16+
Лайт-версия сайта

Тарас на "Майдані"

Литература / Стихи / Тарас на "Майдані"
Просмотр работы:
15 мая ’2015   01:57
Просмотров: 17279

Петро Вольвич

ТАРАС НА «МАЙДАНІ»

Частина перша
Лютий 2014

З новим сотим ювілеєм
забажалось Богу
дати стрітися з землею
знов Тарасу змогу:
- Вже пройшло дві сотні літ,
як ти народився,
то поглянь, чи на землі
дуже світ змінився.
Чи Дніпро вільно тече
у повільній хвилі
й не зів’яли квіти ще
на твоїй могилі?
Подивися, чи збулись
слова заповіту,
що ти написав колись,
як прощався з світом,
«усім мертвим і живим» –
їх правнукам нині,
землякам, які жили
скрізь на Україні.
Хто у них там гетьмани?
Чи Січ не забута?
Чи немає там війни?
А як є, війну там
ти скоріше припини,
всіх зведи до миру,
коли вірять ще вони
в твою раду щиру.
В Київ хутко долечу
прямо в пуп держави,
щоб відразу ти відчув
сутність тої справи,
що турбує простий люд,
їх серця і мрії,
чи любов у них, чи лють
сповнила надії.

- Дякую я, Боже,
за таку нагоду,
що побути зможу
заодно з народом
в переддень річниці
й новий рік астральний
відзначу в столиці –
вчинок епохальний,
що в Переяславі
по волі народній

в храмі православнім,
здійснений на сході.


Лиш в подяці помолився,
як серед столиці
в мить наступну опинився,
через всі границі
прилетівши з тих висот,
де він був донині
і куди підняв народ
вдячний в Україні.

На майдан Тарас поглянув
і не вірять очі –
чому тисячі киян
спати йти не хочуть?.
Бачить, під його портретом
й інших незнайомих,
густо стислим очеретом
плигають без втоми,
хлопці й молоді дівчата,
махають руками,
як на борозні галчата
понад черв’яками.
Скачуть ніби з переляку,
губи в лютій піні:
- Москаляку – на гілляку!
Слава Україні! –
репетують гучно разом,
злісно проклинають, –
гарно вишколені фрази
навкруги лунають.

Він звернувся до сусіда,
що стояв під боком,
щоби той йому повідав
задум цім підскокам:

- Поясніть мені, шановний,
глядача питає, –
Чом народ майдан заповнив
і натовп зростає?
Тут за чим зібрались люди,
коли треба спати?
Вони ж криком місто будять?..


- А ти хто? Питати
нас дідусь, тобі для чого
здумалося нині?

- Вибачайте, ради бога,
довго в Україні
я не був, тож знати зичу…


- Не москаль ти, часом?
Прізвище твоє?.. Як кличуть?

- Шевченко Тарасом…
В москалях аж десять років
осягав я муштру…

- Що ж. Повірю, та, нівроку,
провірити мушу…
Є посвідчення у тебе?
Хто ти, звідки й чому
на Майдані? Що тут треба?
Чом не спиться дома?

- Щойно з неба я спустився,
на те воля Божа,
ще паперів не розжився
та порука гожа
є у мене і тутешня,
не кріпак я – вільний…
Я – Тарас Шевченко, може
«Кобзаря» читали?


- Зовні, бачу, наче схожий.
Тут таких чимало
ряжених між нами ходить
супер-патріотів.
Вигляд твій нам не пошкодить,
мо' згодиться потім…
Що тут довго говорити,
підеш з нами зразу.
Українським колоритом
будеш для показу
журналістам закордонним,
спонсорам Майдану.
Маєш ти в очах бездонних
щирість бездоганну...
До намету іди, діду,
подрімай до ранку.
А затим, як справи підуть.
Зачекай світанку...

У наметі нетутешнім
присів Тарас вільно,
зразу очі – дві черешні –
в'їлись в нього пильно
і звернулись до сусіда
що сидів на скрині:
- Ти послухай тільки діда,
що він верзив нині,
мабуть випив через міру…
- Та ні, обкурився…
Так йому я і повірив,
з неба він звалився…
Довгим пальцем біля скроні
трохи покрутила,
та й на скрині, як на троні,
тулуб розмістила,
поряд інших розкладушок,
безлічі, вже сплячих,
серед жмаканих подушок
шукачів удачі.

Як зажеврілось на сході
та й груба погасла,
стали натовпи надходить,
залунали гасла
від розбуджених наметів
і споруд картонних.
На зчорнілий сніг заметів,
не знаючи втоми,
наче вулканічну лаву,
всю багатолицю,
втіливши отут державу,
вилили в столицю.

Магма збудження громади
росте, не холоне.
Вже будують барикади,
гуртують колони,
смолоскипи запалили
й покришки із гуми.
Тут Тараса захопили
неспокійні думи:

- Чорний дим колись курила
степова сторожа,
пильнуючи на могилах,
щоб орда ворожа
не застигла всіх зненацька
та й не перебила.
В місті ж вогнище – не цяцька!
Щоб не наробила
лиха ця з вогнем забава,
треба їх спинити.
Може не моя то справа?
Але ж тут всім жити.


Заклопотаний Тарас
йде посеред люду
з наміром, що на цей час
йому простіш буде
осягнути суть всього,
що навкруг твориться.
Нащо розвели вогонь
і чадить столиця,
певно, вже не перший день,
дивлячись на сажу,
що на одязі людей?
Що про все розкажуть?

Є лишень одна доба,
щоб йому збагнути,
чим займається юрба
в час зимовий лютий,
не зважаючи на сніг,
мокру хуртовину,
що лице січе й до ніг
гне, немов билину.

Раптом дівчина тендітна
думки розірвала:
- Може повідає дід нам
для телеканалу,
що отут він особисто
від Майдану хоче?..

