Ты, несравнима с ярким летним днём:
Прекраснее, спокойнее, нежнее...
Май губит зной и бури страсть с огнём
Не долговечна, - лета жизнь на рее.
Небесный солнца лик лукав сейчас:
Вот светел он, а в бурю злей химеры;
Подвластен прихоти, порой не раз,
Не то что ты, в любви и счастье веры.
Твой летний блеск не исчезает; всё ж,
Жить будет вечно лишь в устах поэта...
И смерти тень в тебя не бросит грош;
В стихах моих, - жизнь до кончины света.
Знай, будешь ты, живее всех живых,
Так долго, как любви позволит стих.
"Між персами твоїми – жолобок,
Задолина життя і пропадання,
Туди, немов нитки в один клубок,
Збігаються мої думки й жадання.
Там погляд мій свої стежки снує,
Вникаючи крізь блузу і сорочку,
Зникає дивно там єство моє,
Мов крапля на вишневому листочку.
Та ні, я виникаю із води,
Мов рятувальна виспа в океані.
І починаються мої важкі труди
Між горами на тій святій поляні.
На мене сходить воля звідтіля,
Де є одна гора, а поруч – друга.
І твої груди тверднуть, як земля,
Яка, немов рятунку, прагне плуга.
Як би я знав, де ти живеш,
Дивився б крізь вікно знадвору,
Як ти виходиш із одеж,
І входиш в мрію снів прозору.
Я там стояв би цілу ніч,
Щоб знову бачити, як вранці
Злітає сон із твоїх віч,
І ти встаєш в прозорій тканці.
Та я не знаю… Не дано,
Бо ми з тобою не знайомі,
Та чом же те твоє вікно
Горить в космічному огромі?
Коли дивлюсь на небеса,
Я те вікно щоночі бачу,
І сходить золота краса
В мою фантазію чортячу.