ПОПЕЛЮШКА

Уже не уві сні, ще не наяву.
■— Дура, дура! — верещить уві сні маленький онук Мишко.
— Мамо, мамо! Та прокиньтесь вже, — суворо бубонить невістка, — не придурюйтесь, що спите, ви мене чуєте, і дуже добре.
Гойдаються хвилі сну, б'є у вічі стоватна лампочка під стелею.
Постать онука розпливається, стає нечіткою: голос лунає тихіше, віддалюється.
— Дура... ду-у-ра... ду-у-у-ра... ду...
Повіки вже здригнулися, та вії мов прикипіли одна до одної, і
хоче розплющити очі, та не сила. '
А суха невістчина долоня вже під потилицею, тягне.
— Сідайте, мамо, сідайте.
Вона підкорюється, вона усе життя своє підкорюється, а на голові вже хустка.
— Руку, руку, давайте, та сюди, ось так, а тепер цю. Швидкі цупкі пальці застібають ґудзики на халаті, гострі нігті
дряпають шкіру.
— А тепер ноги униз, швиденько, швиденько!
Вона хитнулася, ледь не впала, та жорстка рука вчасно під¬тримала під спину, і відразу, мов ті змії, почали просуватися панчохи, а услід за ними товсті шкарпетки-самов'язи, а рука невістки ухопилася вже за ступню, здавила, мов залізом.
— А тепер черевики!
Черевики грубезні, солдатські, аж сорок першого розміру, дух кирзи за три метри у ніс б'є, тільки шнурки шовкові, невістка сама придбала, щоб не рвалися, бо шовкові — це вічні. А тепер сидить невістка на долівці, та з усієї сили тягне за них, та просуває у пістони. Звідки ж стільки сили у неї — невідомо, бо на вигляд зовсім тендітна, мов дівчисько накручене та налаковане. Волосся лоскоче старій обличчя, тонкий, але відчутний аромат дорогих французьких парфумів паморочить стару голову. Кожен флакон — сотня чи півтори.
— А як же інакше? — примружуючи очі, каже невістка, дивлячись з презирством на свого чоловіка та бабиного сина Василя.
— Це ти тут у затворі, а я весь час на людях.
Василь сором'язливий — відвертається, тільки нечутно плямкає губами.
— Йди, йди вже до себе, не плутайся під ногами, — підвищує голос невістка, і він слухняно прямує до кабінету, а стара ще нижче схиляється з ножем над картоплиною у тремтячих неслухняних пальцях, щоб часом і їй не перепало, бо у невістки, Інни, це не довго. Тільки замріялась, голос невістки мов окропом ошпарив.
— Та підводьтесь уже! Шосту пропікало.
Вона слухняно підводиться і човгає до дверей, невістка невідступно за нею. У коридорі усе вже на місці: кожух на гачку, два бідони на підлозі — один п'яти, другий десятилітровий — під молоко. Раз — і кожух, мов сам, застрибнув на плечі, два — платок вовняний колючий обернувся круг голови.
— Рукавички! — мов розлючена бджола, не відстає невістка:
— Холодно, п'ятнадцять градусів.
Під рукавичку гроші сує — п'ятдесят, точно під рощот за п'ятнадцять літрів, підганяє:
— Та йдіть уже, йдіть, діждалися! Там і черга, мабуть, на увесь квартал. І як вам, мамо, не соромно? Двоє онуків малих, син з виразкою, а вас за молоком у спину виштовхувати треба. Ну чому це я повинна вас підіймати, мов малу дитину, чому безвідповідальні такі? Ви ж учора о дев'ятій уже в ліжку були. Скільки вам спати потрібно? Не цілу ж добу? Ні від кого ніякої допомоги, а я — крутись і на роботі, і вдома, здохну скоро, та ще й усім посміхайся, щоб не ображалися. Та йдіть уже, я в останнє вам кажу.
Двері відчинено, і жорстка рука виштовхує її за поріг. Біля ліфту червона цяточка миготить — зайнято. Вона зітхає і йде пішки з восьмого поверху. Унизу хтось гримає дверима.
— Теж за молоком, — миготить у голові, — та вони молоді, куди мені за ними?
Тільки промайнула думка, а із пам'яті, мов на плівку записаний, голос невістки, Інни:
— Сімдесят два — хіба це вік? Вам ще, мамо, бігати треба, бігати, а не клушею сидіти. Та що поробиш — неповертка порода! Он і Вася ваш повзає сонною мухою. Тьху! Тільки й можна сказати, на вас дивлячись.
Течуть думки, мов вода, а ноги по сходинках — вниз та вниз. Ось і парадні двері. Пружина — не доведи Боже. Ледве відчинила та у вузьку щілинку протиснулась, а двері, мов насміхаючись, — гуп - під зад, ледве на ногах утрималась.
