16+
Лайт-версия сайта

Чорні сльози. Частина 2

Литература / Проза / Чорні сльози. Частина 2
Просмотр работы:
03 сентября ’2014   16:31
Просмотров: 18961

Знищення Ліора

Знайти справжні чудеса можна не тільки в Тіамаренті. Вони час від часу пролинають в звичайний світ і озиваються луною в багатьох подіях. Війни, катаклізми, світлі емоції, почуття – все це чудеса, от тільки ми вважаємо їх шаблонними і часто не можемо розгледіти той глибинний сенс який в них міститься. Всі люди за природою дуже жадають сюрпризів, от тільки коли вони стаються, то хочуть будь якою ціною змінити все в звичайне русло, щоб дана подія не викликала якогось особливого ставлення і не мала вагомого значення. В Тіамаренті ж, вже звикли до стрімких змін явищ, там цим уже нікого не здивуєш, можна навіть сказати, що це звична річ, як аксіома яка завжди спрацьовує з 100% точністю. Відповідно, виникає лише одне логічне питання: «Що робити людям, якщо все ж таки щось станеться?», «Чи можна цьому запобігти?». Відповіді на ці питання дуже складно знайти, однак той хто по справжньому старається дізнатися правду, завжди досягне свого, зможе змінити світ на краще і відвернути будь яку несприятливу подію. От тільки таких людей дуже мало, а інші ідуть за течією і навіть не намагаються виділитися на загальному фоні. Саме це зумовило появу у суспільстві класів, та різних верств населення, королів та простих робітників. Хоча загалом всі люди однакові, народжені з рівними правами, просто хтось хоче виказати свою особисту значущість і якщо людина не прагне влади, а тільки відповідей, задоволення власної цікавості, досягнення ідеального зв’язку з світом – вона геній.
Якби люди знали про всі непередбачувані ситуації, то напевне б відвернули прихід чорних хмар, які закриють собою небо і погрузять весь світ в темні закутки Хаосу. Хоча, хто зна. Можливо цього вже не уникнути, можливо уже все передбачено, але краще хоч раз спробувати, ніж сидіти в своєму домі і трястися в страхові як полохливе курча. Загалом, через байдужість до будь яких дій, прийшла на світ довга та кривава війна, яку ще пізніше опишуть в «The war of blood and tears». Всього цього можна було уникнути, от тільки ніхто навіть не знав про ті події, які скоро окутають весь світ своїми темними руками і спричинять справжній Хаос, біль та страждання. І все це почалося в Ліорі, місті - фортеці, яке розташоване на південному – заході Елтеарте. Саме там світ охоплять битви уже не на життя, а на смерть.

