16+
Лайт-версия сайта

За щучим велінням

Литература / Сказки / За щучим велінням
Просмотр работы:
07 декабря ’2009   19:04
Просмотров: 27075

Біля річки, край села,
в хаті, що стара була,
дід та баба проживали,
трьох синочків вони мали.
Двоє старших, вже жонаті,
покидали вранці хату,
йшли у поле працювать,
щоб батькам допомагать.
Наймолодшим був Омелько.
Поведу про нього річ,
їсти він любив гарненько,
та найбільше в світі - піч.
Він на ній і дні і ночі,
як в колисочці лежав,
їв та спав собі охоче,
більше клопоту не мав.
Якось взимку на світанку
мати каже: “А сходи
ти на річку, Омелянку,
принеси мерщій води”.
Їй Омелько: “Це негоже,
піч не хочу полишать.
От поїсти - це я можу,
лиш встигайте подавать”.
Мати в плач: “Ото ледащо,
добре, як брати прийдуть,
бублик дам тобі найкращий,
що в крамниці їм дадуть”.
“Я зробить за бублик згоден
цю роботу залюбки”.
Зарипіли ганку сходи,
мчить Омелько до ріки.
Ополонка, от так штука,
про таке я не чував,
пропливає поруч Щука,
Омелян її піймав!
От Омелько молодець,
буде юшка, ще й яка,
баби зварять холодець,
подарують п`ятака!
Що ж в житті таке буває,
та на те і казка,
Щука раптом промовляє:
“Ой, зроби ти ласку,
відпусти мене ти в воду,
я за тебе потружусь,
і побачиш, при нагоді,
обіцяю, що згожусь!”
А Омелько: “Буть не може,
якщо так, то докажи!”
“Що захочеш, Щука зможе,
буде важко, ти скажи:
за велінням риби-Щуки,
за бажаннячком моїм...
Щезнуть вмить твої розпуки,
хай мене розіб`є грім!”
“Гей, за щучим за велінням,
слухай відра мій наказ:
за моїм таким хотінням
вам іти додому час!”
Очі вилізли на лоба,
все балакає село:
“Подивіться, у нероби
за відром відро пішло!”
“Ох і Щука, ох і чудо,
я вдоволений сповна,
пам`ятати тебе буду,
хай тебе біда мина!
Заслужила ти свободу,
помічниця золота!”
Відпустив він Щуку в воду
та й додому поверта.
Кличе піч його поспати,
але зараз це дарма,
бо його турбує мати:
“Омелян, дрівцят нема!
Що, не можеш з печі злізти?”
Він на теє промовля:
“Моя справа тільки їсти,
а все інше - не моя!”
А невістки: “Ох, нещасний,
скоро будеш ти в біді,
ще от-от і вогник згасне,
що робитимеш тоді?”
“Піч для мене - це важливо,
і тому, скажу я вам,
щось придумаю, можливо,
сам собі я раду дам.
Гей, за щучим за велінням,
що ж, сокиро, виручай,
за моїм тепер хотінням
ти дровець нам нарубай!
Хай самі у піч стрибають,
і щоб полум`я гуло,
добре хай там прогоряють,
щоб від них тепло пішло!”
Щось сокиру підхопило
і вона у двір летить,
все, що треба поробила,
знову піч палахкотить!
За вікном гуля зима,
мати в піч як гляне:
“В хаті трісочки нема,
чуєш, Омеляне?”
“Чую, - бовкнув, з печі зліз, -
ну і горлопани,
добре, я поїду в ліс,
приготуйте сани”.
Взяв сокиру, мотузок,
хліба кинув в рота,
влаштувався у візок:
“Відчиніть ворота!”
Мати каже: “Турку ти,
нащо тая слава?
Треба ж коня запрягти!”
Він: “Не ваша справа”.
Тут же він прошепотів
щось про Щуку тихо,
возик раптом затремтів,
сам собі поїхав!
Подивитись теє диво
позбігалось все село,
мовив дід старезний, сивий:
“Ще такого не було.
Обережно, буть біді -
правити не в змозі
