Від долі мав я подарунок поганий зір, та глухоту... Здавалось, що самотність буде найжаданішою у світі... Але й в моїм сумнім житті зустрів я чудо!!! Хлоп'я чорняве, карооке оченя, рочків семи. З цікавістю так тепло і приємно поглянуло на мене, а як зраділо моє серце! Хотілось спілкуватися знову й знову, і гомоніть про те і се, аби з малятком!
Мишко, Михайлику, Михасю ти і є моє життя, єдине, неповторне, справжнє, вічне! Я так люблю, як світить сонце! І усмішку твою вві сні, я бачу знову, й знову.
Духовна насолода й дружба злились в єдине ціле! І тільки Всесвіт знає, чому в житті зустрілися ці двоє: юнак й малятко...
«…Мишко, Михайлику, Михасю ты жизнь моя, неповторимый, славный, единственный! Я так тебя люблю, как яркое солнышко! И улыбку твою сквозь сон я вижу снова и снова.
Душевная боль и радость соединились в одно целое. И только Всевышний знает, почему в этой жизни встретились эти двое: юный и малыш…»
Тонечка, извините за вольный перевод, не удержалась. Столько доброты, боли и тепла…
Очень часто бабушки-дедушки скорее находят общий язык со своими внуками, чем родители...Вот так я поняла, Тонечка, Вашу миниатюру...Может, я и не права...