дуже красивим. Просторі зали, плоскі склепіння і стіни нагадують розписані фресками стіни Храму. Гіпси тут не темно-коричневі, як переважно у районі, а світло-жовті: не треба багато свічок, що би ярко освітити весь табір.
Довжина району 26,5 км, питомий об’єм – 2,94.
Західну частину печери окантовує район Озерний. Він був відкритий групами Галі Ткачук і Віктора Іванова 4 травня 1972 року під час робіт 21 експедиції. Характерною особливістю цього району є велика кількість просторих ходів з рівною, не захаращеною брилами гіпсу глиняною долівкою, чистими, медово-коричневими мозаїчними стінами, друзами кристалів, а головне – трьома підземними озерами в залі Аква Віта. Недалеко біля цього залу був обладнаний найдальший штурмовий табір в Оптимістичній – табір Озерний.
Загальна довжина району – 20,9 км, питомий об’єм – 3,65.
На північ від Озерного простягся район Заозерний. Його відкрили 5 травня 1977 року зйомочні групи Лесі Вовк і Олександра Медведева, під час робіт 39-ї експедиції. Це найбільш просторий район печери. З Озерним цей район зв’язується тільки двома ходами. У південній частині тут виникла суцільна закарстованість, великі зали часто захаращені великими брилами гіпсу. Середня висота цієї частини печери досягає 4-5 метрів (зали Небезпечний, Конференцзал). Дальше на північ долівка піднімається настільки, що часом доводиться пересуватись на чотирьох. Ще північніше склепіння печери піднімається, створюючи багатокілометрову систему прекрасних залів і галерей: Зали Центральний, Олександрина, Західна Стіна, галереї Аліси, Чорної Королеви, 44-ої експедиції та багато інших. Цей район ні в чому не поступається своєю первозданністю і красотою кращим нововідкритим районам на далекому Півдні Оптимістичної.
На жаль, на північній границі цього району усі ходи і галереї обриваються висипками перекриваючих порід. Між іншим, сусідня, 114-ти кілометрова лабіринтова печера Озерна підходить своєю південною частиною на віддаль 700 – 800 метрів до Заозерного району Оптимістичної, що, в принципі, не виключає об’єднання цих лабіринтів у майбутньому.
У 1985 році зусиллями Ігоря Малявського було знайдене продовження Заозерного району на його східній границі – субрайон Міраж. Тут багато низьких, часом широких підвальних ходів, є два невеличкі озерця. Своїми північними ходами Міраж впирається в борт поверхневої балки, тут часто можна бачити свіжі замиви ходів поверхневими водяними потоками.
Довжина Заозерного району становить 28,2 км, питомий об’єм – 3.44 (питомий об’єм цього району менший, чим в Озерному за рахунок низьких ходів Міражу).
Печера Вітрова була відома з давніх-давен своїми масовими захороненнями людських кісток у ближній від входу частині (жертви турецьких набігів?). В 1961 році план цієї печери був складений Віктором Дублянським, Георгієм Бачинським та Ігорем Чернишем – членами комплексної карстової експедиції АН УРСР на протязі 1,4 км. У 1974 році був пройдений глиняний сифон в кінці 400–метрового тупікового ходу і відкрито продовження цієї печери. Стараннями Я.Хархаліса, О.Медведева, а також одеситів Л.Суховея і О.Сухомліна в 1974 – 1976 роках довжина Вітрової була доведена до 6 км 25 м. З того ж часу продовжувались пошуки з’єднання Вітрової з Оптимістичною. 3 травня 1977 року під час робіт уже згаданої вище 39 експедиції Люді Биковській і Наталі Чепенюк вперше вдалося зайти в печеру Вітрову і вийти через печеру Оптимістичну.
Таким чином, був відкритий другий вхід до печери Оптимістична, який з’єднав “Дику Північ” Старого району через важко прохідну “антену” з ближньою частиною печери Вітрова. Для туристів могла би бути цікавою північна частина Вітрової – “Північна Корона” – система галерей і залів в місцях їх перетину, але важкодоступний 400 метровий “лазовий” хід до цих районів робить їх мало відвідуваними.
Довжина району Вітрова становить 6 км, 25 м. Питомий об'єм – 2,8.
В грудні 1978 року групою розвідників в складі О.Медведева, О.Ковальчука, О.Горинович та І.Малявського був відкритий район “Свіжа Вода”. Це єдиний район Оптимістичної, багатий на воду. Він розташований на північний захід від району Глобусів, і пов’язаний з ним тільки одним ходом в районі залу Молекула. Цей район характерний поєднанням крупних мередіальних галерей і вузьких поперечних ходів.
Найцікавіші місця – це озеро Балатон, галереї Тома Соєра, Навігатор. Для дослідження цього району в галереї Тома Соєра було обладнано зразковий, екологічно чистий підземний табір – після закінчення робіт всі відходи, сміття виносились на поверхню. Район відзнято на карту зйомочними групами під керуванням Олександра Позднишева.
Загальна довжина району становить 21 км, питомий об’єм – 1,93.
Дуже цікавий район Анаконда – до епохи великих відкрить на півдні Оптимістичної був найбільш тісним районом печери. Він підвішений на 300-метровій “антені” Чумацького Шляху” з невеликим лабіринтом на її закінчені. Починаючи з травня 1974 року нами проводились тут пошуки продовження печери. Було прокопано десятки метрів глиняних сифонів, вздовж горизонтальних тріщин висотою кілька сантиметрів… Тільки 4 травня 1977 року під час уже згадуваної 39-ої експедиції, зусиллями Валентина Овчаренка і Олександра Дервягіна цей район, нарешті, був відкритий. Двухсотметровий лаз привів спелеологів у лабіринт ходів, щедро оздоблених друзами кристалів.
Тут не було великих залів, середня висота ходів становила 1,3 м., але багато із них буквально заросли друзами кам’яних квітів. В січні 1988 р. спелеологами Львівського Палацу Молоді під керівництвом Нелі Остянової і Александра Медведєва було знайдене велике продовження на схід і захід від старої Анаконди. Тоді із нововідкритих галерей всіх вразила своїми розмірами і оздобленням галерея Висоцького, яка позволила обійти важкодоступний стопятидесятиметровий лаз в цей район.
Для дослідження нововідкритих лабіринтів був створений доволі комфортний табір “Павук” на вході в Анаконду. Правда води поблизу не було і доводилось її приносити аж ії залу Ю.Авербаха.
В подальшому, пробившись через сітку ходів і низьких лазів молодим спелеологам Палацу і їх старшим колегам вдалось відкрити неймовірні підземні дива, що зробило ці райони найбільш “атракційними” в Оптимістичній. Але нехай про це вони самі розкажуть…



М.Савчин, перший президент Циклопу з 25-літнім стажем

1995 рік