БЕСАМЕ МУЧО

Вона стояла в самому кутку клубу, притулившись до обшарпаної колони, і поїдала його зеленими очима. А він ніяк не міг дочекатися, коли ж його замінить гітарист-напарник.
Пуровськ — північне містечко на піску. Його розписали дюжина доріг, шини і гусениці. Його продувають вітри, наскрізь. Його поодинокі будівлі вимиті дощами, відшліфовані піщинками, які несуть ті ж вітри. Тут працюють до сьомого поту. Зашибають довгі рублі. Вечорами дуріють від втоми та нудьги. Хлопці чубляться. Дівчата переходять з рук в руки. Собак цінують і продають місцевим. Ті роблять з них їжу.
Але сьогодні були танці. Дівчата особливо трясли грудями, стегнами, головами в ритм, і тремтіли від захоплення. Пахло сирим одягом, потом, перегаром, парфумами і звіринцем.
Вона чекала.
Нарешті він зійшов зі сцени. Закурив.
За вікнами лізли хмари, просто по соснах. Від самого океану тягнули вони суцільну чорноту. І сипали дощами.
— Даруйте, — почув він, — вас можна запросити?
— Чом би й ні. Ось тільки сигарета,— він покрутив нею біля свого обличча. Вогник пострибав по тонких губах, висвітив носа з горбинкою і, відбившись в чорноті циганських очей, відлетів під двері, — я готовий!
— Ви так співаєте! — вона поклала руки йому на плечі.
— Що, погано?
— Навпаки. І граєте класно! — вона дивилася під ноги, підлаштовуючись до незвичайного кроку, — я ніяк не потраплю. Що ми танцюємо?
— Пасадобль.
— Щось латиноамериканське?
— Частково. — промовив він, — Просто повільну його доріжку. Подобається?
— Цікаво, — розгубилася вона, — А я вчуся на ін`язі. Іспанська мова. І звуть, як іспанку, — Марія.
— А мене — Сашко. Давай на "ти".
— Гаразд!
Він опустив свої руки нижче. Притис сильніше. І її руки потекли по його кістлявих плечах до ліктів, потім на його груди. Потім на них, на вузькі, що пахли милом, її долоні, лягло її русяве волосся. І розстелилося віялом. Від них йшов дурман. І серце його колихнулося і вдарило кров'ю в голову.
— Я так втомлююся від цього дощу, — тихо мовила вона,— І цей холод... Навіть гірше ніж у нас, в Пітері. Хочеться у ванну. Теплу, аж гарячу. А потім — кава...
— І трохи коньяку, — він притиснув її ще сильніше.
— Точно. Так, трішечки коньяку.
— А потім? — він відсунув її від себе.
— А потім, — вона крутнула головою. Волосся заходило крилами. Направо. Вліво, — потім — будь-що!

У незасклені вікна уривався вітер. Зовні дрібно шумів дощ. Небо тепер зрослося із землею, в суцільній чорноті. В будинку було холодно. Від сирої ще штукатурки тягло гниллю. Але Марія пахла вітром.
Вона віддавалася дико. На дверях, які вони вдвох зняли з петель. Її білі груди горіли під його пальцями і цілунками. Вона втискала його голову в себе: в груди, в живіт, в шию. Їй заважали джинси, зняті поспіхом, тільки з однієї ноги.
…Потім горіли головешки на шматку жерсті. І пахло паленою хвоєю. Вони сиділи в кутку.
— А де ти взяв коньяк? — голос її тремтів.
— Украв.
— Чесно?
— Крадуть завжди чесно, — всміхнувся він, — ми розвантажували вагон.
— Ти часто крадеш?
— Ні. Пий!
Вона випила залпом. Майже півкружки.
—Ого! Це в Пітері так-то п'ють? — смикнув він її за накинуту куртку.
— Ні, але мені закортіло.
— А дивися, як в Харкові можуть. — він налив по самі вінця.
— А тобі не стане погано? — примружилися її очі.
— Стане. Якщо ти не поцілуєш мене. — І він випив в п'ять ковтків. І вона вп`ялася в його терпкі губи. Повалила на спину.
— Я тебе з'їм, — прошепотіла вона ...

