Життя – боротьба

В лісі на поляні лелеки зібрались,
Бо з лелечим клином, щоб не забарились,
Стали думати й гадати,
Як в край чужий відлітати.

Серед досвідчених вожака обрали,
Дехто із лелек таке слово сказали:
«Ті, що будуть ще хворіти,
Їм у вирій не летіти».

Так хворих вони удома залишали,
"Що ж ви, брати, сестри, щоб ми помирали?"
Плачуть вони, як діти,
Де калікам тіло гріти?

Лід холодний ставки, ріки посковує,
Хіба нас не один батько виховує?
Вчив, як рідних рятувати,
Де убогим їсти брати.

Та один лелека вожакові каже:
«Залишати калік для мене не гоже,
Летіть без мене у вирій,
Не віддам братів зимі злій.

Буду дзьобом лід бити, їжу носити,
А якби не замерзнуть, Бога просити,
Щоб не дав нам зголодніти,
Крилом своїм буду гріти».

Полетіли птахи у теплі країни,
Та бажали братам, щоби не хворіли,
За своє життя боролись,
Їх повернення чекались.

Здоровий каже: «Переборемо біди,
Ми сильні та дружні, бо лелечі діти,
Станьте і будемо молитись,
Та за життя наше битись.

А весною по небу знову літати,
Для цього породили батько та мати».
Зашепотіли у молитвах,
Та й прогнали від себе страх.