Замріяне небо, щез місяць, не видко

Замріяне небо, щез місяць, не видко,
За мить і погаснуть ряхтливі зірки.
Бо нічка в безмежжя поплинула швидко,
За нею услід поспішають й думки.

Уже й горизонт понад степом палає,
І грає проміння на теплих вітрах.
Рум’яниться колесо, майже світає,
А ген бовваніє, як привид вітряк.

Старенькі хатини вросли, ніби в землю,
Мов білі грибочки стоять вдалині.
Іскриться вода, б’ється тихо об греблю,
Кругом благодать, як в казковому сні.

В садочку тріпоче, пищить і щебече,
Симфонія ранку гучна й чимала.
Хустинку з сніданком узявши на плечі,
Під гору козак поганяє вола.

Дівчина в зажурі сидить біля ставу.
Чом гірко страждає дівоча душа?
Стрічай свою долю привітну й ласкаву,
Твій сокіл із війська уже поспіша.

Яка мальовнича прадавня Вкраїна,
Зосталась в малюнках казкова краса.
Не стихне ввік пісня п’янка, солов’їна,
І сонце над миром нехай не згаса.