Тільки Тарас відповісти
захотів охоче,
закричали, замість нього,
горласті сусіди,
заступаючи дорогу
й камеру від діда:
- Заживемо без Росії!
Буде новий уряд,
бо в сучаснім вірять всі їй…
- Нас постійно дурять…
- Наш не поважають статус,
винятковий в світі...
- Скоро може таки статись,
що в нашій освіті
та в здобутках всіх державних
займемо свій щабель…
- Вільних країн, рівноправних,
очолимо табель…

Коли зовсім відіпхнули
дівку від Тараса,
його очі відшукали
серед невігласів
одного, що найгучніше
волав, не спинити,
щоби той йому точніше
зміг все пояснити:

- Чим же ви їй приглянулись?
Хто вас туди кличе?
Попід ліхтарями вулиць
торгувати ж нічим
у Європі окрім тіла
жінкам вашим. Козакам
батрачить схотілось?…
Ваша вигода яка?


- У новім життя укладі
заживемо скоро.
- При Майданом даній владі
здіймемо ми вгору
рівень побуту загальний.
- Наш зросте добробут.
- Ждуть всіх зміни кардинальні,
лишень вірно зробимо
ми тут вибір політичний
на майбутнє спільно,
в напрямку новім, незвичнім
самостійно, вільно…

- Так привабила Європа
вас у свої сіті,
що йдете ви їй в холопи?
Може в білім світі
іншого шляху немає,
щоб заможно жити,
а не заздрить закордонам,
пишатись минулим,
занехаявши все дома?
Чи ви, що поснули?!
Від спокуси очманіли,
може очі в шорах,
що тепер вам чорне – біле,
а брат рідний – ворог?


- Нас в Європі поважають,
приймуть в своє лоно,
там же вільно роз’їжджають,
відкриті кордони.

- Всі, хто вже в Євросполуку
мали вступу змогу,
нам протягнуть вірну руку, –
щиру допомогу…

- Що ж Вкраїна принесе
на своїх скрижалях?
«Україна – понад все!»?
Deutschland über alles! (1)
у Європі ще раніш
і до вас чували.
Горя і утрат вони ж
завдали чималих…


- Годі! – хтось із-за кутка, –
нас агітувати…

- Чи вам хто понатикав,
повні вуха вати,
що не чуєте нічого,
чи глухі, їй богу?
Ось ти, хлопче, будеш звідки?
Не земляк мій, часом?


- Я і дві мої сусідки –
з містечка Черкаси…

- А що, інших справ немає,
дівчата хороші?
Зараз тут вас що тримає?..


- Обіцяли гроші,
кожній кілька сотень…
Та поки що – дзуськи,
тобто, хрін у роті…

- Цілунок французький, –
чорноброва уточнила
й залилася сміхом,
що стримати не до сили,
присутнім на втіху.

- Бачу, ви розташувались
в Києві надовго,
бо зібралось тут чимало…


- Пройде тут чудово
час, поки нікчемний уряд
з президентом згине…

- Отже, чую, буде буря?..

- Президент покине
пост…

- Це по закону?..

- Бо втратив довір’я
і на радість закордону
зникне з Межигір’я.

- Скинемо ліниву «панду»,
життя краще стане…
- Виженемо підлу банду…

- І що, перестане
вірить люд «слугам народу»?
Стане працювати,
не чекаючи нагоду,
коли годувати
нас зачне новий гетьман,
касик, вождь чи лідер?
На чий черговий обман
знов бездумно піде?
Скільки раз міняли ви
брехунів завзятих?
Їх «солодкої халви»
щось не видно в хатах,
тих, кого отак вели
на Майдан до цього,
а вони й тоді клялись
перед вами богом…

- Пролюструємо усіх,
хто раніше правив,
виберемо замість їх
гідних вести справи,
незабруднених в зв’язках –
із еліти кращих …

- Знов повірите казкам?
Голова вам нащо?
Що привабило в цей раз
в нових обіцянках,
приготованих для вас
солодких приманках?

Хто? Ви знаєте, хіба,
стать обранцем зможе?

- Буде чесна боротьба –
гідний переможе!

- Я повірити б хотів
про достойний вибір,
але зграю злих хортів
на Майдан хтось вивів,
а вона, вже котрий день,
бреше серед міста
в вуха зібраних людей.
Щось у цім не чисто?..

- «Правий сектор» там стоїть –
вишколені хлопці…

- А хрести павучі їх
на чорній сорочці –
символ православ’я?
Це – розрухи знак чіткий,
бо його узнав я,
й всі, з ним зв'язані, чутки…
Старий уряд зруйнувати –
невеликі справи,
а хто буде керувати?
На чолі держави
буде хто? Ви з’ясували,
вирішили, врешті?


- Та бажаючих чимало,
точно ж знає Ештон,
хто з них буде за туза
після колотнечі,
а хто прийме гарбуза
в подяку. До речі,
тітку, що ти бачив вдень
з печивом у торбі…

- Ту, що посеред людей
в чванстві та погорді
пригощала крикунів
з посміхом конячим?
Не сподобалась мені…

- Біля неї, бачив,
рядом, хто весь день ходив?

- Телепень здоровий,
щось гугнявив, мов індик,
на не нашій мові?


- То заслужений земляк,
всій Європі знаний,
повернувся звідтіля
на Майдан. Він – з нами!

- Так… Дебелі кулаки
випестив недаром…


- Тільки їм він завдяки
вийшов від «Удару»
кандидатом поміж тих,
хто йдуть в президенти…

- А чи знаєш інших ти,
дійсних претендентів?

- Знаю. Що тобі те дасть?
Кандидати – ті же.
З ними нам – одна біда –
знов немає свіжих.

- Ну, й кого ти вибирати
маєш намір нині?


- Вибори – даремна гра тут
в нашій Україні.

- Бачу, ти – не оптиміст?

- А чого це ради?!
Ми ж зірвались з різних міст,
щоб Верховній Раді
ультиматум заявить,
скинути з посади
упирів, за тім лишить
й президента влади.

- Бачу я, козакувати
люблять всі на людях,
а коли господарювати
на Вкраїні будуть?


- А ти слухав молодих
активістів нових?
Ми чекаємо від них,
що перебудови
всюди зразу проведуть
в різних установах,
щоб привести до ладу
Україну знову.
Весь минулий уряд наш
треба обеззброїть.

