МЕЛОДИИ ЛЮБВИ

МЕЛОДІЇ ЛЮБОВІ


СЕКРЕТ КРАСИ

З давна-давен існує таке твердження: не родись красивою, а родись щасливою.
Тоня категорично не погоджувалася з даною ідіомою, вона була докорінно переконана у тому, що негарні дівчата апріорі приречені на постійні страждання, печалі, й хронічну самотність. Яскравим прикладом цього переконання являлася вона сама, власною персоною. Низькоросла й огрядна від природи, всеньке своє життя дівчина боролася з насмішками оточуючих, та зайвого вагою, однак ні того, ні іншого здолати ніяк не могла. Адже людям роти не заткнеш, а щодо ваги… Ніби й не переїдала ніколи, старалася вживати правильну, корисну їжу, і рухалася завше багацько, а все рівно росла вшир, мов на дріжджах. Чи то гени давалися взнаки, чи славнозвісний збій в обміні речовин, чи все укупі, менше з тим схуднути більш, аніж на три-п’ять кіло, Тоні ніколи не вдавалося, так вона постійно й балансувала на межі злощасних вісімдесяти – вісімдесяти п'яти кг. І це при зрості метр шістдесят! Ну як тут не впасти у депресію?
Свою фігуру (якщо це скопище жиру взагалі язик повернеться назвати фігурою) Тоня люто ненавиділа, звичний для більшості ритуал одягання "на вихід" завше обертався для дівчини справжнісінькою катастрофою й закінчувався гіркими сльозами розпачу. Якби ж вона володіла милим личком, це б, можливо, хоч трохи компенсувало недоліки тіла, але ж ні, і тут Тоні не пощастило. Лице їй дісталося вкрай посереднє, так, не лице, а кругла паляниця з куцим носом-ґудзиком, ще й помітною вадою верхньої губи: у дитинстві Тоня невдало гепнулася об дверцята шафи, не на жарт розквасила ту саму губу, в результаті чого вона неправильно зрослася, й відтоді здавалася якоюсь неначе вивернутою, непропорційною. А при усмішці непривабливо перекошувалася, отож усміхатися дівчина не любила. Тай хіба є привід шкіритись, коли все так кепсько та безнадійно, коли ти суцільний ходячий комплекс? А комплексами Тоня "обросла" настільки, що їй стало бридко дивитися на себе у дзеркало, власне відображення не просто засмучувало – воно повністю "розчавлювало" вразливу поганулю. Відтак, зазирала туди Тоня лишень у разі крайньої необхідності, а відходила завсіди у пригніченому настрої.
Напевне, не варто й пояснювати, що з такими даними і за таких обставин, дівчина давно поставила на особистому житті жирний хрест. У неї ніколи не було прихильників чи залицяльників, не кажучи вже про "серйозні стосунки", і це при тому, що їй далеко не тринадцять, коли все ще попереду, а всі двадцять п'ять, коли давно все позаду. Бо якщо досі не знайшлося охочих на таку "красу", то що там сподіватися дива на майбутнє.
Тож Тоня і не сподівалася. Й все-таки, десь далеко, в глибині душі, несміливо мріяла про кохання, адже кожна дівчина, навіть відверто неприваблива, прагне бодай раз у житті почути ці заповітні три слова й потонути в обіймах дорогої людини. Втім, напевне таким, як вона, тільки й судилося, що мріяти про особисте щастя, бо в реальності… В реальності "крокодили" нікому непотрібні. Доведено ж, що чоловіки люблять очима…
Хоча, власне, і з цього правила бувають винятки. Своєрідні збоченці, що їм, за великим рахунком, байдуже, яка із себе дівчина, лиш би, перепрошую за грубість, ноги вправно розставляти зголошувалася, таким від протилежної статі потрібно лиш одне – задовольнити свою хіть, так званий основний інстинкт. Подібними "кадрами" нині буквально кишать Інтернет-сайти й телевізійні чарти, там то і діло натикаєшся на оголошення приблизного змісту: "Зроблю дамі приємне", "Раб шукає повелительку", "Втілю любі еротичні фантазії жінки від 13 до 80 р.", тощо. Так що в наш "просунутий" час завести собі коханця, налагодити інтимне життя – анітрохи не проблема. Навіть такій "не форматній" поганулі, як Тоня. Тож якби вона сильно забагла позбутися "клейма" незайманки…
Проте в тім то і річ, що дівчині такий розклад не припадав до душі, як вже згадувалося вище, Тоня бажала кохати, та бути коханою, а не просто завести "інтрижку", романчик. Бажала чути на свою адресу ніжні, лагідні слова від одного-єдиного – свого мужчини, і тоді б їй було байдуже до думки решти, в тім числі й до власних комплексів. Адже можна, подібно героїні відомого фільму, без зупину переконувати себе в тому, що ти "найчарівніша та найпривабливіша", однак все намарно. Ефект настане тільки тоді, коли у цьому тебе переконає той, хто дійсно щиро полюбить тебе такою, яка ти є, та для кого ти справді будеш взірцем краси й неперевершеності…
Біда в тому, що то все, ясна річ, рожеві фантазії з розряду "мильних" диснеївських казочок. Життя ж – не казка, а гіркі сірі будні, відтак хоч-не-хоч, а доводиться миритися з невідворотнім.
От Тоня і мирилася (наскільки вистачало сил), та сумирно пливла за течією, давно не сподіваючись від долі подарунків. Звідкіля дівчині було знати, що вона – доля – саме приберегла для непоказної невдахи такий "подаруночок", що годі й уявити…