сани самі по собі
їдуть по дорозі”.
”О, це ж наш, дивіться, свій!”
Раптом стогін, сльози,
чути крики: “Дурень, стій!”,
лемент та погрози.
Пролетіли, привезли
в ліс густий сосновий.
“Гей, сокиро, поколи,
бо потрібні дрова!
Лиш сухії вибирай,
не чіпай коріння,
та побільше нарубай -
ось моє хотіння!”
Мусиш ти мені зробить
ще дубця такого,
щоби ним я міг побить
зайду будь-якого.
Гей, дрова, ану лягай
в сани акуратно.
Мотузок, в`яжи давай,
бо чекає хата!”
Сани їдуть без коня,
це ж хіба не чудо!
Але що за чортівня -
на дорозі люди!
“Стій, розбійник, постривай,
це тобі за око,
ще гостинчика тримай,
що я хожу боком!”
Жаль, нема вже вороття,
треба щось робити.
Омелян своє життя
мусить захистити!
“Гей, дубцю, ану давай,
вже в очах темніє,
бо ще трохи і прощай,
я весь посинію!”
І пішов дубець у ряд
по плечам та спинам,
помісив усіх підряд,
як гончарник глину!
Повтікали хто куди
побитії люди.
Каже він: “Нема біди,
швидко все забудуть!”
Знову тепло стало в хаті,
Омелянко спить,
і дубець з ним на підхваті.
Ох, як добре жить!
Ніч проходить і зоря
вдень кудись тікає,
люд побитий у царя
суду вимагає:
“Спав Омелько довгий час,
став тепер розбійником.
Накажи його за нас
і за двох покійників!”
Цар пішов від огорожі,
дав наказ хутенько,
щоб поїхала сторожа,
привезла Омелька.
І летить уже загін
вершників пихатих,
прискакав надвечір він
до Омелька хати.
Зразу старший закричав:
“Хто це там старенький?
Ти погано нічку спав?
Ану злазь, Омелько!
До царя поїдеш ти
зараз терміново.
А тепер ходи сюди
і помовч, ні слова!”
Сів Омелько на печі,
довго позіхав,
і промовив: “Не кричи,
не піду, сказав”.
“Не підеш? Та ти, дружок,
бачу в чомусь винний,
от візьму я батіжок
і пройдусь по спині!
Гей, строжа, всі сюди,
треба цього взяти,
щоб не трапилось біди,
мусимо зв`язати!”
Наче зграя налетіла
на Омелька, щоб зв`язать,
бачить той такую силу,
був він змушений сказать:
“Гей, за щучим за велінням
за бажаннячком моїм
ти, дубцю, провчи створіння,
що чужий турбують дім!”
Як пішов дубець гуляти,
вся сторожа скаче,
повтікала враз із хати,
хто кричить, хто плаче!
Всю зворотнюю дорогу
від початку до кінця
ледве-ледве тягли ноги
від безжального дубця.
А Омелько: “Ця наука
може вийде їм ребром,
але хай навчать онуків -
до людей ходить з добром!”
Знов Омелько на печі
у полоні снів,
бачить гори калачів
і пухких хлібів.
Цар спокійно спать не може.
На світанку кличе він
щонайбільшого вельможу.
Той прийшов, зробив уклін.
Каже: “Будьте здоровенькі,
чим я зараз послужу?”
“Привези мені Омелька,
бо як ні, то накажу!”
Жити хочеться вельмозі,
тож гостинців він набрав,
скоро був він у дорозі,
дім Омелька відшукав.
Розпочав він пригощать:
“От халва, ізюм,
раджу я покуштувать
цей рахат-лукум.
Тут є печиво до чаю,
Все, що бачиш, це твоє.
Знаєш, цар тебе чекає,
там у нього всього є.
Ох, які м`якенькі ліжка,
ще й поїсти подадуть...”
З`їв халви Омелько трішки,
каже: “Краще тут”.
“Цар з тобою особисто
сяде їсти за столи,
дасть дівчатам він намиста,
тобі нові постоли”.
Став Омелько міркувати:
“Головне, гадаю, в тім,
що дарунки можу взяти,