Зрештою візьмуть реванш
істині герої…

- Їм, таким героям,
коли не пройдохам,
нащо здалась зброя
і в чорних панчохах
ховати обличчя?
Хіба поділитись
їм з народом нічим?
Лиш себе хвалити?
Коли вірна справа
і в праведнім дусі,
хай бачить держава
не гурт сажотрусів,
а відверті очі
з чистим, певним зором.
Чи ховати хочуть
те, за що їм сором?


- Самостійність ми свою
закріпити хочемо,
тож йдемо в Євросоюз
з радістю й охоче.
Незалежності віднині
буде в нім порука.
Ніхто її не відніме –
надійна сполука.

- Україна – самостійна?!
Хто ж їй заважає
збагачуватись постійно,
з кожним урожаєм
жита, проса чи пшениці,
буряків, картоплі?
Треба тільки не лінитись,
не жувати соплі.
Вам дісталась незалежність,
так її цінуйте,
будьте з нею обережні,
хоча б не руйнуйте.

Занудилися в Союзі,
братів відцурались,
набиваєтеся в друзі,
проситесь в васали
до Європи так завзято?
Хто колись був катом,
став тепер за брата?
Бачу, змін дуже багато,
а порозуміння
не досягнуто в народі.
Пиха та невміння
у пошані...


       - Досить. Годі
нам російську пропаганду
відкрито читати! –
сотник обірвав на ганку.
Він, в козацьких шатах,
поруч молодої жінки
виглядів строкато,
як з лубочної картинки.

- Мабуть, провокатор,
комуняка, колорадо,
зараз ми побачимо…
Я б йому порадив,
хай отут він скаче
і підтвердить, що він з нами,
не продажній «ватник»,
куплений тут москалями,
на Майдан плювати?..

- Я своїм життям достойним
наш народ звеличив,
бо віршем душевним, гойним
всім добробут зичив,
і братів, всіх православних,
жити кликав миром.
В клятву дану Переяславу,
серцем вірив щиро.

«Ще як були ми козаками
і унії не чуть було…» –

до вас звертався я рядками
і вдосталь часу вже пройшло,
та висновків ви не зробили
з того, що я писав тоді,
на ті ж граблі знов наступили
і опинилися в біді,
бо вірите пустим словам,
що радники дзвінкоголосі
наспівують постійно вам.


Чому в день Переяслава –
ювілейну дату,
кричите отут ви «Слава!»,
заклятому кату?
А присягу, що Богданом –
«Ми – навіки разом!» –
від народу Богу дану,
забули відразу?
Бачу, не в пошані нині
всі мої поради,
зовсім інші на вершині,
ті, кому до влади
хочеться за всяку ціну
по скоріш допхатись.

На людей і Україну,
як на все, начхати,
наплювати, тільки б грошей,
стільки можна, взяти.
Любий засіб тут хороший, –
сім’ю, рідню, зятя
біля себе примостити,
кого треба – примастити,
з рук не випускати.
До власної хати, –
все, що вкрасти стиха можна,
чи просто забрати
в того, хто живе заможно.
Не віддасть – за грати!

Нащо в рушниках на стіни
писаний мій образ
почепили рядом з тими,
чия стать недобра
лиш зганьбила Україну?
Доказуйте в справах,
звеличайте ви країну,
та не в балаклавах.

Гордість є у вас, до речі,
гідність, а не пиха?
Хвальні себе, речі –
прямий шлях до лиха.
Не скорились ми султану,
не здалися ляхам,
вже достигли того стану,
власним піти шляхом.

Що ж тоді чужинців кличем,
щоб дали нам ради?
Думати самим нам нічим?
Спитати громади
на всеукраїнськім віче
не хватило тяму –
з’ясувати спільні кроки,
а не пхатись в яму,
що копали «мудрі» доки?
Пожаданий Захід
віслюків між нас шукає,
а привабити є захід –
європейські раї.

Лишень помисли даремні
про блага Європи, –
там бордельні та гаремні
послуги. В холопи
приведуть вас іноземні
знадливі приманки.
Добре знають своє діло
вчителі від янкі,
тож і нині ваше «шило»
поможуть уміло,
замінить на своє «мило».
Ви цього хотіли?


- Що ганьбиш ти наших друзів,
добру міну строїш,
мабуть, сам невдаха, лузер,
то й брудниш героїв?

- Будь ви, дійсно, козаки,
і в душі, і тілом,
все зробили б навпаки.
Що вам закортіло
у Європу пхатись,
чи немає дома діла
у родинних хатах?
Може вам усе чужинці
замість вас осилять, –
ляхи, турки або німці
прикладуть зусилля,
за вас впораються вдома,
дадуть ладу в хати,
поки вам по закордонам
щастить мандрувати?

Всім відомий закон божий,
що постійно діє,
скільки в діло себе вложиш –
стільки й володієш!


День згасає, північ скоро,
повертатись треба –
ангелом злітає вгору
знов Тарас на небо.

За відведену добу,
що Бог дав Тарасу,
мало що він роздобув,
бо нестача часу,
щоби остаточний звіт
про все, що побачив,
через півтораста літ
на землі козачій,
дати нашому Творцю,
оцінить події
за візит в добу оцю
у зимовий Київ.

Бог дасть, вірю, через рік,
хто ж того не хоче,
зможе знову Тарас зріть
тут на власні очі
всі поновлення сповна,
осягнути зміни, –
в чім Майданова ціна
в долі України.


Частина друга
Лютий 2015


«Від ранкової зорі
до нічного смерку
на Вкраїну цілий рік
я дивився зверху, –
всі події пильнував,
звершення та зміни,
що в обіцянках давав
Майдан для країни.
А щоб впевнитись, що все
вірно бачив з неба,
прошу Бога, хай знесе
знов мене до тебе, –
мій коханий Київ-град –
праведну столицю,
щоби там, у древніх врат
Лаврі поклониться».

Бог почув мольбу Тараса
і, як в рік минулий,
за малий відтинок часу
у столичний вулик
спустив його хутко з неба,
щоб побачив знову
тих, у кім була потреба
обмінятись словом.