. Це сталося зовсім непередбачувано, у час, в місці, та за обставин, коли Тоня найменше цього чекала (чи радше не чекала взагалі). Працюючи медсестрою в місцевій клініці, дівчина частенько підміняла своїх співробітників, залишаючись на нічну зміну, однаково самотніми, холодними вечорами вдома робити нічого. От і того разу вона погодилася "підстрахувати" старшу медсестру Катрусю, оскільки у тої прихворіла маленька донечка.
До опівночі варта йшла, за звичаєм, спокійно та нудно, аж поки близько 2 години ночі "швидка" не привезла "важкого" хворого. Хлопчина приблизно одного з Тонею віку з очною травмою: на склозаводі, де той працював, стався нещасний випадок, йому в обличчя бризнуло розпеченим склом. Ніхто достеменно не відав, чим це обернеться, результат ішов на секунди, тож медики метушилися біля "пораненого", мов бджоли, намагаючись врятувати хлопцеві зір. Коли потерпілого забрали в процедурну, Тоня мимоволі поспівчувала юнакові, бо ж дійсно шкода буде, якщо такий молодий-здоровий чоловік, в якого ще все попереду, осліпне, це може зламати йому життя, або навіть його самого; Тоня постійно надто близько до серця приймала чужі біди та страждання, що подекуди добряче заважало у роботі. Ну не могла вона, подібно більшості своїх колег, спокійно дивитися, як хтось мучиться! От і зараз вона нетерпляче чекала вироку лікарів, подумки молячи Бога про по-суті абсолютно незнайому людину…
За якусь годину хлопчину "з очима" вже поселили у палату. Місце опіку було щільно забинтоване, через що, з не привички, юнакові давалося важкувато пересуватися самостійно, як і орієнтуватися в просторі загалом. Допомагати йому попрохали Тоню, й вона залюбки погодилася. Так і познайомилися. Валерій виявився напрочуд терпеливим та непримхливим пацієнтом, не спричиняв своїй доглядальниці жодних незручностей, навпаки – усіляко розважав та смішив її. У нього був легкий, позитивний характер, він належав до тієї рідкісної категорії людей, від яких немов походить якась тепла, світла аура. Тоня ні з ким, ніколи, не почувалася так… затишно й невимушено.
Тим часом лікарі не давали жодних однозначних гарантій щодо одужання, твердили одне: час покаже, бачитиме Валерій, чи… Правди від нього не приховували, Валерій сам наполіг, і ця правда його не скорила, юнак мужньо тримався молотком й не падав духом. Чим ще дужче підкорив Тонине серце. Не лишень, як добрий друг, а й як чоловік. Але ж про подібне дівчина і помишляти не сміла, стільки ж бо табу стояло поміж ними. І те, що він її підопічний, і всі ці злощасні комплекси… Самого Валеру, схоже, нічого не обмежувало та не спиняло, він дедалі більше приділяв їй знаки уваги та симпатії. А одного чудового дня сказав своєму янголу-охоронцю, як трепетно називав Тоню, ті заповітні слова кохання, про які дівчина так несамовито мріяла, і які геть зневірилась почути.
Вона ледь стрималася, аби не втратити свідомість від щастя, та… від страху. Безумовно, Валерій вималював собі в уяві довершений образ дівчини Антоніни, в нього й закохався, якби ж він побачив її справжню… Тоня почала ловити себе на підступній, зрадливій думці, що краще б у такому разі Валера взагалі не прозрівав, можливо, тоді у них би все склалося. Але ж то гріх – бажати собі щастя за рахунок чужого горя! Тому краще вже ніяк, як так…
Але недаремно в народі побутує істина: людина планує, а Господь керує. От і в цьому випадку Тонині плани щодо делікатної відмови юнакові зазнали фіаско. Ну не зуміла дівчина встояти перед силою Валериного кохання! Відтак молоді люди почали зустрічатися. Невдовзі хлопця виписали, він повернувся до більш-менш нормального життя, наскільки це взагалі було можливо у його стані (пов’язку з очей вже зняли, проте зір на той момент так і не відновився). Тимчасова непрацездатність не стала причиною нарікань на долю, навпаки, заповзятий юнак, аби не скніти без діла, почав майструвати дивовижні вироби із дерева, наосліп. Вдавалося йому це на дивовижу вправно, з його рук виходили такі шедеври, що не кожен зрячий спроможеться на подібне диво. Про сліпого чудо-майстра вельми швидко ширилася слава, його роботи скуповувалися за шалені гроші… Тоня пишалася своїм героєм, вона майже остаточно забула всі свої тривоги щодо їхнього майбутнього, тому коли Валера запропонував їй руку та серце – без вагань дала згоду.
Весілля справили скромне, але Тоня й не прагнула шику та помпи, хіба ж це має значення, коли два серця б'ються в унісон і дві душі зливаються в одну! Після одруження Валерій буквально носив свого янгола-охоронця на руках, як в переносному, так і в прямому сенсі, а та не могла надякуватися Богу за таке неосяжне щастя… Грім прогримів несподівано. Після чергових процедур та обстеження, Валеру обнадіяли: він таки незабаром бачитиме. Здавалося б, ця звістка мала потішити молодят, вона й потішила, виключно самого Валерія, бо щодо Тоні… Ні, з одного боку дівчина всім серцем бажала чоловікові одужання, але з іншого… З іншого до кольок в животі страхалася, що той таки покине її, товстуху та потвору, щойно побачить "у всій красі". Так, нехай він неодноразово засипав її компліментами, але тільки тому, що не бачив, яка вона із себе насправді. А як побачить… Тоні й думати про це було лячно.
Тож аби не думати, а тим паче – не дожидатися цього фатального, жахливого моменту, не переживати цієї ганьби та болю, Тоня… пішла з дому, вернулася до батьків (на той момент вона вже мешкала "у невістках"). Не попередивши чоловіка, й нічого йому не пояснивши – так легше, вирішила. На всі розпитування мами з татом теж не відповідала нічого конкретного, просто закрилася у себе в кімнаті, відгородилася від усього світу, та повністю віддалася невимовним стражданням.
Так тривало близько трьох днів, аж поки на четвертий на порозі отчого дому не виріс… Валерій.
– Чому ти покинула мене? Що сталося? Можеш розтлумачити, що відбувається? – став вимагати пояснень. – Ти мене розлюбила?
– Боже збав, я ніколи тебе не розлюблю! – Тут Тоня ніяк не змогла обманути коханого.
– Тоді в чому річ? – Валерій губився в здогадках.
– В тому, що це ти мене розлюбиш, щойно почнеш бачити, – вирвалося з Тоні, бідолашна більше не могла носити цю муку в собі мовчки.
– З чого ти взяла таку нісенітницю? – щиро здивувався чоловік.
– З того, що я потвора! – вигукнула Тоня крізь сльози. – І ти сам у цьому переконаєшся, тільки-но побачиш на власні очі.
Валерій поволі підійшов до дружини, ніжно взяв за руку.
– Рідна моя, хто тобі навіяв таку єресь? Та ти в мене найкрасивіша, наймиліша, найжаданіша жінка на світі! – запевнив з жаром.
– Еге ж, на сліпо – то звісно, але щойно ти мене побачиш… – вкотре повторила дівчина.
– Дурненька, я вже два дні, як зрячий.
Тоня заклякла, мов укопана, з недовірою втупилася у чоловіка: той великодушно посміхався, мовляв ось такий-от сюрприз.
– То… тобто ти… мене зараз бачиш?! – схвильовано уточнила вона. – Бачиш… оце все? – Тоня руками окреслила свій силует з голови до п’ят.
– Авжеж бачу, – кивнув Валерій, не припиняючи посміхатися.
– І тебе це не вражає?
– Ще й як вражає. Я, звісно, підозрював, що ти в мене красуня, але що б така – навіть не припускав.
– Ну навіщо ти так жартуєш? Навіщо знущаєшся над моїми вадами? – Тоня все ще відмовлялася вірити власним вухам.
– Я так можу й образитись! – вдавано суворо гримнув Валера. – Хіба я за весь час нашого знайомства дав тобі бодай найменший привід сумніватися в щирості моїх почуттів? То чому ти тепер дорікаєш мені в нещирості?
– Бо я… вибач, але… Я щодня дивлюся на себе у дзеркало, і бачу там…
– Не знаю, що бачиш там ти, але я бачу перед собою жінку своєї мрії, перед котрою бліднуть всі ці анорексичні топ-моделі. Глянь на себе: ця велична стать, ці пишні коси, ці бездонні волошкові очі, що так і манять… Я вже мовчу про прекрасну душу, за котру я тебе й покохав. І якщо ти відмовляєшся вірити собі, то повір, будь ласка, мені!
– Я буду старатися, – пообіцяла зворушена Тоня, й впала чоловікові в обійми.
Ці обійми красномовніше за любі слова переконували дівчину у тому, що Валерієві таки варто вірити…

. – Ти така красуня, просто квітнеш та пахнеш. Поділися, в чім секрет? Якась новомодна дієта, чи заморський крем?
Подібні компліменти на свою адресу останнім часом Тоня чула все частіше й частіше, причому з уст тих, хто колись цькував її антикомпліментами "завдяки" чому вона й набула собі всеможливих комплексів.
У відповідь на цей відвертий захват Тоня лише загадково посміхалася. Вона не збиралася ділитися своїм секретом краси ні з ким. А секрет полягав у тому, що кожну жінку красунею роблять не новомодні дієти чи заморські креми, а справжнє кохання справжнього чоловіка – єдиного, та неповторного…