*****

Величезне місто спало спокійним сном. Сьогодні місяць був у повні і від нього на землю падало світло. І хоч більшість мешканців міста відпочивали, та все ж на вулицях в таку пізню пору були відчинені кав’ярні, бари та інші будівлі. Ліхтарі просто розривалися від сліпучого світла. Зараз Ліор перебував на пікові своєї слави і міг спочивати на лаврах. Через декілька сотень років запеклих війн, переворотів, реформ влади – Ліор нарешті отримав стабільну систему для існування.
Сам Ліор був побудований декілька тисяч років тому ( ну так як не має календаря сказати точно не можу) і за весь час свого існування він прагнув досягнути вершини і стати столицею Іліонори. Іліонора була однію з декількох великих імперій на заході Елтеарте і напевне найбагатшою з поміж усіх інших.
Що ж до самого міста, то воно було дуже гарне. В його центрі розташовувалася велетенська вежа «Сині сльози» в якій влада та інші чиновники, експерти, дослідники проводили свою роботу. Там вони забезпечували щонайкраще культурне, економічне та соціальне життя міста. Ця вежа була оточене велетенським не прохідним муром і потрапити у середину було просто не сила. Від основної споруди до передніх стін вело 15 кіл міста. Перше коло – культурний і науковий центр, друге – де жили найбагатші, найвпливовіші люди міста, третє – де жили трошки бідніші і де розташовувалася система дрібних соборів та монастирів. Головна церква звісно знаходилася в першому колі, а третій район просто був як то кажуть культурним придатком, хоча відігравав важливе значення. У місті жили люди та інші створіння і у кожного була своя віра, саме для цього було розроблено систему церков, щоб кожен міг спокійно молитися своєму Богові, щоб розмежувати різні віросповідання і обслуговувати тільки конкретну частину населення. Зараз, в ночі, краса Ліора була просто неймовірною, все сяяло і виблискувало. Той хто ніколи не був у місті швидко б загубив відчуття часу і насолоджувався прекрасними краєвидами та гарними архітектурними творіннями. І до речі, в місті було дуже багато скверів, бібліотек, театрів та садів. Там навіть були відомі пам’ятки історії, культури та архітектури яких було найбільше саме в Ліорі. Іншими словами це було місто казка.
Здавалося все було спокійно, люди як завжди сновигали туди – сюди і шукали пригод на свою голову, хоча як кажуть, саме ці кумедні історії та події першими ловлять людей в свої тенета. Однак, серед всього натовпу, яскраво виділявся один незнайомець який все ж таки напевне знав свою основну мету. Він бігав по місту мов навіжений, заглядав в усі закутки, роздивлявся велетенські мури міста, а головне ходив по невеличким, майже забутим вуличкам. Цей юнак був високим, але здавалося, що він сам соромився свого росту і старався зігнутися якомога ближче до землі. В цього чоловіка була дивна одіж, побачивши його кожен міг подумати, що незнайомець одягнув на себе простинь чи білу скатертину від столу. Обличчя юнака закривав каптур, воно повністю зникало в темряві і навіть очі не виблискували своїм звичним світлом. Взувся незнайомець в гаптовані золотом черевики і інколи, коли ніжний вітерець підіймав його дивну накидку, можна було побачити жилетку з дорогими камінцями. На поясі незнайомця висів меч блакитного кольору. Скоріше – це був гладіус, ну, зброя не виглядала надто великою. Лезо меча виблискувало яскравим полум’ям, а от руків’я незнайомець чомусь окутав в старе, від часу зіпсоване ганчір’я.
Юнак ходив по місту десь добрячих дві години, аж поки не вийшов на головну площу Ліора. Тепер, перед його поглядом постав велетенський палац – головна вежа міста. Вона була просто величезною і досягала аж до хмар. Каркас вежі було зроблено з білого каменю, через що, вона сяяла на сонці. Також, по всій башті було розкидано безліч великих, та не дуже, вітражів. Ці мозаїки були ручної роботи і кожен малюнок мав певний під сенс: там можна було побачити якісь політичні події, релігійні, головні битви…