Знов прямує на Хрещатик,
щоб людей спитати,
від якого супостата
вийшли захищатись.
Може нових вибирати,
новіших із нових?
Може захотіли грати
у майдани знову,
тому й спокою не мають,
зовсім безголову
сварку нову затівають?
Підійшов Тарас до тих,
що стояли поруч
і в руках, немов щити,
піднімали вгору
розмальовані листи
з гнівними словами,
що хотіли донести
вибраним в парламент,
все, що думають про них, –
вибранців народу, –
щоб, хоч тут побачить їх
мали ті нагоду.
Тож Тарас і запитав
одного з присутніх
про вимоги на листах,
їх дізнатись суті:

- Вас сюди які вимоги
привели у натовп?


- Вимагати допомоги
в проведенні АТО…

- Вибачайте, раді бога,
хочу запитати,
бо узнати не мав змоги…


- Що? Розшифрувати?
Це – війна, що йде на сході
проти терористів…

- Не жартуйте, хлопці, годі.
Скільки ж їх в тім місці
бути може, що й сьогодні
їх ще не здолали?


- Бо підтримка є в народі.
Опір там чималий
і воюють москалі
у військах Донбасу…
- Всіх з тієї ми землі
виженемо з часом…
- Наша мова всім лунати
буде скрізь віднині,
українська лиш – одна там.
Прапор жовто-синій
знов на кожний терикон
здіймемо. Повсюди
поважати там закон
тільки наш всі будуть…

- Що, війну оголосили
Києву з Росії?
Може вже їх збройні сили
загарбницькі дії
проти нас ведуть сповна,
йдуть сюди в столицю?..
Що ж тепер робити нам?..
В таку небилицю,
щось не віриться мені,
бо причин немає
в цій нищівній війні
в працьовитім краї…


Раптом гнівно гурт жіночий
втрутився в розмову,
взявши у тісний віночок,
офісну будову,
де військово-польовий
був, здебільше, одяг
учасників бойових
дій, що тут сьогодні
влаштували свій протест, –
зустріч генералам,
щоб спитати їх про те,
як ті ошукали,
коли кликали служить
за шалену плату.

- Наші пільги й гроші де?!
- За що воювали?! –
в збудженій юрбі людей
виклики лунали.

Клич жіночий, навпаки,
був другого змісту.

– Гинуть там чоловіки
і сини!
– Повістку
президенту віднесіть
і міністрам нашим…
- Хай їх діти, як усі,
покуштують каші!
- Нам верніть дітей живих!
- Уряд нас не чує, бо
посилає в бій нових…
- За що ми воюємо?!

Зрозумів Тарас відраз,
що отут питати
сповіді людей не час,
то й пішов шукати
далі з ким би спілкувати
тихо, без сторонніх,
щоби сповіді слова,
як зерно в долоні,
зважити і оцінить
на вартість та щирість,
що повідають вони,
чи їм можна вірить.

Погляд спрямував на жінку
в шкіряній спідниці,
що спиралася на стінку
модної крамниці.
Він таких в минулу зиму
тут постійно бачив,
лиш порозмовляти з ними,
їх пізнати вдачі,
не спіткав тоді нагоди,
навіть і не мріяв.
Ось тепер доб'ється згоди,
є така надія,
що вона йому розкаже
всі події року,
якщо їй язик розв'яже
на сповідь глибоку.

- На помості тут рік тому
слухав я промови,
у яких мені без втоми
оратор черговий
переконував, що буде
у нас уряд новий,
що поліпшить життя людям
й суспільні основи.
Тож відверто скажіть, пані,
чи всі обіцянки,
що Майданом були дані,
вже здійснили янкі?
Чи позичили вам гроші?
На яких умовах?
Може так були хороші
на позичку дармову?

- Ти, дідусю, з глузду з'їхав,
чи з неба звалився?
Та задаром хто ж дасть їх нам?
Чим ти обкурився?
То ж були одні приманки.
Що, ти їм повірив?
Думаєш ті обіцянки
безкорисні, щирі?

- Я, з небес, кажу без жарту,
і глузду не втратив,
там ніс цілорічну варту.
Чесно надзирати
згодився за рідним краєм,
що «кидав каміння»,
а тепер уже «збирає»
урожай з насіння,
що Майдан торік засіяв,
звернувшись на Захід…
Що зусилля від Росії,
кожний її захід
на покращання відносин
братнього народу,
не сприймаються і досі,
Заходу в догоду?…


- Що до дівчини пристав,
як листок у бані?
Це дівчина – не проста,
вона варта money2, –
обірвав його бугай,
з ближньої машини.
– Гроші є? Часу не гай,
якщо ти мужчина…

Натяк зрозумів Тарас,
відійшов від кралі.
Почекав недовгий час
став шукати далі
з ким тут спілкувати ще
про Майдан минулий,
щоби розлетілись вщент
всі підозри. Вулик
дум, що гризли цілий рік,
вгамувати, врешті,
біль, що він в душі беріг,
радістю полегшить,
слухаючи земляків,
щирих у розмовах,
і продовження яких
став чекати знову.

Підійшов студент худий
у шапці строкатій:
- Рік назад і я ходив
на Майдан скакати,
бо, як всі, в Євросоюз
прагнув же і в НАТО,
приєднатись в їх сім'ю,
гідним членом стати.
Нині Рада з президентом
засідають нові…

Тільки тут Тарас студента
обірвав на слові:
- Не цитуй мені уперто,
ми ж бо, не на зборах,
а скажи, тільки відверто,
я ж тобі – не ворог.
Чим для тебе оцей рік
став у власній долі?
Як би ти його нарік?
Уяви, що в школі
пишеш ти черговий твір
на дозвільну тему,
ось мені його й довір…


- Задали дилему…

- Що не можеш порівняти,
що було і стало?


- Не втішливі результати,
гарного ще мало…

- Слухаю вашу розмову, –
втрутивсь подорожній,
що наблизився раптово, –
– Балачки порожні,
бо подій не знає дійсних,
всі – телеекрані,
призначені, як звісно,
для телебаранів…

- Гарно сказано, одначе,
ти скажи мені, юначе,
дочекались ви, нарешті,
те, що обіцяли?

- Ештон,
Нуланд, Байден, Паєтт, Керрі?!..

- Розчинили для вас двері
у Європу? Ви там – дома?
Як з грошима? Що відомо?
Помінявся ваш добробут,
чи зростили тільки злобу?