МІСТЕР ТА МІСІС ІКС

Робота – дім, дім – робота, вряди годи – посиденьки з товаришами за пляшкою пива, от і весь розпорядок життя. Життя, котре, здається, зовсім втратило сенс та красу, й перетворилося на суцільні нудні будні. Навіть у сім’ї, з дружиною, все якось… не так. Колись у їхніх стосунках кипіли пристрасті, грали барви, вирували почуття, а зараз… Нудьга смертельна! І куди все зникло? А, основне, хто в цьому винен? Він, Денис, дружина Варвара, чи, може, обоє? Спробуй-но розберися…
– Тобі борщ зі сметаною, чи з томатом? – голос благовірної вивів Дениса із важкої задуми.
– З томатом, – механічно кинув чоловік, й лишень після цього схаменувся.
Чого він повинен кожен раз нагадувати їй, що їсть борщ з томатом а не зі сметаною, хіба вона сама цього не знає? Напевне знає, повинна знати – після стількох-то років спільного проживання. А як знає, то навіщо щоразу уточнює, як вперше? Навмисне дратує, чи що?
І так у всьому, так постійно…
Денис скоса глянув на Варвару, яка поралася біля плити, й мимоволі скривився. Цей розтягнутий, засалений халат, ці поношені тапки, ці бігуді на голові… бррр! Та якби лишень у зовнішньому вигляді полягала проблема. Так ні ж бо, характер у Варьки не менш паскудний, "пиляє" його дружинонька регулярно та вправно, і то ні за що, ні про що. Не жінка – мегера натуральна. І таке "щастя" чекає його вдома щодня… Те, що він сам частенько грішить міцним слівцем, несвіжим виглядом, лінню, та іншими недоліками, Денис якось впускав повз увагу…
Після вечері (до слова єдиний плюс Варвари, що зберігся донині – вона непогано готує, але хіба цього достатньо?), з нічого робити, чоловік увімкнув комп’ютер, та заглибився у нетрі всесвітньої павутини. Спершу перевірив електронну пошту (нічого важливого), потім сторінку в соцмережі (те саме), а далі якось непомітно, ненароком вийшов на сайт знайомств – один з тисячі. Для початку став розглядати анкети тамтешніх дівчат та жіночок, котрі шукали хто "принца на білому коні", хто "супутника життя", а хто і просто розваги на певний час… Ти диви, скільки їх тут, і всі такі… різні! На любий смак. Як у супермаркеті. І тут раптом Дениса відвідала шалена думка: а чи не познайомитися йому з якоюсь дамочкою з цього "супермаркету"? А що такого, всі "нормальні" мужики зараз мають пасію "на стороні", й сімейному життю це не завада. Дружини – для домашнього комфорту та затишку, а коханки – для душі, для задоволення. То чим же він гірший за інших?
А нічим, вирішив Денис, і заходився вибирати підходящу кандидатуру на роль тієї самої коханки. Вибирав довго, ретельно, та прискіпливо, однак все йому попадалося щось не те. Одні здавалися надто розкутими та зухвалими, другі навпаки – надто романтичними та вразливими, треті мали забагато вимог до потенційного партнера (в основному – матеріальних), четверті просто не подобалися зовні… І от, коли Денис майже втратив надію на успіх – натрапив на анкету "Леді Ікс". Жодних імен та інших координат. Фото теж відсутнє, зате опис заінтригував: висока, струнка, смаглява брюнетка… Саме його, Денисів, типаж (якщо "Леді Ікс", звичайно, не лукавить, й в реальності не є білобрисим "колобком"!). У графі "про себе" – вірш, натхненний, влучний, повний чуттєвості, переживань, й вельми красномовний… Написати їй, чи що? Але передовсім необхідно зареєструватися.
Денис забарабанив по клавіатурі. Ввести ім’я? Яке ж ім’я вводити, хай тобі грець?! Справжнє не можна – ризиковано. Тай не цікаво. Тоді яке?... Не придумав нічого кращого, як "Містер Ікс", а що, співзвучно з її "ніком". Рід занять? Так, хто там у нас "Леді Ікс"? Ого, стюардеса! Тоді він буде… буде… рятувальником МНС. До речі, а у них в містечку є розділ МНС? А, байдуже, може він "гастролер".
Так, далі треба щось про себе вказати. А що його вказувати? Вірші складати не вміє, і взагалі нічим особливим не вирізняється. Але ж хочеться чимось похизуватися, проявити себе у світлі героя. Чи ліпше здатися цій "Леді" нещасним, зацькованим життям самітником, спраглим жіночої ласки? А що, баби ведуться на жалість не гірше, аніж на геройство… Втім, наразі написав коротко та стримано: втомився без Тебе, де ти моя доле. Чи не надто банально? А, згодиться! Все, тепер можна писати "високій, смаглявій брюнетці".
"Привіт. Зацікавила твоя анкета, судячи з неї ти – неординарна, цікава особистість, хотілося б познайомитися ближче. Якщо тебе зацікавить моє послання…". Так, стоп! Аж тричі повторюється слово "цікаво", так не піде! Денис одним махом стер повідомлення, й почав вимучувати інше. Вимучив, перевірив – ніби нічого так, креативненько. Надсилаю? Надсилаю! Чи краще поки що… Е, пізно – повідомлення "пішло". Лишається гадати, відповість – не відповість. Не відповідає, хоча поруч з анкетою "Леді Ікс" позначка, що вона "он лайн". Минула хвилина, друга, третя… Не відповідає. Що ж, ну її, може воно і на краще, а то…
– Тирлинь-тирлинь! – задзенькало у віконечку. Таки відповіла.
Лячно відкривати "конвертик", а раптом там… що? Поки не прочитає – не дізнається. І Денис читає. "Привіт. Приємно, що на сайті присутні адекватні, не стурбовані чоловіки (це я про тебе; смайлик), й що вони цікавляться саме мною (ще один смайлик). Що ж, давай знайомитися. Розкажи побільше про себе, якщо не секрет. Чому вирішив шукати пару таким способом – через Інтернет?" Кінець повідомлення. А й справді – чому, і що про себе "побільше" розповідати, постав перед дилемою Денис. Але слово-за-слово, й усе якось саме "розповілося", навіть те, чого не планувалося…
З тих пір, щовечора, Денис прожогом спішив до комп’ютера. Віртуальне спілкування – практично роман – із "Леді Ікс" став для нього своєрідною розрадою, віддушиною, променем світла у суцільній сірості буднів. Це тривало близько двох тижнів. Вони досі не бачили одне одного бодай на фото, майже нічого одне про одного не знали, проте так, здавалося, було навіть більш захоплююче, інтригуюче. Зате їхні "розмови" були до того відвертими та особистими, що навіть із рідною дружиною в найкращі часи їхніх взаємин, Денис настільки не ділився сокровенним. "Леді Ікс" же він міг відкритися повністю, вивернути перед нею душу навиворіт. І так, як розуміла, підтримувала, підбадьорювала, та надихала його ця "знайома незнайомка" – не розумів й не підтримував ніхто.
Вже через місяць Денис не уявляв свого життя без неї, а згодом взагалі усвідомив, що… закохався. Так би мовити "заочно". І не вагаючись "освідчився" "Леді Ікс". Та сприйняла його слова надто… стримано.
"Ми ж абсолютно незнайомі, навіть не бачилися ні разу, яке тут може бути кохання, – відписала вона. – Одначе не лукавитиму, мені вкрай приємне твоє зізнання, давно мені не говорили слів кохання, як і компліментів загалом".
"Не може бути, таку чарівну жінку просто зобов’язані засипати компліментами" – полестив їй Денис.
"Звідкіля тобі знати, що я чарівна? Може я якась потвора підстаркувата?" – пожартувала "Леді Ікс".
"Ти прекрасна, я певен у цьому!" – настояв на своєму Денис.
"Нажаль, схоже мій чоловік вважає по-іншому…" – вирвалося у "Леді Ікс".
Безумовно, дана звістка зачепила Дениса за живе.
"Ти одружена???"
"Так, вибач, що приховувала, та я не зумисне, просто все не випадало нагоди сказати… Тай боязко було, раптом це тебе відштовхнуло б. Але тепер… Так, я одружена, але у нас з чоловіком давно не ладнається. Ми практично стали чужими людьми…"
"Тоді і я в свою чергу зроблю зізнання, – зважився Денис, – Я також жонатий. І також, здається, нещасливо. Моя дружина… Ні, я не хочу її образити, однак… Вона вже давно не та мила, зворушлива дівчинка, в яку я колись закохався".
"Те саме і з моїм благовірним, із колись галантного кавалера, що дарував мені увагу, турботу, та квіти, він обернувся на невігласа, лінтюха та зануду. А я ж жінка, мені досі хочеться уваги, ласки, турботи…"
"А моя вічно бурчить, все їй не те й не так, а занапастила себе як! Виглядає… упаси Боже в темному провулку здибатися".
"Мій не кращий. Оті його вічні розтягнути панталони, заплямована майка, скуйовджене волосся… На роботу він між іншим, бачте, вдягається як годиться, а вдома, переді мною, воліє не напружуватися. Я вже мовчу про його відношення до мене, немов до собаки: принеси-подай-місце"…