…Дощ вщух і стало тихо.
— Ти знаеш,— мовила вона, — в мене є хлопець. Там, — вона махнула рукою в бік вікна, — в Пітері. Але він — каліка. Я познайомилася з ним у студентській кав'ярні. Бачу, підрулює на інвалідному візку просто до мене й каже: „Красунечко, ходімо ввечорі потанцюємо!” На що він сподівався? Втім, він сподобався мені.
— Ти, напевне, його пожаліла?
— Ні, — вона підвелася, — я спочатку теж так думала. Але ж він мені любий. Вибач, що я тобі це розповідаю.
— Та, нічого, кажи далі.
— Коли він так до мене звернувся, я оцінила його мужність. Звичайно, це було йому важко. Я ж бо не якась… Щоправда мене вдарила думка: „Дурепа, він же сидить у візку!” Але я поглянула в його очі. Вони були блакитні, чисті. Він усміхався мені, щиро. І сам факт, що він насмілився до мене підрулити, був вартий поваги. Нині ми як інші пари. Ми разом святкуємо, їмо, відвідуємо танці.
— Танці?
— Так, — посміхнулася вона, пустивши дрібні зморшки в кутках очей, — він був спортсменом. Займався мотоспортом. У нього було багато перемог. Багато друзів. Та опісля травми, друзі поволі забули його. Це вкрай прикро. Байкери, сам знаєш, не бідні люди. Я оце й приїхала, аби заробити грошей. Мені ж іще довчитися треба. І його якось утримувати. Пенсія інвалідська мізерна. Хоч красти йди... Мої батьки не допомогають нам. Вони відступилися й від мене. Сподіваються, що я отямлюся й покину його. А я, мабуть, його люблю. Щоправда, мені приходиться нагинатися, коли ми цілуємося на танцях. — Вона знову усміхнулася, — вибач.
— Та нічого вже...
— Навчи мене пасадобль танцювати, — вона застібала курточку. Білою плямою красувався значок " За відмінне навчання", у вигляді розкритої книги. — Тільки навчи по-справжньому. Я ж — відмінниця!
— Бачу.
—Навчи, а! Будь ласка! Я приїду, й утну. Хай всі заздрять.
— Іншим разом.
— Ні. Зараз. Я відпрацюю...— вона опустила голову і тихо засміялася, — аби ти тільки знав, як мені добре.