- Чужі зелені папірці
вертати прийдеться в кінці –
все нашим золотом віддати,
якого вже не так багато.
Його ж, до грошей ласі, янкі
сховають за кордоном в банки,
щоб нових ще намалювати
та в борг черговий знову дати,
а ми їм позику вертали
уже з процентом і чималим
з майна, що є на Україні.
Так в кругообігу невпиннім
заживемо, як в клітці білка.
Оце – жадана Євроспілка…

Сивий дід без капелюха,
що обік уважно слухав,
втрутився в палку розмову,
і доповнив власним словом:

- Тільки й був у Ради клопіт –
до Європи у холопи!
А зробить Європу дома
і не рипалась, свідомо,
бо тоді треба робити,
а не, звично, байди бити.
Тож і влізли в нашу Раду
лайдаки та казнокради,
щоб і те, що збудували, –
розпродати і в чували
грошей напихати й з дому
утекти до закордону.
Всім добробутом народу
поступились на догоду
лиш обіцянкам в майбутнім…
А хто знає, коли бути їм,
тим змальованим чудовим
звершення і мріям новим?

- Ну, а ті слова чудові,
що вітали уряд новий –
непідкупний, нетутешній,
чи збулися вже, нарешті?


- Є прибалт, грузини, з Штатів
в новім урядовім штаті,
щоби нами керувати,
бо своїм вже довіряти
ми не можемо…

- Що ж, брате,
на Майдан за цім вас звали,
щоб чужинці керували
у державі самостійній?..


- Наші ж, бачиш, – ненадійні,
тільки дай їм в руки владу,
неодмінно все розкрадуть…
Верхівці, всі, як один, –
замальовані жиди,
одягнули вишиванки,
а самі – прислуга янкі…

- І не сором українцям
владу доручать чужинцям?


- Та вони ж у нас, як дома
віддавна, бо всім відомо,
хто керує нами дійсно –
узаконене злодійство.
Ми ж усі – у їх полоні.
Може нові, закордонні
діячі зв'язки зруйнують
в мафії, що тут панують.

- Бачу, уряд обновили,
а війну нащо вчинили?
З гаслом «Слава Україні!»
ви ж воюєте й понині
з українцями Донбасу.
Тож у вас хватило часу,
щоби з неба їх бомбити?
Ну, а вам поговорити
не хотілось між собою,
перед тим, як брати зброю
і в своїх людей стріляти?
Ви подумали про втрати?


- Так вони ж – сепаратисти,
а вірніше, терористи…

- І кого ж тероризують,
зло яке реалізують
шахтарі в тісних забоях,
коли жертвують собою,
добуваючи вугілля?
Всі вимоги, що звідтіль я
чув, такі ж, як на Майдані
нинішнім службовцям дані?

Тут студент включився знову
в жваву течію розмови:
- Наш Донбас – не відірвати,
щоб з Росією з'єднати!
Скоро вступимо ми в НАТО
й голими руками взяти
вже не зможуть, вірю, нас…

Хлопця зупинив Тарас:
- Коли Донбас це – Україна
і, як твердиш ти, єдина,
образно сказати, тіло,
нащо ж тіло захотіло
власну руку відрубати?
За те, що правою назвати
себе не хоче, вона ж – ліва?
Хіба, що згода не можлива
була між Києвом і Сходом –
єдиним до сих пір народом?


Братів нащо розпинаємо ми?
Що за кордон без візи в найми
батрачить їхати не хочуть
і кажуть це відверто в очі?
Що не указ для них Європи,
Америки, куди в холопи
їх так запрошують невпинно?
Що землю рідної країни
не мають згоди продавати
ні за які посупи Штатів?!


Тут побічного розмова
їх привабила і, слова
не питаючи, він вволю
дум своїх повідав долю:

- Коли оцей Майдан тут затівали,
тоді ніякої уяви ми не мали,
що наші сподівання всі і мрії
потонуть в хвилі зла й шизофренії,
що нині залила уже країну.
Нас в полум'я війни, немов пір'їну,
шпурнули, всупереч промовам
і всім дипломатичним змовам,
що зламані на день наступний.
Майдану ж намір – непідступний...

- Добрими намірами,звісно ще нам, –
до пекла стежка вимощена.
Від натовпу чекати нам добра?
Майдан – це підла політична гра,
в яку довірливий народ втягнули
і під лихварські вимоги прогнули.
Той президент, якого люди вчора
всі «крадієм» тут обзивали хором,
рік уже, як новим замінився.
Кращий?


- Теж крадій і вбивця.
Він своїх людей вбиває,
на цім гроші заробляє.
Як закінчиться війна,
буде і йому хана,
бо заморським паханам
його доля – гріш ціна…

- Тобто, одного хапугу
замінили, тільки другим?
А де ж була люстрація,
яка очистить націю,
здолає олігархію?
Що? Тут вона не діє?..


- Про неї нам торочили
і голову морочили,
щоб беззаконня виправдати
і легітимний вигляд дати
антиконституційності,
що набирає чинності.

Уся ота люстрація,
то ж чиста профанація,
щоби рахунки звести
шляхом, звісно, нечесним
з любими опонентами,
своїми конкурентами.

Люструють тих, хто заважає,
свавілля влади не бажає.

А ті, що тут кричали вчора
про кошмар голодомору,
не звертають свого зору,
не висловлюють докори
за винищення Донбасу,
їм на це – немає часу.

Те, що голод і розруха є,
в Києві ніхто не слухає,
бо це ж не з Канади гість і
їм немає місця в «Вісті»,
навіть, подискутувати.
Тобто, наш народ вбивати
через голод і гармати,
тепер можна. Совість мати
нині – тягар, бо брехати
не дає, а без брехні,
що досягнеш в наші дні?

Коли ж погляд твій різниться,
жде тебе тоді в'язниця,
а як виступиш на зборах
супротив брехні, ти – ворог,
зрадник, гідний тільки кари
і тебе чекають нари...

