Сумна ораторія

Україно – батьківщина,
А не Батьківщина!
Ти досталась в спадщину
Мені на чужині.

Вперше очі я відкрила
У рабській неволі.
У цей світ прийшла не мила,
Зневолена в долі.

Не зжалилось наді мною
Ані жодне око,
Щоб ізмити, хоть водою,
Колоплідні соки.

А прийшла я у сорочці,
Три рази обвита.
Не з любові, Любов – дочка,
Пеленой не звита.

Я прийшла бідою,
Не вмита водою.

Радістю для матері,
Мабуть, я не стала.
Не давала спати їй,
Силу забирала.

Тож прийшла я на чужину,
У рабську неволю,
Де матуся гнула спину,
Голодна і гола.

Її голодом морили,
Гірше, ніж скотину.
Відбирали в неї силу
І життя час плину.

Отакую долю
Мала жінка-мати,
Бодай ту неволю
Повіки не знати.

Враг хотів затаврувати
Вільний дух Вкраїни.
Життя рабське нав’язати
Молодій дівчині.

Запрягали, як скотину,
У вози дубові,

І стьобали пужлом спину
До самої крові.

Їли мерзлу бараболю,
Ерзац і капусту.
Та і то не зовсім вволю –
Щоб не було пусто.

Отак вони бідували,
Згадуючи волю,
Отак вони святкували
Й празники в неволі.

Мабуть, думали, що Бог
Вовіки не правий.
Мабуть, думали, що Бог
Навіки оставив.

Та Бог про нас не забув,
Бо й не забував.
В небесах літак загув –
Табір зруйнував.

І розбіглись хто-куди,
По усьому світі.
Українськії роди
Є й на Брайтон-стріті.

Сумна ораторія
Мойого народу.
Отака ж історія
Мойого приходу.

Коли літо ще не смеркло,
З'явилося немовлятко,
У самісінькому пеклі –
Я, малесеньке дитятко.

І понині я в тобі,
Україно-спадщина.
І в радості, і в журбі,
Я с тобою, батьківщина.

Я з тобою, мій квітучий сад,
Я з тобою, Єлізавєтград.

26.01.2005