У чому сенс життя

шов-шовг. скрип. шов-шовг.
підлога під старими ногами встигає заскрипіти.
так натужно, ніби від початку до кінця дошки летить луна.
з одного кінця плаского світу на інший.
може, так мурашкові племена і дізнаються про існування далеких далей; і вирушають туди у пошуках чогось.
якоїсь їм лише відомої мурашкової суті.
холодний день.
сонце піднялось вже втомлене і, здається, йому хочеться закотитись назад за горизонт і поспати, затриматись у космосі, в густій його нічній постелі.
але внизу, там, під будинком, під чепурними очима, облямованими білими занавісками, десь у серці, десь трохи внизу зліва вже весело горить сухе, масне вугілля з прошарками старих журналів.
десь там у тому серці залишились крихти спогадів, невдалі фотознімки; там у когось стирчить чуб не туди, а посмішка як у хворого Альцгеймером, похід в Карпатах під перший курс десь, обличчя розмиті неймовірно, і кольори спідниці, що там-не-там порвалася.
така улюблена, така дірява, з Греції.
всяке було..
у серці тому тріщить і спалахує кольоровий, безтілесний вогонь, такий всеохоплюючий і гарячий.
було, давно ще, один bel ami вигадав взяти з собою ліхтар зі скляними стінками, з дерев*яними білими облізлими перепонками, свічки, ковдри червоно-сині, з такими китицями, що їх пальцями шарпати приємно і спокійно, і в полі ромашковому заночувати.
був і термос, що парував від теплого вина зі спеціями, були очі, що отаким вогнем торкались і одежі, і обличчя, і зап*ястків. так тоді пекло від того зору, вічно його можна було б споглядати.
але вічно ніхто і не пропонував. давно вже нема того ромашкового поля
минулось..
бува коли – не – коли долітають листівки.
на одних фіорди могутні колошматять і до того порвані хмари, білі такою присмерковою блідністю, передсльозовою стриманістю.
затримуєш подих.
так-так, пахне і зараз.
іноді випадає звідкись, може щось сували, може то будинок трохи плечима своїми поводить, тільки якось з*являється з невідомої шпарини стара пожовкла поштівка.
Італія, Франція, Японія, Греція, Індія, Канада, скільки почерків, скільки рук і думок в шухлядах, скільки слів не промовлених, густих як дим з тих сигар, пам*ятаєш, їх ще руками закручують, кашляли потім зо два дні.
і сміялись, сміялись..
з чого ми сміялись..
і де він зараз лунає, наш сміх, залишився з нами ?
ми ж там ще, там ?
завжди..
ти якщо підлогу міняти будеш, не посміхайся так, знаю, що думаєш про те, але, може, чуєш, вони вже скриплять, певно?
бери той колір, що як ми жили в нашому appartamento piccolo у Римі, там зі стелі на нас штукатурка падала ночами, пам*ятаєш, ту підлогу ?
вишневу-вишневу, ми лежали і пили таке вино, як його, напівсолодке, пляшка зелена, тобі так колір подобався..
чорт його б !
так той колір ще й досі у мене перед очима, нічим вже його не виведеш.
така пляма..
застаріла.
егеж.. і це проходить
де ті книги, що ночами не спиш, живеш у них.
тільки ніч посвітлішає – у ліжко.
що ж читали тоді, оо.. Гессе був десь, ще татів подарунок, я тобі його давала читати, а потім під малюнками твоїми знайшла, нечитану, значить і не треба було, не треба.
забулись книги ті, рознесло їх по всьому світу..Марко, Енні, С*юзен.
писали щось таке в книгах, писали.
коханому художнику !
флористці з вулиці, де рогалики в зеленому цукрі )
маленькій блакитній стрічечці у твоєму перламутровому волоссі..!
де ті книги зараз стоять, може, десь вже в серці будинку попеліють, мнуться, пливуть вгору з димом під сонце різних країв.


десь грають на фортепіано.
далеко.
трохи чутно, ніби вітер зносить.
а гітара стоїть. зносить її вітром, музику..хай зносить, все життя зносило і тепер хай розливається, вміє ж..
вміє
скрипнула дошка, от коридор, такий, ніби, маленький, а йдеш по ньому так нескінченно довго.
шов-шовг. скрип. шов-шовг.
тихо
пам*ятаєш, загадували іноді, який сенс, га ?
піднімались на ліктях, дивились в очі одне одному, ага, з вишневої підлоги, і з білої тієї, килим там шоколадний короткий, ковзав весь час..
було - було, еге..
питали, чи життя має сенс, і очима пильно у свої відображення в зіницях навпроти придивлялись.
так от знаєш, сенс мені зараз відкривається в тому, щоб іти отак по цим дошкам, іти, і на всі кроки стільки спогадів, що здається, кожен лунає у світі, і отак його зносить вітром як цю музику мені у вікно, і безкінечно довго лунає відзвук.







Напара Віталіна УФ-08