Не завершив ще промову,
як другий продовжив знову:

- Президент наш шоколадний
через банди непідвладні,
генофонд держави нищить,
бо його всі цілі вищі,
то ж не розквіт і добробут,
а заповнення утроби.
Бо чим більш людей вбивають
і оця війна триває,
то його збройні заводи
підносять свої доходи.
Тож йому війну спинити
рівнозначно – себе вбити,
а обіцянки солдатам,
всім роботу й пільги дати,
лишень кінчиться війна –
голослівні – гріш ціна…

- Чув, як десь там, у «ШАРЛІ»,
на другім кінці землі,
богохульників убили,
зразу галас учинили
на весь світ, щоб осудити?

На Донбасі скільки вбитих
у Європі, що не знають?
Чого ж очі затуляють
наші вірні холуї,
(що писали «# je suis»(3),
на Одесу, де в огні
спалено в травневі дні
мирних мешканців прилюдно?
І чому тепер повсюдно
не кричать «Рятуй Донбас!»?


- Всім же зараз не до нас,
бо чужі «страждальці» – ближчі.
Ну, а наших – нехай нищать!

Нова влада – толерантна
з конституції гарантом
тим паскудством співчуває,
до своїх жалю – немає.
З миротворчими речами,
вже вбивають тисячами,
наших земляків в АТО…
Щось на мітинги ніхто
не збирає проти вбивців.
Демократії столиці
миттю стали всі – незрячі.
Нащо наші жертви бачить
без чергової подачі
від партнера-ляльковода,
всім відомого народу.
Наплювали в братські душі
і назвали «ворогами»
тих, хто нам допомагали.
Їх, надіялись, задушать
ті, кого хочемо в друзі.
Та нащо ми, голопузі,
їм у тім Євросоюзі?
Для бешкету та конфузів?

Тут підтримав новий ближній
течію розмови,
співбесідник, черв'як книжний,
у вбранні типовим:

- Трюкач-престидижитатор
замуляв народу очі,
використав престиж Штатів.
Українці тамагочі
стали, вміють тільки ждати
та настійливо пищати,
що їх треба годувати,
чи від когось захищати.

Ми всі незалежні роки,
дійсно віртуальні,
проживали – руки в боки,
життям нереальним.

Розмайданили Вітчизну
під чужу сопілку,
на країни гілку влізли,
взявши в руки пилку,
щоб живе пиляти тіло –
долі стовбур спільний.
Відокремитись схотілось.
Тільки жити вільно
без слов’янського коріння
вітам – неможливо.
А любе живе творіння
лиш тоді щасливе,
як не чує в собі страху,
що бентежить зовні.
Ми ж Вкраїну, бідолаху,
смажимо в жаровні,
ще живу віддали тризні
в дикім мазохізмі.
Майдан – виразка в Вітчизни
живім організмі.

Попередній знову
втрутився в розмову:
- Заводії Майдану
давно в ціпких кайданах
своїх таємних вкладів,
бо служать хижій владі –
богам чужої віри.
В їх обіцянках щирих
не впевнена безпека,
а вірний шлях до Пекла…

- А погляньте на вождів,
що очолили Вкраїну.
Їх пустили б у свій дім?
Їм довірили б дитину?
Тільки від одного їх виду
відчуваю я огиду.

- На європейський бублик
тут всі гострили зубик
хоч нам від нього мірка –
одна велика дірка.
То ж нас в цю чорну яму
Майдан тягнув без тяму,
на заклик нових «друзів»,
що вже в Євросоюзі
ярмо спільно тягнули,
щоб ми їм присягнули.
А бублик – простий нулик,
куди, як всіх, запхнули б
й зробили з нас нуля,
щоб потім звідтіля
на волю не пускати.
То що ж за це скакати
я на Майдан сюди
торік, як всі ходив?..

- Сказано усе доцільно
і досить грунтовно,
може, трохи емоційно,
бо не підготоване,
зразу видно, від душі,
відверто і щиро.
Так і я писав вірші,
як звертавсь до миру.

- На Майдан пішли без тями,
вірили палким промовам,
що звели в боргові ями,
ошукали підло знову.
Нові лідери пикасті
нам цитують залюбки,
щоб нагнати жаху й страсті,
із твоїх віршів рядки,
заклинаючи вбивати
ненависних їм людей,
нищіти і руйнувати
задля сумнівних ідей.

- Знов мій образ на знаменах
розвісили всюди?!
А чи хто спитав у мене,
згідний з тим я буду,
що під ним тепер цитують
гасла братовбивчі
ті, хто мирний люд катують,
щоб себе звеличить?

Моїм ім'ям оправдати
злодійства звірині,
до яких я закликати
не міг на Вкраїні?

Тож не вірте плутократам,
лицемірним шахраям.
Убивати свого брата
у віршах не кликав я,
щоб отут кричали дико
«Україна над усе!».
Робить помилку велику
той, хто гасло це несе.
Пагубна така дорога,
що здіймає до небес
Україну, вище Бога,
вихваляючи себе.

Ми усі під Богом рівні,
є один закон Творця,
в будь-якім суспільнім рівні,
лишень він наші серця
може вірно скерувати
на шляху всього життя.
Треба тільки совість мати,
щоби потім каяття
за помилку нас не їло,
як залізо ржа з'їда,
вщент виснажуючи тіло.
Де зухвальство, там – біда!

- Нам тепер новим героям
треба зичить «Слава!».
Тим, що тут киян без зброї
ловили в облавах,
а затим усіх зарили
поряд, в Бабʹїм Ярі,
чи живими попалили
в хатиньскім пожарі.

- В Білорусі й на Волині
не забули те понині,
як старі і малюки
полягли від їх руки
тільки по прямій пораді,
фюрера-убивці Аді,
що Бандері був взірцем…

- Ви підтримуєте це?
То вони павучі гнуті
хрести всюди в хижій люті
на святі батьків могили
малювати повеліли?!..

- А чим ти Богу звітувати,
які вірші будеш читати?
Почує що про нас від тебе,
коли повернешся на небо? –
спитав хтось голосом слабим
Тараса раптом із юрби.

- Коли знайду хвилину гожу,
про все, що бачив тут і слухав,
я тільки написати й зможу
рядками, звичними для вуха:

Садок вишневий коло хати
давно згорів, його з гармати
уже зруйновано дотла,
над вишнею, що там цвіла,
вже не хрущі гудять, а «гради»
від нових миротворців влади.