Слово за слово, "Містер Ікс" та "Леді Ікс" вилили одне одному всі свої печалі. Й їхні спільні проблеми ще дужче об’єднали молодих людей…
Скоро Денисові стало мало виключно віртуального спілкування, йому хотілося побачити цю дивовижну жінку "на живо", тож одного чудового дня він насмілився запропонувати їй зустрітися. "Леді Ікс" вагалася довгенько, навіть повністю зникла з мережі на два дні, зате коли об’явилася – потішила чоловіка згодою. Стали домовлятися, де й коли найзручніше здибатися, як впізнають одне одного…
"Я буду в яскравій червоній сукні, з багряною трояндою в руках" – дала орієнтир "Леді Ікс".
"Тоді я прийду у сірому костюмі в темно-синю смужку, – підхопив Денис, – та з пишним букетом… які твої улюблені квіти?"
"Не повіриш – польові ромашки. Власне, як і любі польові квіти".
"Жаль, що надворі щойно середина весни, а не літо, я б тоді особисто нарвав для тебе польових красунь… А так, доведеться купляти в крамниці".
"Нічого, – підбадьорила чоловіка "Леді Ікс", – не дарма ж твердять: головне не подарунок, а увага".
"Ну, це я тобі гарантую", – віджартувався Денис, хоча насправді йому було не до жартів.
Він боявся. Шалено боявся цієї зустрічі, й заразом прагнув її не менш шалено. Готувався, немовби як мінімум на прийом до королеви Єлизавети у Букенгемському палаці. Хвилювався до тремору, будував різноманітні припущення, та… старався не зважати на голос, чи навіть швидше – писк сумління, яке нагадувало про те, що в нього є законна дружина, зраджувати котру як мінімум непорядно (а як максимум – гріх). Та Денис швиденько заткнув цьому голосочкові пельку, і поспішив на побачення.
. Помітив її ще здаля, вона стояла там, де й домовлялися, у парку біля фонтанчика у вигляді Купідона. Ядучо-червона сукня відразу впадала в очі, а ще більше фігура, що крилася під нею: струнка, статна, ефектна та манка. В руках – обіцяна троянда, пурпурова, майже чорна. Обличчя наразі не видно, оскільки панна стоїть до Дениса спиною, по якій багатим шовком розсипане глянцево-блискуче волосся кольору гіркого шоколаду. Денисові на мить закортіло торкнутися цього волосся, спробувати його на дотик, на запах… Усю її спробувати. Що це, банальна цікавість, чи всепоглинаюча пристрасть, що заволоділа ним в одну мить? Заволоділа, враз позбавивши усіх страхів та комплексів, відтак чоловік рішуче закрокував на зустріч долі…
– Перепрошую, ви – "Леді Ікс"? Я "Містер Ікс", можна просто Денис. – Він простягнув "знайомій незнайомці" обіцяний букет.
– Барбара, – озвалася та хриплим грудним голосом, взяла букет, автоматично понюхала…
Денисові ніяк не вдавалося толком розгледіти її обличчя, наполовину воно було закрите пишним волоссям, наполовину масивними сонцезахисними окулярами, наполовину – букетом. Спеціально таїться, чи що?
– Е… Може, пройдемо кудись, в якесь кафе, вип’ємо кави, потеревенимо?... – Денис почувався зніяковілим та розгубленим, чомусь здавалося, що ця таємнича особа, та "його" мила віртуальна подружка з сайту – цілком різні персони. Якось не збігався віртуальний образ з реальним, не фізично, а в емоційному плані, душевному. Втім, перше враження переважно оманливе, слід пізнати людину краще, тоді вже й робити висновки…
В кафе вони таки пішли, те, яке вибрала сама Барбара, воно виявилося надто похмурим та темним, до того ж окулярів "Леді Ікс" все ще не зняла, отож роздивитися її до пуття Денисові так і не судилося. Проте навіть із того, що він побачив, було зрозуміло, що жінка вона красива, і навіщо "шифрується" – незбагненно. Може, то така своєрідна манера для збереження інтриги?...
Поступово розмова владналася, Денис повністю адаптувався до реальної Барбари, вона більше не йшла "у розріз" з віртуальною, навпаки – перевершувала ту. Пристрасть загорілася з новою, подвоєною силою, й невдовзі чоловік уже не міг – тай не хотів – опиратися цьому відчуттю. Відтак, завершилося побачення доволі прогнозовано – в готельному номері, на атласній білизні просторого ложа. Не зважаючи на те, що все відбувалося "за традицією" у напівтемряві, то було щось феноменальне. Феєрично-неповторне. Денис давно не відчував такого блаженства, та… так не втомлювався. Не помітив, як заснув, а прокинувшись… Барбари поруч не застав. Вона пішла "по-англійськи", не прощаючись, нічого не пояснюючи. Навіть скупої записки не зоставила. Денис відчув себе скривдженим, ніби хлопчик, в котрого відібрали улюблену іграшку, щойно подарувавши. Стрімголов кинувся домів, до комп’ютера, зайшов на сайт… "Леді Ікс" зникла й звідти. Повністю видалила свою анкету. Денисові здалося, що світ перевернувся! Як йому далі жити без неї? Без її мудрих порад, ласкавих слів, ніжних та водночас гарячих пестощів… І чому взагалі Барбара так підло із ним вчинила?
Його неадекватний стан помітила дружина, поцікавилася, що сталося. Денис чомусь розсердився, зірвав злість на ній.
– Невже ВОНА настільки досконала, що ти так побиваєшся за нею? – почув несподівано у відповідь. – Чим же вона краща за мене?
Здивувався – як це Варька здогадалася про його "походеньки"? Невже у його комп’ютер влізла, гадина? Що ж, нехай, їй же гірше!
– Усім. Вона краща тебе усім! – заволав.
Не став виправдовуватися чи відпекуватися.
– І ти б без жалю та сорому проміняв мене на неї? Віддав би все наше сімейне життя задля того, аби бодай ще раз побачити її?
Цього разу Денис змовчав, тільки сопів сердито та зиркав з-під лоба.
– Добре, коли так – будь ласка. Ти побачиш її. Зате мене й наших дітей після цього – ні, – неоднозначно бовкнула Варвара, та зникла у спальні.
Денис став кумекати, що вона мала на увазі, й так захопився цим заняттям, що не помітив, як у коридорі виросла… "Леді Ікс", Барбара. У тім самім вбранні, з тією самою зачіскою, що на їх побаченні – першому, й останньому. Чоловік отетерів. Звідки вона тут взялася, в їхньому домі?! Що тут робить?! Для чого прийшла?! Від шоку він втратив дар мови, й не спромігся на виразну річ, лишень бекав-мекав щось нерозбірливе. Зате заговорила Барбара, але не тим низьким, хриплуватим голосом, як тоді, а голосом… рідної дружини.
– Отже кажеш, вона краща мене усім?
Враз "видіння" стягнуло з лиця окуляри, а із голови… скальп. Ні, не скальп, то була перука, здогадався Денис. А під перукою – його Варвара.
– Що за дурнуваті жарти? – пробелькотів він, судорожно ковтаючи: у горлі немов застряг глевкий клубок. І раптом його осінило: – О, Господи, то ти і Барбара… Блін! Ну звичайно ж! Барбара – Варвара… можна було второпати відразу! Хоча… Тай як?... І навіщо?...
Денисові забракло слів. Ще б пак, не щодня с тобою таке стається: з’ясовується, що дружина, та коханка – одна і та ж особа. Тільки як це в ній уживається водночас дві іпостасі: вічно невдоволена, запущена мегера, та розкішна фатальна красуня "з Інтернету"? Хіба це реально?
– Ти зрадив мене "з нею"… – тим часом закипала Варвара, безперечно маючи на увазі "Барбару".
– Але ж "вона" – це ти! – відбив атаку Денис, більш-менш оговтавшись.
– Та ти цього не знав!
– А ти, ти знала, і "розвела" мене, мов недоумка. Посміялася над моїми почуттями. Це теж не надто благородний вчинок, – дорікнув дружині.
– Почуттями? То в тебе до "неї" вже почуття?
– Не сходи з розуму. Хоча, раз на те пішло, то так: ВОНА мені значно більш до вподоби, аніж ти! Бо вона чуйна, дбайлива, і у неї шикарне тіло.
– Це МОЄ тіло, бовдуре!
– Та хіба за цим твоїм вічним засаленим балахоном щось розгледиш!
– Ах так?! Тоді знай: "Містер Ікс" мені також імпонує значно більше, аніж законний чоловік. На відміну від тебе, він уважний, турботливий – справжній джентльмен… Квіти он польові мені добув, а ти? Коли востаннє мені дарував хоч якого лопуха?
– Ага! Тоді може й тобі краще з "ним" бути, аніж зі мною?
– Не виключено!...
Обоє замовкли, віддихуючись.
– Так, стоп! – після певної паузи сказав Денис, заспокоюючись. – Це вже починає скидатися на маразм на грані божевілля. Нам варто сісти, і нормально все обговорити.
– Я не проти, – змилостивилася Варвара.