ще й добряче попоїм”.
“Добре, - каже, - їдь вперед,
а як ніч мине,
так царя і попередь,
хай чека мене”.
От вельможа як поїхав,
Омелян всю ніч поспав.
Як прокинувся, то тихо
чарівні слова сказав:
“Гей, за щучим за велінням
ось бажаннячко моє -
за моїм таким хотінням
до царя вези мене!”
Хата раптом захиталась,
повтікали миші,
піч від стінки відірвалась,
на дорогу вийшла.
Гурт цікавих чималенький,
тільки чути: “Що?” та “Де?”
“Ой, дивіться, моя ненько,
піч сама кудись іде!”
Цар, почувши шум та гам,
у віконце зирк - хто там?
Підзиває він вельможу:
“Що таке там бути може?”
Але той сказав одразу:
“Це приїхав за наказом
Омелян. То що робить?
Може вийти запросить?”
“Сам піду”. І цар сердито
до печі підходить,
поруч мерзне його свита,
річ він так заводить:
“Ти чого там наробив?
Царство у тривозі,
кажуть, що ти подавив
людей на дорозі”.
Колупнув Омелько глину:
“То моя робота,
та ні ч чому я не винний,
ну їх у болото.
Без коня я їхав в ліс,
бо дрівцят просили,
а цікавих, хай їм біс,
трохи подавило”.
Він замовк і раптом баче
наче дівчина одна
чи сміється, чи то плаче,
виглядає із вікна.
Вся одягнена барвисто,
а на шиї, мов зоря,
діамантове намисто.
То була дочка царя.
“Гей, за щучим за велінням
є проханнячко одне:
хочу я, щоби царівна
покохала би мене”.
Помовчав і на додачу
так до печі промовля:
“Там без тебе хата плаче,
як без їжі немовля.
Тож поїхали ми знову,
адже знаєш, де твій дім,
мати видоїть корову,
то я добре попоїм”.
Піч послухала наказу,
розвернулась та пішла,
в дім зайшла і там одразу
своє місце віднайшла.
Знов Омелько на печі
у полоні снів
бачить гори калачів
і смачних млинців.
А в палаці у той час
челядь ляси точе:
“Ох, і горечко у нас -
дівка заміж хоче.
Видай заміж за Омелька, -
аж кричить вона царю, -
він хороший, він гарненький
і без нього я горю!”
Цар заплакав, затужив,
хто ж тут допоможе?
Чим біду він заслужив?
Кличе знов вельможу:
“Мій наказ запам`ятай:
перед царські очі
ти Омелька подавай,
якщо жити хочеш!”
Над наказом цим вельможа
довго голову ламав,
навіть маявся: “О, боже,
хай би його чорт забрав!”
Що ж пройшло вже півнеділі.
Треба, мабуть, так зробить:
не боїться хлопець сили,
може взяти, коли спить?”
І надвечір, як стемніло,
взяв він бочечку вина,
та з Омельком їсти сіли,
та все випили до дна.
Лиш Омелько захропів,
а вельможа тут як тут,
в сани кинути звелів,
до царя його везуть.
мовив цар: “Велику бочку
щоб до моря підкотить,
треба в ній Омелька, дочку
добре кришкою закрить.
Потім кинути у море,
краще вже їм бути там,
ніж терпіть такеє горе,
щоби дурень зять був нам!”
Слуги швидко все зробили,
з моря хвиля підійшла,
тую бочку підхопила,
вже вона ген-ген гуля.
От у морі далеченько
(вже не видно, де земля)
прокидається Омелько
і пита: “А де ж це я?”
Голос чийсь відповідає:
“В бочці ми з тобою вдвох,
темно тут і так качає,
краще б кинули нас в льох”.
“А ти хто?” “Мар`я-царівна”.
Знову тиша пролягла,
тільки чуть, як рівномірно
бочка вниз та вгору йшла.
“Треба звідси нам звільнитись,
тут так тісно, задубів,
адже можу застудитись,
я би цього не хотів”.