Усе сплюндровано навкруг,
бо поле там зорав не плуг,
а літаки й гармати «Нона».
Запальні бомби з-за кордону
невпинним фосфорним дощем
околицю спалили вщент,
тож соловей і не співає,
бо слухати кому немає.

Тепер і сина годувати
не треба, плаче з горя мати
над ним, бо на подвір'ї школи,
де з хлопцями підчас футболу,
підступно враз його убили,
як перемир'я об'явили.

А всі, хто це вчинили, в Раді
сидять уже і дуже раді,
хизуються, вони ж – герої,
шикуються в єдинім строї,
навипередки поперед «братом
заокеанським», щоб лизати
у нього шоколад сідниці,
як підлабузникам годиться, –
дістати шану і повагу
за бойову свою відвагу.

Затихло все, що там співало,
від страху в льохи поховалось,
зверху ж літають не хрущі,
а те, що фосфорні дощі
на голови людей зливає.

Нікого це не коливає
отут, тим паче, у Європі,
вона ж бо має інший клопіт –
всіх содомітів вихваляти,
та недотеп, нас, наставляти,
яка потрібна нам родина…

- По-їхньому, зростити сина
чи дочку, то батьки – завада,
своїх дітей любити – вада –
порушення євростандартів,
а з цим у них – ніяких жартів, –
додав тут співбесідник знову,
продовжуючи їх розмову.

- Коли зв'язок втрачає батько з сином,
зрости він може хунвейбіном,
червоним кхмером або гітлерюгенд,
готовий звершити послуги
для тих напутників своїх нових,
що замінили їм батьків живих.
Отож в Європі й бігають дівчата
трясуть цицьками на людях завзято,
забувши зовсім сором, стид і цноту,
озвучуючи лайку та гидоту,
яких навчили їх, звичайно, не батьки,
а європейських шкіл наставники.

- Коли б уважно прочитали ви,
що півтораста років тому
написано в «І мертвим, і живим…»,
такого не було б тепер Содому.
Тож нагадаю зараз знову
я вам того вірша основу:

«Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
……………………………..

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра;
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!», -
хіба не вчили всі у школі, –
«Умийтеся! Образ божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тільки, щоб панувать…

..........................................................
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
- І ми – не ми, і я – не я!
І все те бачив, і все знаю:
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тільки я!
………………………………
Добралась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.»


Не прочитали «Кобзаря»
проникливо й ретельно,
то й удалось вас лихварям
втягнуть в вогонь пекельний…


- На собі уже те знаю
що написано колись нам,
бо втікач я з того краю, –
дідусь поділився:
- Наші виродки та ляхи
спільно розпинають,
де крокують тим же шляхом,
що всі пам'ятають
на моїй землі донецькій,
«З НАМИ БОГ» на бляхах,
у загарбників німецьких.
Нині Волноваха
і Дебальцеве відчули
на своїх порогах
від «захисників» прибулих,
з яким прийшли богом.

Сповідь біженця з Донбасу
образно доповнив
чоловік, що більше часу
в теплій шапці з вовни,
довго всіх уважно слухав,
мовчки терся поряд,
поглинаючи все вухом
і уважним зором:

- На грошах з твоїм портретом
кров дітей убитих…
В пачках банківських білетів,
виданих наймитам,
зібрані «Богдан» і «Леся»,
різних номіналом.
Кількість їх лиш в інтересі
і, звичайно, налом.
Нині папірці зелені,
де масонські знаки,
в популярності шаленій,
цінять їх вояки...

Та про гонорар наймитам
сповідь скоро перебита
дідусем була, що звіт
дав про днів минулих літ:
- Цей, в крові прожитий рік,
не минув нічий поріг,
хоч торік ти остеріг,
не куплятись на пиріг,
чи другу халявну здобу
тих, що в згідливу худобу
нас приборкували й злобу
занесли в нас, мов хворобу…

- Тож Майдан такий доробок
звершив тут за рік?


- Як мені, Майдан – хвороба
і треба зарік
дати всім, уже віднині,
думаю, скоріш,
нам ніколи в Україні
не хворіти більш.

- Зберегти Вкраїну? Просто –
здихатися від корости,
що зросла на її тілі.
А для цього треба смілість
мати і зробити спробу
подолати цю хворобу …

- Ще не вмерла Україна?
Так Захід поможе,
вже готова домовина,
в ній сховати зможе
він її блакитні мрії
про «євросвободу»,
на яку давно хворіє
часточка народу,
що повірила в кохання,
в обіцянки щирі,
тих, що тягнуть на заклання,
у овечій шкірі.

Схаменися, Україно,
скинь, нарешті, шори!
Вже ковбой тобі на спину
сів і гострі шпори,
аж до крові заганяє,
бо тебе ж не шкода.
Тішиться і нагинає,
є така нагода,
а весь світ, як на родео,
дивиться й сміється,
ставки робить і радіє,
жде, коли загнешся.
Не одна уже країна
вишколена негром,
то ж тепер твоя, Вкраїно,
наступила черга.

Долю Лівії з Іраком
бачиш, ти, «щасливу»?
Нині ти вже під Бараком,
що і в хвіст, і гриву
шпорить тебе, бідолаху,
не гаючи часу,
під свою сокиру й плаху,
щоби з тебе м'яса
нарубати та бігмаки
й барбекю від пуза
кинуть відданим собакам
із Євросоюзу.
Скоро й ляхи нагадають
слово «революція»,
за яким, вони жадають,
буде реституція.
Згідно їх єврозаконів,
жде тебе, Вкраїна,
переогляд тих кордонів,
що мала країна,
і всього майна держави,
яким наділили,
лиш упав орел двоглавий
і Союз створили.


- Тож прийдеться повертати
власникам вчорашнім,
їх маєтки і палати?
Що? Вони – не наші?

- Ще рік тому незалежна
зріла Україна,
сподіваннями безмежна,
а тепер – в руїнах.
А в містах на землях сходу,
як після Мамая,
в згарищах більшість народу
ледве виживає…
Вам сім'ю велику нову,
що радянська влада
довірила, як основу,
хто порушить радив?