На вулиці темно, у мінливому світлі ліхтарів виблискує крига, а до цистерни з молоком через кілька дворів бігти. Позітхала, бо страшно падати, та ще страшніше — невістці на язик потрапляти, розставила руки з бідонами, мов крила, і побігла. Та куди там — це їй тільки здається, ззаду молоді наздоганяють та випереджають. Коли добігла, побачила, що справді запізнилася. Черга душ на п'ятдесят, це не менш, ніж на годину. А де її узяти, ту годину?
— Шість тридцять, і не пізніше! — промовляє невістка, а очі, немов у тигриці, зеленкуваті з жовтими вогниками. Хоч і не до вподоби їй, але доведеться таки хитрувати, просувається поза чергою до цистерни і стає біля продавця, веселого молодого вусаня, з якого так і сиплються жарти.
— Чого тобі, стара? — схиляється до неї.
Вона мовчки простягає до нього два бідони, черга лютує:
Бач, яка стерва! Бідони більші за неї. Півцистерни висмокче
■— заднім не вистачить.
Почули ззаду. Вже хтось біжить. Заплющила очі стара, щоб не бачити. Серце аж заходиться. Та раптом приходить спасіння — її
впізнали.
— Не чіпайте, це ж Попелюшка з тридцятого будинку. Вона не сама— невістка посилає, а як вчасно не прибіжить, то галас на увесь мікрорайон підніме. Хай уже бере, пустіть її.
■ Вусань вихопив з рук старої бідони, підставив під кран. Тремтячою рукою простягла гроші. Хвилина — і щаслива, що так гарно усе вийшло, біжить назад. Важкий бідон хилить убік.
— Раніше треба думати було, тепер хіба купиш інші? — питає у самої себе невістка. — При таких цінах (це вже до неї), мамо, і вашій малій пенсії, коли б жили самі, давно б дубаря врізали. А так, мов у раю живите, та все не цінуєте ви моєї доброти, такі невдячні, соромтеся! Ви ж сільська жінка — моторнішою треба бути.
Отаке крутиться у старій голові, а ноги тим часом, хоч і дрібними, але швидкими кроками просувають її додому. Підійшла у під'їзді до ліфта, натиснула кнопку — раптом за спиною: «гав»! Величезний собака з прогулянки повертається — хазяїн відстав, а собака до неї упритул та мордою до бідонів. Здригнулась, а молоко з повних бідонів хлюп, та на підлогу... Собака нахилив важку голову з гострими вухами і став злизувати. Це і врятувало. А тут і хазяїн наздогнав собаку та узяв на короткий повідок. їхали утрьох: вона, собака і хазяїн. Ще й там страху натерпілася:
— Якщо кинеться, то бідони не втримаю, а без молока краще не повертатися.
Та все скінчилося добре — вона вийшла, а собака вище поїхав. Поставила бідони, натиснула на кнопку дзвоника — швидкі кроки, мить — і двері відчинилися:
— Пізно, мамо, пізно — мені вже бігти час, а вам самій нізащо не впоратись. Почнете гав ловити, а молоко втече. До кухні, мерщій!
Поставила бідони — враз полегшало. Тепер, хоч і недовго, та можна перепочити, доки роздягатиметься, а невістка Інна вже на кухні — кастрюлю з молоком на плиту, газ увімкнула, другий бідон у теплий куток під радіатор — хай прокисне на сир для Василя та для онуків, старій, звісно, не перепаде.
— Вам не треба, ви ж беззубі.
А вона хіба просить? їй би лише спокій дали, та у спину раз-у-раз не штовхали, бо втомилася, не витримує — краще, здається, вже вмерти, аніж так жити.
Не кваплячись, роздяглась: скинула кожуха, сіла на низенький табурет розв'язувати шнурки на черевиках, а невістка вже з молоком упоралась — із кухні вибігає:
— Ви ще тут? А хто ж картоплю чистити буде? Та й дітей уже час піднімати. Потім, потім ботинки скинете!
Так і йде в черевиках, а шнурки позаду тягнуться. Сіла, чистить, а невістка по всіх кімнатах носиться, дітей підняла, маленького Мишка вмила та одягла, старшого Максима до ванної заштовхала, а сама чепуриться. Один Василь у кабінеті спить, бо пізно працював — докторську закінчує. Скоро захист.
Начистила картоплі, поставила на вогонь, а на порозі невістка Інна, вже вдягнена в норкову шубку, на голові пісцевий капор, у руці сумочка, на ногах м'які італійські чобітки, нафарбоване личко аж сяє, та очі злі, колючі.
— Ну, от — я пішла, а ви усіх нагодуйте і Мишка до дитсадка відведіть. Що далі робити, я вам зателефоную. Грюкнула дверима, зашумів ліфт — поїхала униз.
Тепер найважче. Онуки не поважають, кепкують та дражнять. Старший Максим, десяти років, підмовляє на шкоду маленького Мишка, а сам аж заходиться від реготу.