. І вони "сіли, та обговорили". Й як не дивно – спромоглися договоритися. Завдяки цій пригоді з "містером та місіс Ікс" обоє збагнули, що насправді ніколи не переставали кохати одне одного, от тільки геть занехаяли це кохання. Поховали всі ті найкращі якості, за котрі цінували одне одного, під тягарем буденності та недбалості, розучилися дивувати одне одного, тішити, демонструвати свою любов. А без цього сімейне вогнище, рано чи пізно, або обертається у звичку, або сходить нанівець. І щоб цього не трапилося, слід постійно підживлювати цей "вогонь", підкидати в нього свіжих "дров". Зрештою, тим і відрізняється справжнє кохання від надуманого: останнє минає, щойно влягаються емоції та пристрасті, а перше триває навіть в часи сірих буднів.
А щоби не заїдала нудьга, завше можна придумати, чим розбавити ті самі будні. Як ото наприклад романтично-пристрасними побаченнями у дусі "містера та місіс Ікс" (щоразу різних та за різних обставин), що їх відтепер влаштовували Денис з Варварою раз чи двічі на місяць. І нехай хтось назве їх збоченцями, зате вони – щасливе, а головне вірне подружжя. А чи багато сучасних пар може похвалитися таким досягненням?...



САМОТНІЙ ЛОВЕЛАС

Туманними, таємничими сутінками, на місто опускався вечір. Денне, все ще по-літньому пекуче сонце, плутаючись у верхівках дерев, розфарбовуючи небо в багряний колір, поволі котилося на захід, поступаючись осінній прохолоді.
Аліна зручніше закуталася у м’який, теплий кардиган (не дарма прихопила з собою!), підвелася із засидженого місця на кованій лавочці в центральному сквері, й почала виходжувати повз туди-сюди, аби остаточно зігрітися та якось згаяти час: сім кроків вперед, сім назад. Під ногами приємно зашелестіло опале листя, здебільшого ще "свіже", однак очевидно, що зовсім скоро воно заграє всіма барвами осені – від ніжно-жовтого, до насичено-коричневого, а опісля зів’яне, зітліє, обернувшись на купу сміття…
Аліна любила осінь, проте ця пора мала один суттєвий недолік: неможливість красуватися у легких, відвертих нарядах, що вигідно підкреслюють всі твої достоїнства, а відтак бути в центрі уваги серед мужчин. А бути в центрі уваги у мужчин Аліна любила понад усе, набагато більше, аніж будь що на світі. Й виходило це у дівчини на славу, адже такій фігуристій кралі з копною пишного волосся кольору гречаного меду як вона, нічого не вартувало "причарувати" любого парубка одним лиш поглядом, змусити слухняно, немов покірне собача, волочитися слідом одним лиш помахом руки, спонукати на безумства однією посмішкою… Аліна прекрасно володіла майстерністю звабниці та безсоромно користувалася нею, фатальній красуні подобалося маніпулювати чоловіками, навіть використовувати їх. Подобалося бути всезагальною улюбленицею. Подобалося крутити голови одночасно багатьом. А що, на те вони, молодість та краса, і дані, аби насолоджуватися ними сповна. Аби брати від життя все й по-максимуму. От вона і брала. І почувалася щасливою. Принаймні, їй так здавалося…
Одначе сьогоднішній кавалер – черговий із, з котрим у Аліни було призначене побачення, щось барився, і дівчина почала непокоїтися. Не за нього, а за… свою репутацію, так би мовити. Бо де це таке видано, аби до такої шикарної жінки, як вона, тай спізнювалися? Що він собі думає, що вона чекатиме на якогось там… Та хто вона, а хто він!... "Він вкрай привабливий й далеко не бідний "кадр", ось хто", – негайно ж підказав внутрішній голос, закликаючи Аліну не квапитися з рішенням, але дівоча гордість запевняла, що таких, як цей, в неї ще буде сотні, а така, як вона, Аліна – єдина, та неповторна. Зрештою дівчина віднайшла компроміс: підожде ще рівно п'ять хвилин, і якщо кавалер й тоді не з'явиться – йому ж гірше.
Аліна засікла час, та продовжила марширувати по-периметру лавки. Раптом помітила неподалік темну постать в довгому плащі, що поволі наближалася до неї. Вже вирішила, що це її непунктуальний залицяльник й навіть почала придумувати промову на йому докір, але тут постать наблизилася, і Аліна уздріла, що це зовсім не той, кого вона сподівалася. То був взагалі не молодий мужчина, а літній пан, невисокий, дещо сутулий, як усі старі люди, та разом з тим статечний, він тримався гідно, хоча це явно коштувало йому чималих зусиль. Коли пан порівнявся із Аліною, вона, як дівчинка культурна, чемно привіталася:
– Добривечір.
– І тобі, дитино, біди не знати, – озвався на те пан з легкою, привітною усмішкою. – Не запізно для прогулянок парком? – додав наставницьки. – Таким ладним панянкам не личить вештатися ночами самотою, мало на яких негідників можна напоротися.
– Дякую за турботу, але я не вештаюсь, я чекаю на... свого хлопця, – стримано відізвалася Аліна.
– Ото йому пощастило, так пощастило, – несподівано відвісив їй неоднозначного компліменту дідусь. – Ех, мені б скинути літ так… -надцять, я б сам не встояв перед такою чарівною кралею.
– Ви що, залицятися до мене здумали? – розвеселилася Аліна.
Чомусь увага цього старого не дратувала й не насторожувала дівчину, а лиш забавляла, ну і, звісно, трішки тішила самолюбство.
– О-хо-хо, де там, я вже своє відзалицявся, дитино. – Дідок все ще усміхався, правда лишень висохлими вустами, тоді як в очах плескався прихований смуток. Попри те не впустив нагоди похвалитися: – Знаєш, яким серцеїдом я свого часу був? Е-ге-гей! Які жінки мене любили, яких жінок любив я! Тільки от що мені тепер з того користі… Ти не проти, якщо я присяду тутечки збоку?
І, не дожидаючись дозволу, літній пан примостився на "Алінину" лавку. Тій це не вельми сподобалося, вона була не в настрої теревенити з якимось підстаркуватим "серцеїдом", адже з хвилини на хвилину міг прибути її прихильник, тому дідок здавався третім зайвим у цій компанії. Втім, дідкові до того, видати, було байдуже, він повільно, зі смаком, розкурив дешеву папіроску, злегка закашлявся, а коли віддихався – повів свій моно-діалог далі; вочевидь старий, як і всі люди його покоління, любив багато та недоречно балакати, виплескуючи наболіле, й неважливо із ким – ровесниками-побратимами, чи випадковими стрічними. От наразі і причепився до Аліни, яка, так би мовити, підвернулася під руку.
– Ось ви, нинішнє, молоде покоління, живете настільки… вільно та розкуто, й гадаєте собі, що ми, покоління минуле, є (і були) настільки консервативними пуританами, котрі ген вас не розуміють та не схвалюють… Але то не зовсім так, не так… – Дідок випустив димок ефектними кільцями, його обличчя виражало крайню межу задумливості та стурбованості. – Просто ми прожили багато чого, всеньке життя, вважай прожили, багацько бачили і пізнали, тож маємо певне право про нього, оте життя, судити з огляду на свій багатий досвід. Й повчаємо вас, молодих, не з вредності чи єхидства, а щоб застерегти від тих помилок, які самі колись чинили.
"Чудово, мені для повного щастя саме не вистачало настанов від "премудрого старця"" – огризнулася про себе Аліна, одначе послати дідка з його байками куди подалі не насмілювалася, як-не-як, нечемно грубіянити старшим, хоча… якщо цей опецьок сильно її допече – вона за себе не ручається. Сама ж вступитися звідсіля Аліна, ясне діло, теж ніяк не могла, позаяк побачення з красенем-багатієм призначено саме на цьому місці, і якщо вона відійде – вони розминуться. Втім, якщо той рухатиметься такими темпами – в любому випадку її тут не застане…
Дівчина звірилася з годинником: сім хвилин по дев’ятій. А домовлялися ж рівно на 21 нуль-нуль. "Так, даю йому ще три хвилини – і баста!" – вирішила вона залізно.
– Що, бариться твій суджений? – зауважив дідок, ймовірно помітивши Алінині переживання та правильно їх втлумачивши. – Ото невіглас, хіба можна змушувати чекати ТАКУ дівчину. Ох, мені б скинути літ так -надцять… – Знову заспівав свого. І раптом ні сіло, ні впало, прямолінійно, без фамільярності, поцікавився: – Він бодай вартий того? Любиш його? А він тебе? Чи це у вас так… нічого серйозного?
Аліна ледь не ляпнула "а вам яке діло", на щастя дідок не дав й слова вставити.
– Звісно, дай вам, Боже, істинного кохання, – невтомно гомонів він без перерви. – Нажаль, люди сильно недооцінюють цей дар, не усвідомлюють – яке то щастя щиро любити та бути любленим. Ведуться на різні сурогати, на випадкові стосунки, на яскраві фантики… Я он, свого часу, теж проштрафився, ой проштрафився… Он гадаєш в наші часи сексу "не було"? Як би не так. Все у нас було, просто не настільки на показ, як нині, й тим не менш... Дівчата, жіночки, так само кокетували, а ми, чоловіки, так само велися на їхні "чари". Надто я. Я був шаленим, пристрасним прихильником, поціновувачем жіночої вроди, ласим до жіночих принад, падким на жіночі ласки. Якщо вподобав собі яку лялю – втрачав голову, робив все можливе, й неможливе, аби "завоювати" її, і, чорт забирай, мені завше це вдавалося. – Цигарка незнайомця вигоріла, й той поспішив закурити нову. – Я кидався у вир з головою, роман набирав бурхливих обертів, страсті кипіли, кров вирувала… Щоразу я гадав, що це і є оте кохання, оспіване в піснях, однак згодом втрачав інтерес, мені ставало нудно та нецікаво. А на горизонті з'являвся новий об’єкт захоплення, нова "дама серця", й як наслідок – новий яскравий роман. І так далі, і так всеньке життя…
"Це він хизується, чи жаліється" – поки не збагнула Аліна. А дідок тим часом продовжував свою чудернацьку оповідку.