От тільки незнайомця «Сині сльози» взагалі не цікавили, зараз він збирався втілити в життя свій темний план, а після його здійснення милуватися вже красотами міста не доведеться. Ще декілька секунд і юнак витягнув свої руки з під одягу. На них були кашемірові рукавички, але їх юнак зняв залишивши свої руки оголеними. На долонях незнайомця знаходилося дві дивних плями, та скоро по них почала текти лава. Ще мить і хлопець з усієї сили вгатив по землі, уламки бруківки розлетілися в усі сторони і тоді незнайомець промовив:
- Calling from Hell. – несподівано від ліктя рук аж до долонь почали з’являтися тріщини. Здавалося що верхні кінцівки незнайомця ось – ось розірвуться на тисячі частин, однак цього не сталося, а через деякий час, по цих шрамах почала текти лава. Вона невпинно текла до печаток на долоні і коли там зібралася досить велика кількість, юнак створив два невеличких кола на землі. Ще мить і в ці щойно створені візерунки потоком хлинула енергія, частина бруківки яка ще якимось чудом зосталася перетворилася на підгорілі груди каміння які через деякий час розвіялися попелом.
З цих кіл визирнуло дві голови. Спочатку маленькі, а потім вони все збільшувалися в розмірі. Дана маска видавалася досить страхітливою: все обличчя було з лави, очі палали синім вогнем, і з задньої частини голови стирчали велетенські роги. Скоро почало з’являтися і тіло монстрів, однак не з кіл, а з тих тріщин на руках незнайомця і через деякий час перед чоловіком стояло дві потвори. У них було 6 кінцівок, крім передніх та задніх лап на спині розташовувалися крила з тонкими мембранами вогненно – жовтого кольору. Хвіст чудовиськ був в 2 рази довший за все тіло, однак це все мало свою основу, за допомогою хвоста можна було легко маневрувати в повітрі, а також зачіплюватися за різні скелясті уступи і допомагати собі при пересуванні по плоских вертикальних поверхнях.
За 2 – 3 хвилини монстри піднялися в повітря, спочатку вони кружляли в танку один біля одного, а потім, на великій швидкості полетіли до низу. Опинившись біля житлових будинків, чудовиська, ніби по команді, випустили стовп полум’я. Хоча насправді це був зовсім не вогонь, а їхній подих, який діяв мов кислота і роз’їдав усе до чого торкався. Іншими словами Сайруси могли прогризти дірку навіть в мурах міста.
Після появи чудовиськ почали швидко бити в дзвони, попереджаючи про напад на Ліор, цивільні мешканці запанікували, адже до того часу такого ніколи не траплялося, вони почали полишати свої будівлі і відразу ж ставали жертвами чудовиськ. Дзвін змусив вояків в Королівському Арсеналі швидко зірватися на ноги. Вони почали одягати кольчугу, нарукавники, важелезні обладунки, шоломи. Пізніше кожен вояк вхопився за зброю серед якої були: мечі, сокири, лука та арбалети, щити та інше військове приладдя.
«Як мурахи в вулику.» - подумки дивувався незнайомець. «Проте, що ви скажете при такому розкладі?» - юнак знову вирішив напакостити, але тепер так, щоб Ліор цього ніколи не забув. Він почав складати різні печатки і дивно рухав руками, а потім сам собі під ніс прошепотів якесь заклинання. Відразу ж після цього в Королівському Арсеналі з’явилося коло, хоча воно охоплювало не тільки цей об’єкт, але й інші будівлі які знаходилися біля Арсеналу, а саме: заводи, фабрики, та головне, ангари з гаражами в яких була військова техніка. Однак ця техніка не просто коло, а в середині нього був візерунок якоїсь потвори, ще мить і об’єкт на землі спалахнув. Відразу ж після цього відбувся вибух, пил піднявся над Ліором і все небо потемніло. На якийсь момент запанувала тиша, язики полум’я повністю знищували будівлі які передували в зоні вибуху, багато мертвих тіл воїнів бездиханно лежало ще до початку бою. Те що сталося потім взагалі виходило за межі