Більше двох десятків років
ворогів шукали,
щоби справдить лежебоків,
що всмак шикували
і патякали про зверхність,
знатність неповторну,
щоб сховати всю мізерність,
сутність душі чорну.

Гучним словом поминали
всіх навкруг лайливо,
як намети напинали.
Слова злої зливи
забруднили душі чисті
на оцім Майдані,
де на зборах урочистих
всі пани і пані
слухали й дивились в очі
на портрет мій зверху,
що звисав тут дні і ночі,
від ранку до смерку.
Думали ж, бо від Тараса
убивати кличуть
невігласів гучні гасла
хибного величчя…


- На Майдані нас не об'єднали,
а щоби втілити чужі ідеї,
супроти Росії нацькували
гаслом незалежності від неї…

- Спиніться, гляньте правді в очі,
коли її ми дійсно знати хочемо?
Ми на Майдані бачили робочих
чи хліборобів, тих, хто дні і ночі
працюють, не кричать про славу,
що справами несуть собі по праву?

Нові «герої» наші – палії Хатині,
їх «подвиги», що всіх жахають, нині
продовжують синочки їх та внуки,
що зброю катівську взяли у руки.

Мов півстоліття тому, сіють страх
спадкоємці тих, що в бункерах
ховалися, щоб з ночі лютувати –
людей вбивати, палити мирні хати,
немов смердючі боязкі тхори,
виходячи паскудства ці творить.
Будь воля їх, то кинули б державу
разом з Європою в той бункер їх на лаву,
щоби навчати жити вірно й вільно
та дихати повітрям замогильним.

Згадаймо, чим закінчили всі «фаші»,
що зачинали, які і власні «наці» наші,
коли других вважали Untermenschen4?
Яких вони достигли звершень?

Ми ж для Європи – зрадники і тільки,
щось на зразок захисної підстілки,
бо зрадникам ніхто не має віри,
які клятви не обіцяли б ми їм щиро.
Хто брата раз продав, так зробить вдруге,
а це Європі – вигідні послуги.

- Я вислухав сьогодні тут не всіх,
а лишень тих, кого зустріти зміг, -
простих киян і різних гостів міста,
хто просто говорив, не урочисто,
душею стверджуючи кожний вислів,
лиш так, як відчував і щиро мислив,
хто як раніш,прислухався до мене,
а не порад чужих і під чужі знамена,
не йде, яким би раєм новим не манили
їх відцуратись від батьків і долі,
що спільною була по Божій волі.
Ви на майдан виходьте лиш на свята,
щоби героїв дійсних прославляти,
хто й для других країн стали взірцем.
Щоденно пам’ятайте всі про це.
І знайте, Бог за нами надзирає,
Він бачить все, по справам покарає
усіх за дійсну сутність їхню нині
та наслідки «майданів» Україні.
Моліться Богу і кидайте зброю,
хто брата вбив – не стане нам героєм!


Чи то було, чи ні, це ж кожний знає
по-своєму, як він життя сприймає
і вірить в те, що нам писав Тарас,
коли для «Кобзаря» находить час,
щоб прочитати й серцем те відчути,
як на Вкраїні нашій має бути.

ПРИМІТКИ
1) - Германія понад усе! (нім.)
2) - гроші (англ.)
3) - я є…(франц.)
4) - недолюди (нім.)

23 лютого 2014 – 4 квітня 2015






Голосование:

Суммарный балл: 0
Проголосовало пользователей: 0

Балл суточного голосования: 0
Проголосовало пользователей: 0

Голосовать могут только зарегистрированные пользователи

Вас также могут заинтересовать работы:



Отзывы:



Нет отзывов

Оставлять отзывы могут только зарегистрированные пользователи
Логин
Пароль

Регистрация
Забыли пароль?


Трибуна сайта

На краю света…

Присоединяйтесь 




Наш рупор




Интересные подборки:

  • Стихи о любви
  • Стихи о детях
  • Стихи о маме
  • Стихи о слезах
  • Стихи о природе
  • Стихи о родине
  • Стихи о женщине
  • Стихи о жизни
  • Стихи о любимой
  • Стихи о мужчинах
  • Стихи о годах
  • Стихи о девушке
  • Стихи о войне
  • Стихи о дружбе
  • Стихи о русских
  • Стихи о даме
  • Стихи о матери
  • Стихи о душе
  • Стихи о муже
  • Стихи о возрасте
  • Стихи о смысле жизни
  • Стихи о красоте
  • Стихи о памяти
  • Стихи о музыке
  • Стихи о дочери
  • Стихи о рождении
  • Стихи о смерти
  • Стихи о зиме
  • Стихи о лете
  • Стихи об осени
  • Стихи о весне
  • Стихи о классе
  • Стихи о поэтах
  • Стихи о Пушкине
  • Стихи о школе
  • Стихи о космосе
  • Стихи о семье
  • Стихи о людях
  • Стихи о школьниках
  • Стихи о России
  • Стихи о родных
  • Стихи о театре
  • Стихи о Алтае
  • Стихи о Оренбурге
  • Стихи о Софии
  • Стихи о Серафиме
  • Стихи о Италии
  • Стихи о Пскове
  • Стихи о замках
  • Стихи о молоке
  • Стихи о мачехе
  • Стихи о Мордовии
  • Стихи о витаминах
  • Стихи о шарике
  • Стихи о воробушке
  • Стихи о Кронштадте
  • Стихи о справедливости
  • Стихи о смелых
  • Стихи о дельфинах
  • Стихи о существительном
  • Стихи о жаворонке
  • Стихи о следах
  • Стихи о казачке
  • Стихи о десантниках
  • Стихи о раскрасках
  • Стихи о бабках
  • Стихи о карандашах
  • Стихи о судьях
  • Стихи о васильках
  • Стихи о ежике
  • Стихи о горечи
  • Стихи о Арине




  • © 2009 - 2024 www.neizvestniy-geniy.ru         Карта сайта

    Яндекс.Метрика
    Реклама на нашем сайте

    Мы в соц. сетях —  ВКонтакте Одноклассники Livejournal

    Разработка web-сайта — Веб-студия BondSoft