– У мене було купа жінок, я був двічі жонатий, і навіть маю п’ятірко дітей – то тільки офіційних, бо скільки там їх позашлюбних, одному Богові відомо. Але зараз, на порозі смерті, я лишився сам-один, мов перст, нікому не потрібний, ніким не люблений. Нема з ким перекинутися словечком, розділити горе, чи радість, вмру – вінка на могилку не буде кому справити, – забідкався старець.
– А як же ваші дружини? Діти врешті-решт? – освідомилася Аліна, мимохідь пройнявшись історією незнайомця.
– Дружини… Вони мене знати не хочуть, що й не дивно після того, як я із ними обійшовся. А щодо дітей… За них я теж ніколи належно не дбав, мені було не до дітей за своїми численними походеньками. За великим рахунком вони мої діти суто на папері, по-документах – не більше. Як і я їм батько.
– Зате у вас було яскраве, повне вражень життя, – спробувала підбадьорити літнього пана дівчина, лиш би не мовчати.
– Я колись також так вважав, мовляв, головне – прожити яскраво, на повну, аби на старості було що згадати. Але от парадокс: тепер я не пам’ятаю більшості тих "пригод" юності, а що й пам’ятаю, то ген розмито, невиразно, неначе то відбувалося не зі мною, і не на яву, а в якомусь сні. Обличчя численних подружок втратили чіткі образи, враження розвіялися, випарувалися, усе втратило свій "смак" та привабливість. Зосталися лиш самотність, та… порожнеча, яку вже нічим не заповнити. То чи воно було того варте?
Що користі, коли ти маєш всіх, кого зажадаєш, якщо ніколи нікого не любив? І що з того, коли тобі належать всі, коли будь-хто стелиться тобі під ноги, якщо ніхто тебе по-справжньому не любить?
– Невже ви справді ніколи не кохали? – не повірила Аліна.
– Мені здавалося, що кохав, причому всіх своїх пасій – й відразу, та озираючись назад, розумію: то все була ілюзія. Я лиш віддавався емоціям, а істинна любов – то не просто приємні, красиві переживання. Це… велика відповідальність за людину, за її благополуччя, добробут, її щастя. Коли те щастя – вище за твоє власне, коли бажання, аби їй було добре, переважує бажання, аби добре було тобі. І коли спричинити біль коханій людині рівнозначно тому, якби відтяти собі руку. Я ж… я оцінював жінок суто за розміром бюсту та рівнем комфорту в плані побуту (тобто аби добре кормила-доглядала, і т. д.), то про яке кохання тут може йтися? Якщо чесно, я взагалі не вірив у нього, чи то пак точніше плутав його з суто фізіологічним потягом… В чому, власне, полягає і ваша помилка – нинішньої молоді.
Знаю, знаю, ти певне зараз невдоволена тим, що старий пень пхається, куди не просять, діє на нерви, але… Просто не дай тобі, дитино, Боже, тай таким, як ти, повторити мою долю та стріти старість за моїм сценарієм: зі списком численних "любовних перемог", однак самотньою, до кольки в серці. Внутрішньо самотньою, бо можна мати поруч когось, якусь особу, якесь тіло, та разом з тим бути душевно абсолютно самотнім, й ще не знати, який варіант гірший, перший, чи другий…
Дідок підвівся з лавки, культурно струсив до урни пригоршню недопалків, та несподівано почвалав собі геть, навіть не попрощавшись.
Аліні здалося, що він випалив добрячих півпачки цигарок поки говорив, якби йому не зробилося зле від такої дози нікотину. Хоча, може то лишень так здалося? Може цей пан взагалі їй привидівся? Дівчина вгледілася у сутінки, але старий ніби розчинився у них подібно примарі з містичного фільму. "Хто це був? Добрий янгол, посланий на землю з особливою місією, підступний привид, чи реальний одинак, такий нещасний, не зважаючи на "список численних любовних перемог"?" – замислилась вона, й раптом спіймала себе на думці: А чи щаслива я зі своїм "списком"? Що мені дає моя "колекція" чоловіків? Як там казав цей незнайомець? Яка користь з того, коли тобі належать усі, якщо ніхто тебе не любить? Це можна перефразувати дещо інакше: яка користь із того, що тебе хочуть усі, якщо ніхто не любить! А її, всю таку розпрекрасну, ніхто не любить. Як і вона нікого.
Від усвідомлення даної істини Аліні стало сумно-сумно, стало безмежно жаль себе, настільки, що на очі навернулися сльози.
– Привіт. Гей, ти чого це, плачеш, чи що? – враз почувся поруч чийсь голос.
Це запізнілий кавалер нарешті зволив об’явитися. З врочистим букетом, весь при параді, красивий, не бідний – все, як належиться. А головне – без тями від її, Аліниної вроди. Як і більшість мужчин. Скільки разів вона чула від них компліменти на кшталт "яка в тебе шикарна фігура", "які ніжки", "яке личко", й ні разу – щирого зізнання в коханні. А що буде "на старості літ", коли личко зморщиться, фігура "попливе", а ніжкам, не виключено, стане важко пересуватися?...
– Ти вибачай, що затримався, там по роботі аврал виник, та на знак мого каяття прийми цей скромний букет, – залепетав кавалер, суючи Аліні квіти.
Стандартний "розпорядок" розвитку подій: квіти-цукерки, презенти-подарунки, флірт-залицяння, проводжання додому, поцілунки на прощання, запрошування "на каву", і як логічне завершення – ліжко, а потім… А що, власне, потім, в майбутньому? Порожня квартира, порожнє серце, порожня душа, й розмиті спогади про "бувалу славу"?...
– Слухай, Петре, скажи мені, тільки відверто: чому ти зі мною зустрічаєшся? – заскочила зненацька свого прихильника запитанням "у лоба" Аліна.
– Ну-у, ти мені подобаєшся, – протягнув той, дещо здивований не зовсім виваженою поведінкою дівчини.
– А чому, через що я тобі подобаюся? – приставала та.
– Н-у-у, ти красива… В тебе ноги такі… і губи… ну і, безумовно, очі… – при слові "очі" кавалер неоднозначно втупився у виріз декольте Аліниної сукні.
Вона прослідкувала за цим поглядом, саркастично фиркнула:
– Все з тобою зрозуміло. Ось, держи свій віник, – заштовхнула букет Петрові назад, – і бувай здоров.
– Тобто? – не "в'їхав" той.
– Тобто вибачай, але напевне нам краще розбігтися різними шляхами, – рубонула Аліна, й прожогом кинулася геть.
– Але чому?... Що сталося?... – кинув їй услід спантеличений кавалер.
– Не зважай, річ не в тобі, а в мені, просто… так буде краще, – відгукнулася Аліна, й добавила ходу.
Петро провів її розгубленим поглядом, після чого спересердя сплюнув собі під ноги, буркнувши:
– Ото пришиблена! Ну, і фіг з тобою!
Викинув букет в ту саму урну, де все ще димілися недопалки дідка, тай почимчикував собі в протилежну сторону – в напрямок пивної палатки. Не інакше, як "заливати" поругану чоловічу гідність.
Аліна знала, що Петро образиться (хто б не образився на таке!), але не мала ні настрою, ні сил щось пояснювати чи виправдовуватися. Вона вже все для себе вирішила, отак, одним махом, ніби за велінням магічної палички переглянула свої життєві принципи. Може, цей таємничий дідок справді якийсь чарівник, і щось там їй "приробив"?...
Вже ген звечоріло, у повітрі різко запахло такими суто осінніми ароматами: прілим листям, грибами, вогкою землею, холодами, що наближаються… Аліна любила осінь. А відтепер полюбила ще дужче. Адже те, що восени немає змоги красуватися у відвертих нарядах більше не гнітило фатальну спокусницю. Як, власне, і сам цей "титул" більше був їй не потрібен, а разом з ним й "колекція" чоловічих сердець. Одне-єдине серце, що билося б в унісон з її – ось нова мрія Аліни. Вона вже бачила цю ідеалістичну картину: Він, і Вона, з посрібленими скронями, з промінчиками зморщок біля кутиків очей та вуст, відпочивають на власній відкритій веранді. Злегка погойдуючись у плетених кріслах-качалках, попивають ароматний чай, милуються заходом сонця на обрії (чи сходом – не суть важливо), й просто мовчать. І це мовчання таке комфортне та багатозначне, красномовніше за всі слова світу…
– Перепрошую… – Замислившись, Аліна не зауважила, як "врізалася" в когось, вибивши йому з рук шкіряну папку. Папка гепнулась долів, звідти розсипались папірці…
– Вибачте, я нехотячи, я… Давайте, я вам допоможу зібрати.
Аліна справді допомогла, повернула папку власникові, й тільки тут уздріла, що він – високий, статний молодий чоловік з привітною, осяйною усмішкою. Ця усмішка вмить зачарувала Аліну, дівчина рефлекторно зібралася ввімкнути свій жіночий шарм, та звично пофліртувати з привабливим незнайомцем, проте вчасно схаменулася, пригадавши свою "обітницю". Довелося з очевидним жалем розпрощатися із ним. Ех, якби ж він трапився їй бодай днем раніше… Аліна була готова заплакати від розчарування, тим не менш зрікатися "обітниці" не сміла. Раз вже пообіцяла собі…
– Даруйте!... – Молодик несподівано нагнав її за кілька кроків. Зам'явся нерішуче, зворушливо-сором'язливо… – Ви… не порахуйте за наглість, але ви… можна запросити вас на чашечку кави? – вичавив нарешті, й поспішно додав: – Просто так, без жодних зайвих підтекстів? Знаю, це виглядає надто… скажено, й тим не менш… Просто у вас такі неймовірні очі – в житті не стрічав подібних. І якщо очі – то дзеркало душі, мені закортіло розвідати, яка ж насправді душа криється за ними…
Слова молодика звучали щиро й правдоподібно, та для більшого переконання Аліна прослідкувала за його поглядом… Він справді дивився їй в очі (а не туди, куди зазвичай тупилися мужчини). Проникливо, пильно, зачаровано, з живим, непідробним інтересом…
– Що ж, раз вам так цікаво – я дам вам таку можливість –"розвідати" мою душу, – "здалася" Аліна. – Лишень за однієї умови: кава – значить кава, й нічого більше…
А про себе звеселіло подумала: "Схоже, моя мрія про ідеалістичну старість не така вже й безнадійна…".