розуміння. Коли пил розвіявся то на місці Королівського Арсеналу можна було побачити скелю з лави, але наступної миті ця «споруда» заворушилася і розкрилася. Те, що видавалося її стінками насправді було велетенськими продірявленими крилами нового монстра. Чудовисько було величезне, десь заввишки з Емпаєр Стейт Білдінг. На голові красувалися гігантські роги, а все тіло палало вогнем. В одній руці Ентокорт тримав дворучного, палаючого тесака яким запросто міг рознести усе навколо. Ще мить і монстер розкрив свої крила, а з них, ніби по команді вилетіло декілька метеорів які на великій швидкості врізалися в будівлі. Від вибухів в повітря полетіли уламки будівель, каміння з бруківок та інший мотлох.
Сайруси тим часом дісталися зовнішніх стін і приземлилися на їх вершечку. Там якраз вишикувалися шеренги вояків озброєні списами та щитами. Щоб захиститися від полум’я чудовиськ вони створили формацію «їжачок» для чого поставили попереду себе щити, а в проходи між ними встромили гострі наконечники списів. Однак це не врятувало солдатів. Сайруси своїм подихом знищували все і від вояків залишалися лише кістки які монстри потім пожирали, чомусь саме скелет їхній подих не міг знищити, чи то може така природа цих істот.
Однак деякі солдати все ж змогли дістатися до головних башт на околиці міста, там, на кожній з них розташовувалася катапульта, от тільки виявилося що всі машини вже знищені. Цим ділом міг по праву пишатися майстер виклику, незнайомець у білому, він ще до початку штурму знищив та нейтралізував багато об’єктів і вояків, тому тепер місто було цілком безпорадне.
Ентокорт пройшов ще декілька сотень метрів від знищеної території і опустив на землю свою руку, це чудовисько було повільне, але дуже сильне, на відміну від Сайрусів, в яких просто буянило життя, але вони не мали такого руйнівного характеру. З під долоні Ентокорта полилася на голови грішних смертних суміш вогню та лави і цивільні просто згорали заживо.
Однак хоробрі охоронці міста так просто не здавалися. Скоро на вузеньких вуличках з’явився передовий загін першої дивізії, солдати відразу ж почали залазити на будівлі і з луків розстрілювати Ентокорта. Звісно монстру ці атаки були не по чому, можна було навіть сказати що він на них не зважав, адже стріли згорали ще до того, як долітали до монстра, всьому виною його полум’яна аура.
З Сайрусами на баштах також вівся запеклий бій, охоронці штрикали їх мечами та розстрілювали стрілами, однак так як і з Ентокортом ніякого ефекту не було. Мечі розплавлялися при зіткненні з тілом чудовиськ, а стріли просто зникали в вогні. Можна було сказати що вояки взагалі були безпорадні і єдине що їм залишалося – втікати стрімголов з міста.
Знищивши всіх охоронців на зовнішніх стінах Сайруси швидко піднялися в повітря і почали винищувати цивільних людей які бігали по вулиці, будинки валилися під дією кислоти, люди зникали у пащах чудовиськ, навколо стояв жахливий крик – так, це справжній Хаос, істинний біль та страждання.
Тепер Ентокрт, після знищення перших кіл міста, поволі подався до інших, а точніше до зони з храмами. Монстр зупинився перед однією з головних церков 3 кола і набравши в груди якомога більше повітря випустив на неї струмінь вогню. Він повністю окутав храм і за деякий час храм перетворився на попіл. Звісно чудовисько на тому не спинилося, воно почало валити все те, що ще залишилося, взагалі головна мета Ентокорта полягала в тому, що він мусив знищувати будівлі, а Сайруси нажахане населення і обидва дуже добре справлялися з своєю роботою.
Скоро все місто окутав вогонь, практично не було місця, де ще не можна було почути криків та благань про допомогу. Хаос лютував, не було надії, усе зникло і перетворилося в руїни, горе трупів лежало на вулицях міста, практично Ліор було знищено, але тепер, залишалося зруйнувати головну вежу, до якої і направилися чудовиська.

