Про Тараса та синів

На хуторі поблизу Полтави,
В квітучій тихій слободі,
Там проживав вояк бувалий,
В хатинці, що стоїть на висоті.

Його всі звали Бульбою Тарасом,
Він жінку мав та двох синів,
Полковником служив державі
За реєстрових козаків.

Він все робив, що треба батьку:
Навчав у Києві синів,
Закінчивши навчання в бурсі,
Слуга їх в слободу привів.

Як старший син – Остап – він перший
Переступив батьків поріг,
За ним вступив Андрій, він – менший,
То майже в хату він забіг.

Тарас зустрів синів веселий,
По тричі їх перехрестив,
Та й запитав, що в бурсі вчили,
Чи вивчили закони божі, чи знають хто такий Хорив?

А парубки були толкові:
Ще розказали про Богів та про латинь,
І батько зрозумів, що хлопці
Різницю мають: де жито, а де полинь.

Синки потроху відпочили,
І вирішив старий Тарас
На Січ синочків показати,
Щоб розрізнити, де горілка, а де квас.

Не думав довго, та коней запріг,
З заплаканою матір`ю простились,
Бульбенки стрибнули в сідло
Й поїхали на Січ, перехрестившись.

Прибувши за дніпровії пороги,
Тарас до гетьмана привів синів.
Про віру В Троїцю сказали
Та й розійшлися до кошів.

Остап – той службу зрозумів.
Та осторонь стояв Андрій….
Він майже зовсім не пиячив,
А був в полоні якихось мрій.

А мріяв він про одну діву,
Яку у Києві зустрів,
Бо снилася йому ночами
І він надію в душі грів.

Та ось одного разу вранці
Посланець з Києва прибіг,
І передав погану звістку,
Що шляхта скоїла набіг.

Січ загуділа в барабани,
Хто всівся в «чайки, хто в коней,
Та й вирушили ставними кошами
На захист Батьківщини і дітей.

Бої були тяжкі й криваві,
Голів багато полягло.
Однак чуби чорняві аж у Варшаві.
Осадою козаче військо залягло.

Сиділи довго, вилазки робили,
Фортеця так і не здалась.
І тут Андрій на мурі вгледів
Ту дівчину, що йому снилась.

Ця дівчина – донька вельможі,
Вона й хрестилась навпаки,
Але Андрій не думав: гоже чи негоже
Свого кохання виразить знаки.

Одного разу, в темну-темну ніч
Андрія хтось тихенько погукав,
Відкривши очі, він скрізь темряву угледів
Служанку тої, що душею покохав.

Вона йому розповіла про те,
Що дівчина в тяжкому стані,
Знаходиться в фортеці кам`яній,
А він зуміє допомогу дать коханій.

Зібравши свій нехитрий скарб,
Андрій з шляхетською слугою,
Пройшовши крізь таємний хід,
Добрався до коханої покою.

Кохання так розквітло навкруги,
Що серце не змогло перехилити
Любов до матері і батька,
Чи дівчини, яку хотів любити.

А відповідь дало саме кохання.
Заради неї, що не спав ночами,
Він зрадив Батьківщину і батьків,
І лати він надів із золотими галунами.

Коли в бою він на коні
З колишніми зустрівся друзяками,
То був затриманий в полон
Тараса Бульби козаками.

Андрія привели до батька.
Тарас за зраду не простив.
Сказавши сину, хто родив,
Та й з піщаля його убив.

Став на коліна перед сином,
Й солона батьківська сльоза
Легенько впала на ту рану,
Що сина відвела в віка.

Багато часу проминуло….
Остап в Козацькій Раді владу мав,
Але в бою на Річі Посполитій
В полон під Краковом попав.

Там його довго катували,
Відмовити хотіли від правого хреста,
Але Остап – Козак був вільний,
І не прийняв католицтва.

В останню мить він батька кликав,
Кричав йому: «Так легко вмерти
За Батьківщину любу, за Вкраїну,
А віру православну із душі не стерти!»

Тарас все бачив та окликав:
«Синок рідненький , мій козак,
Прости мене за все, мій любий!»,-
І сльози потекли в очах.

А син ні часу не вагався,
Що батько бачив, як Остап,
Перехрестившись на Вкраїну,
Зійшов з підстави, та й ослаб.

Старий, тремтячою ходою,
Із Польщі повернувсь на Батьківщину.
Присів на ганку біля хати,
Заплакав – не зберіг родину.

Прокляв він тих, хто ради влади,
Ідуть війною на других,
І щоб боротись за свободу,
Ти губиш рідних й дорогих!