…І він показував їй хитромудрі повороти і доріжки далекого танцю. Розповідав про символи матадора, бика та плаща. Про те, що й сам танок цей походить від фієсти. Про те, що подібними рухами починають гру зі смертю. Муркочучи і посвистуючи, він наставляв її. І вона була здібним учнем.
— Жодного зайвого руху! — він відтворював складні па, — Тут, як в бою биків, слід передбачати послідовність дій. Адже саме вони ведуть до наперед визначеної розв`язки. Танок — то не просто безглузді викрутаси.
Її обличчя було серйозним та зосередженим. Вона помітно стомлювалася, але їй усе вдавалося.
— Послухай, — вона сперлася спиною об стіну. Підклала руки під поясницю, і її груди ще дужче напружили кофтинку, — а чому ми не п'яні?
— Тому, що хтось ненаситний пристрастями. — Він узяв її на руки. Вона була легка і податлива. — Зараз вип'ємо. Залишки.
— Залишки завжди солодкі, — випалила вона, — ах, якби вони були бездонні. — Уявляєш, — дивилася в його очі, — яким прекрасним буде це місто... Років через десять. Коли все в ньому вишикують, заасфальтують доріжки і у клубі перестануть палити... І чудово, що в цьому є і моя часточка. Тільки я дуже втомилася. Від цих нудних дощів, ненаситних комарів і їжі з алюмінієвих мисок... Побудьмо тут. Поки не догорять головешки.
Він закурив, випускаючи дим кільцями.
— Можна і я спробую?— вона протягнула руку, ніби за милостинею.
— Спробувати треба все.
Вона закашлялася, зморщивши обличчя.
— А ти не затягуйся. Просто бери дим у рот. Потримай і видихни. Так палять сигари. Ти ж іспанка.
— Так, з Санкт-Петербурга, — вона потягнулася, здійнявши руки вгору.
І заспівала:
" Besame, besame mucho
como si fuere esta noche ultima vez..."
Її напівдитячий голос тремтів, старанно виводячи мелодію. І та пливла порожньою кімнатою, наштовхуючись на голі рівні стіни. І поверталася легким, ледве вловимим відлунням. І в голосі дівчини, здавалося йому, було все ним почуте від неї, все ним пережите з нею. І її ласки і її сповідь. Було в тій пісні саме життя.
„Слова цієї коханки, — думав він, — проростають крізь моє мовчання. Тому, що виросли з її серця. Разрослися в її душі, від вдоволення чи від чесної розради. Слова ті вимовили її вуста. Тому так тихо”.
І він мовчав. Не хотів злякати ті слова. Адже тоді замовкне вона. І куди зникнуть ті слова, які він іще не почув?
„Усі, — міркував він, — хто зараз десь там, за стінами, навкруги нас нас — глухі. Вони оплутані сіткою інших слів. Вони — в заростях мирських. Вони, напевно, говорят про те, що бачать. Моя коханка — про те, чого немає”.
— Красива пісня, — сказав він дослухавши її, — навчи й мене.
— А ти повторюй за мною. " Besame, besame mucho como si fuere esta noche ultima vez..." Це означає: Цілуй мене міцно і багато, ніби це остання ніч... Besame, besame mucho...
Вони ще довго співали. Хоча коньяк давно скінчився.


Через день його бригада від`їжджала. Пізно вночі вони спалили дерев'яні скелети наметів, і туалет, і кухню. І заграва довго виднілася, відкидаючи тіні на обличчя паліїв.
На станції чекали потяга. Грав акордеоніст і сурмач.
Він співав пісню.
" Besame, besame mucho
como si fuere esta noche ultima vez..."

Йому ставало сумно. Надривніше дзвеніли струни його гітари. Він дивився в небо. Там тяглися хмари, свинцеві. Здавалося, їм нема ні кінця, ні краю. Ще мить — і вперіщить дощ. І литиме, литиме, литиме.
Поодинокі сосни, вздовж залізниці вже стемніли, похиливши віти. Й залізо колії блищало, мов льодова дорога в безодню. Вона тяглась з півдня на північ. Гублячись десь там, за обрієм, біля самого льодяного океану. Долаючи все під собою: пагорби, схили, балки, ліси, річки, болота. Десь там губилось усе: і добре й погане. І він знав, що й сам він колись загубиться. І ніхто про нього не згадає. І нікому не буде діла до його гри на гітарі, до його пасодоблю, й до його „бесаме мучо”.
Він грав механічно, вгамовючи себе, стимуючи свої сльози...
До нього підсіла кароока, з припухлими губами брюнетка. Від неї пашіло перегаром і давно не митим тілом. Волосся її зкуйовдилося. Светр під горло кошлатився. Куртка блищала затяганим брудом. Вона почала підспівувати, видаючи пальцями звуки костаньет. Їй підморгували сурмач і аккордионист.
Коли підійшов потяг, вона запитала:
— Можна я поїду з тобою?
— Запросто, — відповів він, і брязнув гітарою об лавку так, що тріски її полетіли фейєрверком, а струни ще довго звучали, рвучись за інерцією.