*****

Загалом, коли почалася паніка невідомий хлопець в білому відразу ж погнав до головної вежі. Звісно він вже знаходився там, але на шляху стояла велетенська стіна. Для того щоб її зруйнувати будь якій людині потрібно було б надто багато енергії, перелізти, також не варіант, адже стіна заввишки була приблизно з 8 поверховий будинок.
«А король логічно мислить якщо побудував таку велетенську стіну» - радісно подумав невідомий. Звісно ви можете задатися питанням, що тут такого радісного? Хоча відповідь дуже проста, невідомий просто любив складності, якби ніяких сюрпризів не було, він би вмер від нудьги, а так було хоч щось що могло його розважити.
Підійшовши до стіни, невідомий доторкнувся до неї і переконавшись що дана споруда завтовшки десь близько 20 м. вирішив не витрачати сили на її знесення. Юнак виявив її довжину, тому що запустив у стіну свою енергію, а так як сам був дуже хорошим «енергетиком», то міг легко з’ясувати практично все. Він міг, якби захотів, сказати скільки слуг перебуває в вежі, чи багато там техніки та інше… Тепер, для подолання перешкоди чоловік став нематеріальним і просто пройшов крізь стіну. Опинившись на другій стороні юнак побачив шикарні сади, фонтани з яких як йому здалося тече золота вода. Тільки тут дороги були кладені мармуром, а не як в місті бруківкою (камінням). Біля кожної з доріжок росли дерева та квіти і на всьому цьому прекрасному фоні виднілася вежа.
Несподівано з бокових відсіків башти вилетіло декілька солдатів, вони відразу ж побачили ворога і кинулися на нього. Невідомий неквапом витягнув свого меча і почав смиренно чекати коли до нього підійдуть охоронці. Перший був з алебардою і замахнувся своєю зброєю намагаючись влучити супротивнику по ребрам. Незнайомець, на противагу йому, поставив меча в вертикальному положенні до землі біля ребер і потім, коли стражник вгатив в нього, змінив рух свого меча, таким чином він прокрутив зброю з алебардою супротивника в повітрі, а коли зброя ворога опинилася в нього над головою, незнайомець штовхнув солдата ефесом меча в живіт. До хлопця в білому відразу підбігли інші вояки, вони цілилися тому в голову, але незнайомець був спритнішим і ухилився від ударів, точніше кажучи він відкотився в бік. Алебарди солдатів врізалися в землю і відповідно для того, щоб завдати нового удару потрібно було декілька секунд. Цього часу цілком вистачало для того, щоб незнайомець відтяв голови своїм опонентам. Коли він зрозумів що тут не має достойних суперників, то вирішив з усіма розібратися швидко. Несподівано незнайомець зник, а з’явився уже біля того входу, з якого щойно вислизнули вояки. То в свою чергу пильно подивилися на супротивника, але несподівано відчули різкий біль. Незнайомець насправді не переміщався, він став настільки швидким, що його переміщення не могли вловити навіть найдосвідченіші воїни, зараз у кожного з них на тілі були страшні рани, кров виливалася на всі сторони і скоро стражі цитаделі впали замертво на землю.
Тепер незнайомець почав поволі підійматися на самий верх вежі, саме там сидів король Ліора, якого юнак хотів завалити власними руками.