ТРИ СЕСТРИ

Не зважаючи на те, що вони народилися на світ Божий рідними сестрами-погодками, нічого спільного, окрім батьків, у них не було. Вони були абсолютно різними як зовні, так і за характером, душевною складовою, – геть усім. Наймолодша, Інга – висока, струнка жагуча брюнетка, чия врода була своєрідною зброєю в досягненні будь-яких цілей, звикла жити легко, не напружуючись, і брати від цього самого життя по-максимуму. Чоловіки в її долі грали роль певної… нарядної сукні: приглянулася свіженька "модель", "приміряла", "поносила", обридло – змінила на більш модний "фасон".
– З мужиків, як з фруктів, необхідно вижимати всі соки, а потому, коли запас їх користі вичерпується, без жалю із ними розставатися, – неодноразово запевняла Інга.
Під "користю" вона мала на увазі в першу чергу матеріальну вигоду – шубки, золото-діаманти, уїк-енди на островах, інші "докази кохання". Втім, ні в яке кохання красуня, за великим рахунком, не вірила. Так, в обопільну симпатію на взаємовигідним умовах – ні більше, не менше.
На відміну від середущої сестри, пишнотілої білявки Насті. Якщо прагматична Інга міцно стояла на ногах на твердій землі, то мрійлива, надміру романтична Анастасія постійно літала високо поза хмарами. Звідкіля, як відомо, так боляче падати долу. А вона падала, стільки разів, що й не перелічити. Та попри це однаково продовжувала вірити у "принца на білому коні", та бачити його в кожній "жабі", тобто кожному залицяльникові, що здибався їй на шляху. Найменший знак уваги на свій бік юнка сприймала за ознаку істинної любові, найпримітивніший улесливий комплімент – за щиросердне освідчення, і навіть на відвертого негідника дивилася крізь товстезні рожеві окуляри, а відтак не помічала (чи радше не воліла помічати) його очевидних вад. Безпардонні кавалери ж безсоромно зловживали Настиною наївністю і довірливістю: зраджували, принижували, обдурювали, вертіли-крутили, як заманеться, й зрештою жорстоко кидали, коли їм набридало бавитися цією простакуватою іграшкою. А бідолашна дівчина щиро дивувалася цьому (у нас же все йшло так прекрасно!), та самозабутньо страждала (як він міг?! Кохання – жорстоке, життя – страшне, ліпше померти…). Але щойно на обрії вимальовувався новий кандидат у "принци", як вона вкотре бездумно кидалася у вир з головою… І так повторювалося повсякчас. Ліля ніяк не могла второпати, як можна настільки себе не поважати, щоб дозволяти усіляким пройдисвітам так над собою знущатися.
Тендітна шатенка Ліля була найстаршою серед сестер. Вона вдалася повною протилежністю молодших, й водночас взяла від кожної із них потроху. Ліля також вірила в кохання, мріяла про нього, прагнула його не менше, а то й більше, ніж Анастасія, проте у цьому прагненні не втрачала здорового глузду та тверезого погляду на речі, себто доля прагматизму, притаманного Інзі, була присутня і в ній. У виборі супутника життя дівчина керувалася банальним, але таким дієвим правилом: не все те золото, що блищить.
– Вибач за прямоту, але ти, за великим рахунком, сама винна у своїх нещастях, – м’яко докоряла вона Насті, коли та в черговий раз переживала крах стосунків. – Така вже, либонь, жіноча натура: ми самі, у власній уяві, наділяємо усіляких мерзотників благородними рисами, зовсім їм непритаманними, приписуємо їм якості, якими ті не володіють, а тоді, коли пелена з очей спадає, розчаровуємося та ще й звинувачуємо чоловіків у обмані. Але це не вони нас обманюють, це ми самі себе обманюємо. Тому чого тепер нарікати і плакатись? В людях варто краще розбиратися! Затям, якщо чоловік впадає біля тебе, завалює квітами та подарунками, розводить ніжності, це ще не свідчить про те, що він тебе кохає. Можливо, він просто хоче тобою володіти. Грубо кажучи привласнити.
– Отож-бо, мужики – вони ж вічні мисливці, гаразді на любі "приманки", лиш би "вполювати здобич", – підтакувала Інга. – Тому ліпше самій бути "мисливицею", аніж пасти їхньою жертвою.
Ліля погоджувала із нею лиш частково, бо не вважала за правильне "мінятися місцями" із "мисливцями". Загалом усі ці ігрища в "полювання" їй категорично не подобалася, вона воліла будувати стосунки на щирості й відкритості.
– А що тоді є ознакою того, що хлопець тебе любить? – хлюпала носом Анастасія.
– Коли він тебе поважає, шанує, піклується про твої почуття, – перераховувала Ліля ті якості, котрі їй здавалися синонімом кохання. – І взагалі, перш ніж на комусь зупиняти свій вибір, варто ліпше придивлятися до потенційних обранців.
– Я придивляюся, – бурчала Настя.
– Еге ж, до їхніх солодких мордочок та красивих слів. А я про внутрішній світ кажу. Що людина собою являє, які життєві принципи, погляди, моральні цінності та якості сповідує. А то толку з вродливої "оболонки", коли нутро гниле.
– Угу, тільки як те нутро розгледіти? – продовжувала протестувати середуща сестричка.
– При бажанні і широко відкритих очах, не встелених рожевою пеленою, можна, – наполягала Ліля. – Тільки для цього потрібно краще пізнати людину, довше поспілкуватися… а не кидатися в обійми під впливом пристрасті.
– Фігня, – грубо кидала Інга. – Мужик має бути мужиком, справжнім мачо: сильним, розумним, цілеспрямованим, і що вкрай важливо – багатим…
– Сильним, розумним, багатим, – незлобиво перекривляла її Ліля. – Дивують мене такі дивні критерії відбору "ідеального чоловіка". Сильним в якому сенсі? Аби меблі тобі квартирою совгав? Чи щоб як стукнув по столі – аж шибки повилітали? Так він раз по столі стукне, другий, а третій – тобі в око. А розумний? Ви з ним що, задачки по фізиці й математиці разом розв’язувати збираєтесь? Енциклопедичні знання ще не гарантують життєвої мудрості. Далі цілеспрямований. А якщо у нього ціль, припустімо, комусь помститися? Когось обібрати, обманути? Або навіть загарбати світ, як у Гітлера. Ото приклад "зразкового "мачо" – постановив собі за мету захопити Землю, і таку війну провернув – мамо, не горюй. Ну а щодо багатого… Так, з одного боку в наш нелегкий час без стабільного матеріального підґрунтя ведеться важко, але з іншого… Гроші, дорогенькі мої, вміють заробляти ті, у кого товста шкіра, залізні нерви, міцна хватка, хто вміє іти по трупах, викручуватися, підставляти, "розводити", у кого немає не стиду, ні совісті, ні жалості, – інакше, себто чесним, благим трудом, в нашій країні (тай, власне, ніде) позахмарними статками не розжитися. Невже тобі потрібен ТАКИЙ обранець, Інго? Де гарантії, що з тобою він не поводитиметься точно так само, як зі своїми конкурентами чи діловими партнерами – як з усіма довкола?
– І які ж тоді, по-твоєму, якості справжнього чоловіка? – дещо зухвало цікавилася наймолодша сестра.
– Не знаю, кому там що, а для мене чуйність, доброта, щире серце і чиста душа куди важливіші за фізично-інтелектуальні показники чи соціальний статус потенційного коханого.
– Себто тобі потрібен розмазня, – констатувала Інга, перекрутивши все по-своєму. – Або неіснуючий казковий персонаж, оскільки в реальності таких "правильних" екземплярів попросту не існує.
– Не варто всіх під одну лінію гнути, – заступилася за "сильну половину" Ліля, котра, не зважаючи ні на що, не втрачала віри у краще. Як і в те, що "не все так погано у нашому домі", що не перевелися ще на світі благородні "лицарі".
От тільки де їх носить, де їх шукати? І чи вдасться їй, простій дівчині, стріти такого, свого омріяного судженого-рядженого, серед маси… "розумних, сильних та цілеспрямованих" гульвіс та розбишак? Інга була певна, що ні. А Настя… Настя нібито й погоджувалася із старшою сестрою, проте до мудрих порад тієї не прислухалася, продовжуючи наступати на одні й ті самі граблі. Відтак вийшла заміж найшвидше – за того, хто першим покликав під вінець. Освідчення проходило у стилі романтичного шику – ресторан, море квітів, оркестр, клякання на одне коліно… Хіба могла дівчина встояти перед ТАКОЮ пропозицією? Хто ж її зробив – то вже діло десяте. А зробив її, між іншим, вельми… сумнівний тип. Принаймні – як на тверезий, "незаангажований" погляд Лілі. Та хіба можна відмовити від заміжжя захоплену жінку? От Ліля й не відмовляла Настю, зрештою, це її життя, вона вільна влаштовувати його на власний розсуд…
Слідом за середущою сестрою до РАЦСУ побігла Інга. Наймолодшу сестричку, само-собою, ні на які романтичні дурощі було не "купити". Тільки готівка, ну, ще вітається нерухомість та "особистий транспорт". А всього того добра у нареченого Інги було навалом. Зате зовнішністю природа обділила: маленький, лисенький, пузатий, волохатий… І на додачу літами вже немолодий. Ліля ні за які коштовності світу не згодилася б розділити шлюбне ложе із подібним мужчиною, а Інга нічого, розділила за милу душу. Вона й не приховувала, що віддається з розрахунку.
– Зате я ніколи ні в чому не знатиму нужди, – виправдовувалася. – А для сексу в мене є молоді, шикарні коханці.
Коханці в сестрички справді були – цілий виводок. Вона міняла їх "пачками", та так грамотно, що її "гаманець на ніжках" ні про що не здогадувався.
Не здогадувалася й наївна Настя про походеньки свого благовірного, хоча той особливо й не "шифрувався". Від періодичних походів "наліво" не стримували "казанову" ні двійко діток, ні кулінарні таланти дружини, ні присяга перед Богом… Втім, може Настя і здогадувалася про все, та робила вигляд, що "сліпоглухоніма" – задля "збереження сім’ї". Багато, тисячі тисяч родин так живуть: кожен з подружжя грає певну роль. Чоловіки – вірних, дбайливих сім’янинів, а жінки – таких собі дурочок, що закривають очі на їхні "дрібні вади". Хоча буває й навпаки, як ото у випадку із Інгою. В любому випадку, як не крути, з якого боку на ситуацію не глянь – однаково огидно. Принаймні Ліля відчувала саме це – огиду. А ще презирство. Не до сестер, а до подібних "високих" стосунків з їхніми мужами. І ген не бажала подібної участі й собі. А відтак засиділася "в дівках" аж до… тридцять трьох років. І от, коли рідні вже готові були поставити на її особистому щастю хрест, та що там рідні – вона сама була близька до цього, в житті жінки появився ВІН. Добрий, чуйний, щирий, з чистою душею – все, мов на замовлення. Невдовзі й весілля зіграли.
– Нарешті, – полегшено зітхали близькі, в тому числі й сестри, котрим давно нетерпілося віддати "перебірливу" Лілю заміж, а то якось негоже, що вони, молодші, давно "влаштовані", тоді як найстарша безнадійно дівує.
Ліля на те лиш щасливо посміхалася. І собі думала: нарешті. Тільки от її "нарешті" кардинально відрізнялося від їхнього, вона вкладала у це поняття зовсім інше значення, іншу суть.