Кличе знов на поміч Щуку:
“Ну ж бо, вітер-вітерець,
адже бачиш мою муку,
викинь хоч на острівець!”
Буйні вітри зашуміли,
хвилі в морі розвели,
вони бочку підхопили
і досуші потягли.
Це помітила Мар`яна
і вона так промовля:
“Відчуваю, Омеляне,
що десь поруч є земля”.
Вийшли з бочки, а царівна
вся від холоду дрижить,
каже: “Дуже нам потрібна
хоч хатина, щоб в ній жить”.
Їй Омелько: “Постривай,
не люблю робити,
краще ти щось пошукай
їсти та попити”.
Та царівна так благала:
“Ти найкращий. Щоб ти знав,
все життя тебе чекала”.
Тут Омелько і сказав:
“Гей, за щучим за велінням,
за бажаннячком моїм
бути тут моїм хотінням
щонайкращий в світі дім!”
Мар`я сплеслула руками,
зачудовано вона
йде квітучими садами,
клумби квітів промина.
А палац такий, що й годі -
його ні з чим порівнять,
будь-який вельможа згоден
тут слугою працювать.
У палац зайшли, поїли,
Марта раптом каже так:
“Ой, Омельку, добрий, милий,
бачу, ти на все мастак.
Тобі варто побажати,
гарним станеш, що й казать,
ще й таким розумним стати,
що й такого пошукать”.
Що ж, Омелько, як і кожний
стати б теж таким хотів.
Легко це зробити можна,
тож він так зашепотів:
“Гей, за щучим за велінням,
за бажаннячком моїм
бути гарним є хотіння
та ще й з розумом при тім!”
Ледве-ледь останнє слово
встиг Омелько проказать,
раптом став таким чудовим,
що його і не пізнать!
Якось цар із лісу їхав,
де він звіра полював,
бачить він велике лихо -
хтось палац побудував.
“Хто давав такеє право
мою землю віднімать?
Я знайду на них управу,
довго будуть пам`ятать!”
Лиш до ганку він ступає,
хлопець дивної краси
настіж двері відчиняє,
до палацу запросив.
За столи святкові сіли,
щоб наїдки куштувать.
А як добре попоїли,
каже цар: “Хотів би знать,
хто такий і чий ти будеш,
звідки родом, де твій край,
що батьки твої за люди,
то ж скоріш відповідай!”
“Я Омелько, не пізнав?
По смачні харчі
я до тебе приїжджав
взимку на печі.
Як позбутись закортіло,
що зі мною ти зробив?
Мене в бочку, бочку в хвилі,
мало в морі не втопив!
Зараз можу я сказать
є велика в мене сила,
так я можу наказать -
здасться світ тобі немилим!”
Цар осикою дрижав,
відчуває лихо,
владний голос геть пропав,
він шепоче тихо:
“Ой, Омельку, не губи,
забирай все царство,
і що хочеш, те й роби
та живи і здрастуй!”
Бачу казочки кінець,
в церкві веселенько,
стала Мар`я під вінець,
поруч став Омелько.
На весіллі теж я був,
де мене чекали,
що було там - геть забув,
а було чимало.






Голосование:

Суммарный балл: 0
Проголосовало пользователей: 0

Балл суточного голосования: 0
Проголосовало пользователей: 0

Голосовать могут только зарегистрированные пользователи

Вас также могут заинтересовать работы:



Отзывы:



Нет отзывов

Оставлять отзывы могут только зарегистрированные пользователи
Логин
Пароль

Регистрация
Забыли пароль?


Трибуна сайта

Снежное свиданние 💞

Присоединяйтесь 




Наш рупор







© 2009 - 2024 www.neizvestniy-geniy.ru         Карта сайта

Яндекс.Метрика
Реклама на нашем сайте

Мы в соц. сетях —  ВКонтакте Одноклассники Livejournal

Разработка web-сайта — Веб-студия BondSoft