Товче стара картоплю, молока підливає та масла додає, усе, як Інна наказувала, а онуки десь по кімнатах гасають. Подивилась на годинник:
— Лишенько, та вже пізно як! Стала онуків гукати:
— Мишко, Максимчику! Йдіть снідати.
А ті притаїлись десь, мовчать. Пошкандибала шукати, — на шнурок розв'язаний наступила, ледве не впала. Подивилась униз:
— Боже ж мій!
А на ногах ще й досі ті ботинки солдатські. Сіла знімати. Раптом двері відчинились.
— Руки вгору! Здавайся!
І у вічі холодний водяний струмінь із іграшкового револьверу.
Підвелась, подивилась у дзеркало, втерлась долонею. А із дзеркала щось потворне на неї поглядає, усе в зморшках і нещасне. Як невістка підняла, ще й хвилини вільної не було. І тепер нема — махнула рукою.
— Мишко, Максимчику! Снідати!
Та де там. Регочуть, перебігають з кімнати до кімнати, вона за ними і через ті кляті шнурки раз-у-раз спотикається, а дітлахам ще смішніше робиться. Нарешті втомилась, сіла:
— Будь що буде, більше не можу.
І враз на кухні з'явились онуки — мовчки посідали до столу. Вона підхопилась та скоріш їм у тарілки пюре з котлетами, а у чашки молоко.
— їжте та поспішайте, бо спізнитесь.
Сині, мов у Василя, Максимчикові очі запалахкотіли:
— їсти поспіхом не корисно. їжа не засвоюється.
Промовчала, та тут Мишко відкинув виделку і заканючив:
— Не хочу молока, воно з пінками.
Максимчик подивився і теж чашку відсунув. Ухопила ложку, та до чашок, без окулярів — нічого не бачить, а дітлахам від того тільки сміх. Пішла за окулярами — повернулася, а Максимчик уже в коридорі чоботи взуває.
— Пізно, я пішов.
— А як же молоко?
— Потім, потім.
Натягнув куртку, капелюха на голову, сумку через плече, штовхнув двері і тільки гупіт по сходинах. Зачинила двері, повернулась до кімнати, а Мишко сидить і ледь-ледь копирсає котлету виделкою. Одягла окуляри, зняла з молока пінку.
— Пий!
— Не хочу!
— Мама наказувала, щоб пив.
— А я не хочу.
І кулачком по столу.
— Бач, яке мале, а вередує. Пий, бо нікуди не підеш.
— І не піду. А тобі від мами буде на горіхи. Ясно?
А в старої вже нерви не витримують.
— Пий, бо батька покличу!

— Га! Налякала! Спробуй, збуди. Він усю ніч працював, не те, що ти, увесь час тільки й робиш, що спиш.
— Я?
— А то хто ж? Ледащо і брудна. Дура, дура, — ось ти хто, - дура!
Підхопився на ніжки і побіг. Вона за ним. Та де там вловити. Вже й лобик спітнів, як такого на холод виводити? Почала благати:
— Мишунчику! Та зупинись.
А малий стриба по хаті і ще й ображає:
— Дура, дура! Стара дура!
— Хоч би Василь підвівсь та допоміг, — подумала старенька. Але спить Василь, не чує, а може, і не спить, а лежить собі у
кімнаті і не втручається — ліньки.
— Що ж робити?
Зняла таки черевики, та навшпиньки, — ухопила, хоча і пручавсь. Переодягла майку та сорочку, витерла спітнілий лобик рушничком, всадовила на стілець, почала взувати. У коридорі шубку натягла, шапку, шарф міцно пов'язала, в рукавички руки встромила, сама вдяглась поспіхом.
— Ходім!
Спустилися з Ґанку. Мишко на місці не встоїть, все бігти кудись поривається, а у неї ноги на кризі розповзаються.
— Та не спіши, Мишко. Постривай.
А Мишко висмикнув руку і бігти. Вона за ним. Мишко на дорогу, а машина з-за рогу, та й на швидкості. Ледь загальмувала на слизькому, аж гальма заскрипіли. Шофер вибіг.
— Ви що ж робите? Забаву вигадали, а мені з-за вас до тюрми?
Мишко злякався, перебіг на другий бік вулиці і давай верещати:
— Дура, дура! Це ти винна! Я про все матусі розповім, як ти мене під машину штовхала.
А з під'їзду сусіди вийшли, розпитують, а в неї губи тремтять, лише міцніше стискує ручку з нінзями-черепашками, де речі, Мишкові. Шофер погримав-погримав, заспокоївся, сів та поїхав. Сусіди до тролейбусної зупинки подалися, а вона з Мишком пошкандибала швиденько, хоч і важко було на слизькому. Вихователька у групі зауваження зробила, що так пізно, вона несміло виправдовувалась, а Мишко, що роздягався, поглядав з-під лоба та мовчав, тільки носиком кирпатим все сопів сердито, як мати, ну точнісінько, як невістка Інна.