Ти була ніби вічність

Чути шелест трави. Там пахне соснова хвоя.
Завмирання дерев. І небо сумне настільки ж,
Скільки крові втекло від безбарвних жорстоких воєн,
Скільки часу у нас залишилось хоча б на стійкість...
Завмирання сердець. Холодна наскрізна пустка,
Що давно пронизала усесвіт своїм "аби-що".
Згусток вечора в тиші втікав, наче крові згусток,
І приходили сни непроглядні та ніби віщі.
Пломеніла печаль скляними, мов віск, очима,
Десь стогнали дощі солоні, густі і спраглі.
Ти була, ніби вічність. І в тому була причина.
Бо все рівно шукала в світі святе і справжнє.