Ті що стояли на смерть

Не було ні ночі ні ранку. Місяць і зорі затягнуло курявою. Сонце яке ось-ось мало вийти з-за горизонту здавалося просто не бажало показуватись людям, не бажало дивитися на їх вчинки. Усі небесні світила спостерігали за невеличким ставком у чистому полі, коло якого розташувалися якісь люди у зелених плащах. А перед ними стояла більша, набагато більша зграя у синьому вбранні.
Три дні поспіль тривала битва, три дні без перепочинку, їжі та сну стояли воїни – ті що стояли на смерть. Лише півсотні мужніх чоловіків протистояли ворожому війську. На чолі стояв князь Андрій. Вони боролися просто армії загарбників, армії у синіх латах, армії у рядах якої стояли такі ж мужні, сильні та хоробрі вояки. І далеко-далеко за їхніми спинами одиноко ріс дуб.
Вони атакували подібно гірській річці – сильно, вільно та не стримано. Подібно повені вони змітали все що бачили і подібно морській хвилі, що розбивається об камінь, розлітались під ударами князя Андрія та його вояків.
Три дні поспіль тривали бої. Кожен хто стояв за спитаю князя розумів і бачив свій кінець але через любов до свого лідера готові були померти але захистити його.
Ще одна атака. Андрій першим кинувся у бій знісши цим чотирьох ворожих воїнів. Його побратими кинулися вслід за ним. Бій був жорстокий, Андрійові воїни боролися мужньо та без страшно, лише з люблячи. Вони виступили проти стихії, виступили та перемогли. Синя навали відступила даючи супернику якусь хвильку для перепочинку.
Сонце нарешті показалось на небесах. Здавалось воно світило скрізь окрім поля бою, ніби з огидою дивлячись на траву що була утоплена в крові.
- Четвертий день… Останній день… це буде наша остання битва… - роздумував князь, але це все розуміли, відчували усі хто стояв на цьому полі.
Ось воно! Синій потік знову почав рухатись на Андрійових воїнів. Удар меча об щит. Стукіт сокир об тяжкі лати, мечі, що розсікають повітря, крики поранених, тріскотня розірваною тканини та потрощених обладунків, бойовий клич Андрія багаторазово посилений його воїнами, крики, крики – усе це заповнило повітря роблячи його брудним, огидним від запаху крові, здавалося що ти відчуваєш її навіть на язику. Хотілося втікати-втікати і як най далі щоб тільки не відчувати цього свята смерті.
Пройшло багато днів. Орел який вкотре перелітав поле у пошуках їжі побачив страшну картину. Там попід самотнім дубом лежав князь Андрій одягнений у похідний плащ котрий, тепер, був посічений на тисячі шматочків. Недалеко лежав і його син, набагато молодший проте не менш хоробрий. Навколо них, здавалось, розлилась озеро: Скрізь куди могла дістати сильна рука Андрія та швидка рука його сина Івана лежали воїни у синіх латах. Від ставка до цього дуба простирався синій килим і де не де виднілися люди у зелених плащах.
Орел не знав що тут сталося що це за люди проте його як і всіх хто бачив цю картину пронизувало відчуття печалі та скорботи за всіма хто тут лежав.