*****

Діоген дивився як його місто валили дикі чудовиська. Чесно кажучи королеві було чхати на шкури інших людей, зараз він думав тільки про те, як би втекти з міста самому і чи не вперше подумав над питанням, чи доцільно було створювати таку велику вежу, вихід то знаходився внизу. Також Діоген переймався за свою скарбницю, там було десь близько 1 млн. астенів, а за них можна було побудувати ще один Ліор. Загалом у місті влада не належала королеві, її мали церква та простий народ, але вони змушені були сплачувати податки в державну казну. Діоген був дуже зажерливим і встановлював такі платежі, які вважав за потрібне, саме таким способом він і зміг зібрати немаленьку суму. Несподівано роздуми короля перебив рядовий солдат:
- Мій повелителю, що нам робити?
- Нічого, треба вибиратися звідси і до того всього, що ми можемо? Арсеналу немає, більшість стражів уже полягли, залишається лише втікати. – відповів король.
Відразу ж він та декілька солдатів які на той час перебували в вежі швидко зібрали найважливіші речі і вже збиралися йти до виходу, як раптом там почулися кроки. Хтось безперервно та невблаганно наближався і час від часу з коридору долинали страшні крики. Ще мить і кроки припинилися біля вхідних дверей до кімнати короля. Діоген відразу подумав що все закінчилося, та раптом хтось добряче вгатив по дверях і в них з’явилася велетенська вм’ятина. Через декілька секунд це повторилося знову і поряд з першою, засяяла і друга вм’ятина.
- Захищайте свого короля, в бойові позиції! – скрикнув Діоген.
Наступної миті двері з гуркотом злетіли з завіс, на цей раз незнайомець врізав у них ногою. Хлопець у білому зайшов до кімнати і побачив гострі піки наставлених на себе списів.
- Перед тим як вас всіх тут порішити я хочу поговорити. – промовив він.
- Ха, ти думаєш ми настільки дурні щоб розмовляти з людиною яка самотужки знищила ціле місто! – відразу перебив його король.
- Ви мені навіть такі приємні компліменти говорите, я приголомшений, але на відміну від вас, в мене є подоба хоч якоїсь честі і я дотримуюся свого слова. – промовив незнайомець.
- Добре, тільки спочатку скажи хто ти і що хочеш? – запитав король.
- Я один з Ренмантів, моє ім’я вам нічого не скаже, але я якщо ви вже хочете знати, то я - Ardonk'yerde. А мої цілі хай вас не стосуються. – відповів юнак.
- Ну тоді нам не має що з тобою говорити, вбити його! – скрикнув король, хоча напевне він це зробив даремно.
Стражі відразу побігли на супротивника, а він просто виставив на перед руку і промовив:
- Kingdom of dreams – всі вояки відразу впали і втратили свідомість. Хоча насправді Ardonk'yerde висмоктав їхні душі і запечатав в невеличку колбу яка висіла в нього на поясі.
- Я ж вам говорив що не потрібно приймати поспішних висновків. – промовив хлопець в білому.
Побачивши як він з легкістю розправився з ворогами, король почав задкувати до свого письмового столу. Ardonk'yerde поволі рушив на нього але тримав достатню відстань, мало що король може викинути і незнайомець не помилився, дійшовши до столу король взяв декілька сувоїв і кинув в обличчя Ardonk'yerde. Звісно той блискавичним ударом меча розрізав папір і той впав додолу, але цього часу вистачило для того, щоб король зник в потаємному виході.
- А він справжня зараза. – вголос промовив Ardonk'yerde.
Незнайомець довго не стирчав в кабінеті Діогена, а відразу почав швидко спускатися по сходах. Хлопець у білому був надзвичайно спритний і тому подолав відстань від вершини башти до низу набагато раніше ніж король. Коли Діоген все ж таки спустився, то думав що точно відірвався від супротивника, отож коли він випадково наткнувся на Ardonk'yerde, то був дуже здивований.
- Не чекав? – запитав Ренмарт.
- Та як ти… Тебе поховають Боги! – хотів був проклясти опонента король, але все ж таки стримався.
- Ви не заслуговуєте вмерти смертю героя, тому я не дам вам вибору, а сам вирішу якої смерті ви заслуговуєте. – промовив Ardonk'yerde.
Та несподівано король зробив те, чого супротивник не чекав. Він дістав з – за пазухи невеличку колбу і кинув її на землі. Рідина яка в ній містилася була незвичайна – це була чиста темна енергія. Потрапивши в відкритий простір вона почала невпинно все пожирати і перетворювати на порох.
- Ахахаха. Якщо я помру, то ти підеш зі мною! – скрикнув король і відразу побіг назад, до башти.
Тінь, яка з’явилася не дозволила Ardonk'yerde піти за Діогеном, для того, щоб не потрапити під її вплив юнак відскочив на декілька метрів назад. Зараз хлопець в білому спостерігав як башту охоплюють темні руки, «Сині сльози» зникали під цією тінню. Хоча дана пітьма не могла знищити все місто, тому що головна вежа знаходилася в середині енергетичного бар’єру який захищав Ліор від дії згубної тіні.
Ardonk'yerde швидко збагнув принцип дії техніки і тому він покинув вежу, знову ставши нематеріальним. Через деякий час «Сині сльози» зникли в невідомому. Тепер, на місці вежі знаходився кратер, а вся розкіш яка ще недавно буянила за велетенським муром тепер слугувала безодням.
- Я знаю що цей гад Діоген вижив, він не така людина щоб просто так померти, я обов’язково власноруч відріжу йому голову. – кінець Ліора тепер не задовольняв Ardonk'yerde. Він бачив усе в зовсім іншому світлі, а що тепер, перед ним лежали сотні тисяч трупів та палаючи руїни. Звісно це була перемога Ренмарта, але в душі він відчував порожнечу, як завжди, ніколи все не йде за планом, хоча якби Ardonk'yerde хотів зробити все ідеально, то йому б точно вистачило сил втілити свій задум і без чудовиськ, просто Ренмант полінувався. Однак через декілька хвилин він розквітнув в дикій посмішці і почав милуватися своєю роботою, а вона воістину була величезною – одне з найбільших міст Іліонори лежали у його ніг.
Тоді Ardonk'yerde дістав невеличкого зошита в чорній палітурці і навмання його відкрив. В середні записничка були внесені імена людей та назви міст яких треба було знищити. Нарешті на одній з сторінок Ardonk'yerde знайшов напис «Ліор» і поставив напроти того хрестика, а потім він підійшов до одного з трупів і змочив пальці в його крові. Далі хлопець у білому цією рідиною закреслив назву міста і закрив свого зошита.
- Ми ще на один крок приблизилися до здійснення великого задуму. – і після цих слів Ardonk'yerde засміявся і його громовий голос пронісся по всьому Ліорі, однак тепер його ніхто не міг почути, хіба що стерв’ятники які поволі почали злітатися на свій бенкет.

Далі буде...







Голосование:

Суммарный балл: 0
Проголосовало пользователей: 0

Балл суточного голосования: 0
Проголосовало пользователей: 0

Голосовать могут только зарегистрированные пользователи

Вас также могут заинтересовать работы:



Отзывы:


Оставлен: 03 сентября ’2014   16:31
Приємного прочитання!)


Оставлять отзывы могут только зарегистрированные пользователи
Логин
Пароль

Регистрация
Забыли пароль?


Трибуна сайта

Восковая дама

Присоединяйтесь 




Наш рупор







© 2009 - 2024 www.neizvestniy-geniy.ru         Карта сайта

Яндекс.Метрика
Реклама на нашем сайте

Мы в соц. сетях —  ВКонтакте Одноклассники Livejournal

Разработка web-сайта — Веб-студия BondSoft