*******
. Через кілька років волохатого олігарха Інги застрелили, подейкували, що його "замовили" конкуренти. Всі його статки перейшли у спадок… позашлюбному синові, котрий бозна звідкіля об'явився. А Інзі дістався пшик з маком. Втім, винахідлива жінка не довго побивалася за втраченим… яким чоловіком? Добром. У морі ще багато бізнес-акул, одну з них вона зрештою й спіймала на свій гачок (навіть у свої "злегка за тридцять" могла похвалитися шикарним виглядом, який "зносив дах" багатьом). Але тепер, перед узаконенням стосунків, завбачливо подбала про укладання шлюбного контракту. Щоби знову, в разі чого, не зостатися з носом та порожніми кишенями… Тільки досягши поважного віку, Інга якось зізналася сестрам: вона досягла в своєму житті всього, і навіть більше. І все-таки єдине, про що вона жалкує, так це про те, що так і не пізнала справжнього кохання…
Власне, те саме згодом усвідомила і Анастасія. Старість вона зустріла сама. Спершу муж – об'ївся груш покинув їх з дітьми після п’ятнадцяти спільно прожитих років. Свій вчинок він аргументував тим, що… "втомився" від рутини та одноманітності, насправді ж його прибрала до рук чергова коханка – хитра волоока молодичка, до неї він було й подався. Однак тій швидко набрид "використаний", помітно затасканий чоловік, тож молодичка повернула "товар" назад. Точніше він сам вернувся, слізно благаючи Настю його "помилувати" та прийняти в лоно сім’ї. Звісно, хто ж бо ще йому буде готувати смачні сніданки і вечері, прати брудні шкарпетки, пестити та леліяти, як не його Настуня. Молодичка-то відмовилася. А Настя, добра душа, погодилася ("я вже якось звикла до нього, казала, тай все ж ліпше, як самій") – і вони знову зажили, приспівуючи, як колись: чоловік по-тихому погулював, проте більше не вибрикувався, і назовсім не зникав, навчений гірким досвідом. А Настя й надалі робила вигляд, що все гаразд. Мабуть, так тривало б і понині, якби одного дня благовірного не вхопив серцевий напад… Так Настя лишилася вдовою й матір’ю-одиначкою заодно.
Щодо Лілі, то вони з чоловіком прожили довге, сповнене різних перипетій життя. Всього в ньому вистачало: і злетів, і падінь, і щастя, і труднощів, проте їхня любов долала все. Любов, провірена часом та численними випробуваннями. І формула тієї любові була проста: коли ти щасливий, не відгороджуйся від світу, поділися щастям з тими, кому його бракує. Саме під цим гаслом, до слова, і діяв їхній благочинний фонд, котрий опікувався дітьми-сиротами, хворими на тяжкі недуги. Чимало діток вдалося врятувати Лілі та її вірному супутникові життя, а приреченим допомогти скрасити їхні останні години. До заснування цього фонду подружжя спонукав безпрецедентний випадок: їхній первісток помер від раку в трирічному віці. Однак важке горе не зламало батьків, не розвело їх по різних кутках, а навпаки, об’єднало, та навчило дивитися на світ іншими очима. Очима Любові…



СЕРЦЕ –ЛІД

Жанна сиділа біля вікна, по якому потоками, ніби слізьми, стікала весняна відлига, й байдуже, навіть якось відчужено, спостерігала за похмурим, брудно-розмитим пейзажем надворі. На душі у неї було так само похмуро, і плакати хотілося на пару з шибками. Проте чомусь не плакалося – бракувало сліз. Вочевидь, давно всі виплакала.
Десь на кухні старенький радіоприймач добре поставленим, приємним чоловічим баритоном вітав усіх жінок з їхнім "професійним" святом – восьме березня, й завчено бажав "щастя, кохання, гори квітів та теплих слів", і решту всього того, що тим, жінкам себто, по закону належиться цього дня. Жанна гірко посміхнулася. Вона добре знала, що сьогодні їй не належиться нічого із вищенаведеного списку. Хіба що якісь жалюгідні крихти із панського столу перепадуть. Проте найсмачніше дістанеться ЇЙ – законній дружині. А вона, коханка, переб’ється "залишками". Втім, їй не звикати, вже не перше свято вона вдовольняється малим. І Новий рік, і День св. Валентина, тепер от восьме березня… Видати, така вже її участь – бути на лаві запасних. Цією участю Жанна вдовольнялася вже ні багато, ні мало – два з лишком роки. Весь цей час вона мріяла про одне: помінятися із НЕЮ, законною дружиною, місцями. Навіть не так, не помінятися, а зайняти ЇЇ місце у житті коханого як свого часу зайняла у серці. Місце повноправної господині. І сподівалася, що колись так воно і буде. До останнього сподівалася. До того ж сам Михайло обіцяв, що буде, неодмінно буде, тільки… треба трішки почекати.
– Не можу я зараз дружину кинути, ніяк не можу, вона в мене хворіє, і такого удару не переживе, – постійно виправдовувався.
І клятвено запевняв, що анітрохи не кохає ЇЇ, що їх давно нічого не єднає окрім штампу в паспортах. І Жанна вірила йому, не замислюючись над тим, чого ж він в такому разі настільки клопочеться про самопочуття та здоров’я нелюбої жінки? Чого взагалі одружився з нелюбою? Чи любов минула вже потому, у "процесі" шлюбу? Бо якщо так, то де гарантії, що не мине колись й до неї, а Михайло не переключиться на когось іще? Тай чого взагалі вартий чоловік, котрий настільки… непостійний в своїх почуттях? Але Жанна була надто захоплена своїм "принцом на білому коні", аби мізкувати над подібними речами. Мишко здавався Жанні втіленням досконалості, мужності та благородства. Дарма, що зраджувати дружину (нехай і нелюбу) якось наче не зовсім благородно. Та що їй було діла до його дружини, для Жанни ВОНА була всього лиш більмом на оці, непереборною перепоною на шляху до щастя, котру конче слід… усунути. А жертва, потерпіла сторона тут вона, Жанна. Бо це вона задовольняється нечастими "краденими" зустрічами з Михайлом по різних закутках, це вона справляє усі свята самотою при живому-то… чоловікові? Якби ж то! Коханому? Коханцеві? Це слово Жанні не подобалося. Як і коханка. Вони – не просто коханці, у них любов. Велика і широка, яка там ще вона буває, любов оця? Як в кіно.
Але то тільки у кіно всі перипетії рано чи пізно кінчаються хепі-ендом, а у житті… А у житті, на прикрість, не завжди і не у всіх все завершується переможним салютом. От і Жаннині мрії про "хепі-енд" одного далеко не прекрасного дня розбилися вщент. Й за злою іронією долі сталося це акурат сьогодні, у день жінки.
Михайло так і не потішив згорьовану жінку своєю увагою ("дружині погіршало, не зможу відійти" – прийшла коротка есемеска), й всім на зло Жанна прийняла запрошення подруги відзначити свято суто "між нами, дівчатками". Там, в ресторані, вона й уздріла свого коханого попід ручку із якоюсь білобрисою фіфою. Жанна ніколи не бачила дружини Мишка наочно, проте відразу здогадалася, що це і є ВОНА. Але то ще пів біди, при бажанні цей інцидент ще можна було пояснити, виправдати. Ну вийшли про людське око пообідати в ресторан – най там, може Михайло просто чемний, вихований мужчина, вирішив розійтися із НЕЮ по-людськи, без биття посуду. От і вирішив наостанок "задобрити" вечерею. Однак помітний круглий живіт білобрисої супутниці Мишка вщерть розвіював усі "версії" з приводу полюбовного розлучення й разом із тим безжально шматував Жаннині уповання. Михайло божився їй, що із дружиною вони вже роками не ділять не то що одного ліжка – навіть однієї кімнати, сплять порізно, мов сусіди в комуналці. А тут нате вам, ВОНА вагітна. Не від святого духа ж їй навіяло!
Жанна ледве стрималася, щоб не підійти до їхньої кабінки та не закотити грандіозний скандал, одне її спинило – соромно було виставлятися на посміховисько перед людьми. Але празник тим не менше було остаточно зіпсовано. Домів Жанна повернулася з важкою головою, не так від випивки, якою намагалася залити горе, як від почуттів, що вирували всередині. Вона почувалася зрадженою, розчавленою, розбитою, спустошеною. Впала на ліжко, як була, в одежі та взутті, забулася липким напівсном. На ранок анітрохи не полегшало, навпаки. Страждала невимовно, навіть, грішним ділом, помишляла про самогубство, аж тут винуватець її мук, мов ні в чім не бувало, приперся із оберемком троянд й запізнілими привітаннями із восьмим березня. Жанна не стрималася, висказала йому усе, ще й від душі огріла букетом. Гадала – кінець, крах коханню, хотіла поставити жирну крапку… Але Михайло заходився її переконувати у своїй невинності (все сталося випадково, ми лиш раз, по п’яні переспали, і вона, як на зло, "залетіла"… тепер от погрожує мені, у випадку розлучення, позбавити мене батьківських прав. Тепер ти розумієш, що мене тримає біля неї? Дитина, виключно дитина!), клястися у вічному коханні (ти одна мені потрібна, більш ніхто!), і знову обіцяти, обіцяти (щойно вона народить й запише дитину на мене – я подам на розлучення)… Жанна незчулася, як повірила. Вкотре повелася на його викрутаси.
– Даю тобі останній шанс, – попередила проте.
А сама краєм свідомості вирішила: для певності здалося б… особисто побесідувати із "суперницею", щоби… розставити пріоритети. Так, найімовірніше Михась цього не схвалить, але… У коханні, як на війні – всі засоби хороші. Отож Жанна твердо постановила собі довести задумане до логічного завершення. Нехай "суперниця" знає, що Михайло належиться тільки їй, Жанні. А ЇЙ нема на що розраховувати. Тож ліпше най забирається з їхнього шляху по добру, по здорову, і не заважає їхньому з Михасем щастю. Отак собі замисливши, Жанна стала готуватися до фатального "двобою": підбирати підходящі слова, час та місце… Благо, тепер вона знала, як виглядає завада, а решта – діло за малим. "Підловити" ЇЇ десь у затишній, глухій місцині, і…
Підловила. Жанна сама від себе не очікувала подібної спритності, відваги, рішучості та безкомпромісності.
– Відпусти його, – сходу поставила вимогу. – Він тебе не любить, вас нічого не єднає, окрім випадкової дитини, тай то…
ВОНА не дозволила Жанні закінчити її палку тираду, бо раптом вся побіліла, закотила очі, і стала незграбно завалюватися набік. Жанна аж сполошилася на мить – ану ще дуба вріже на її очах. Але "суперниця" зуміла взяти себе в руки, впоратися з дурнотою…
– Отже, ти його коханка, – уточнила у Жанни слабим голосом. Знаку питання в кінці даного речення не прочитувалось. – Отже, це таки правда…
– Не коханка, а кохана, – поправила ЇЇ жінка.
– А я тоді хто? – освідомилася ВОНА невідомо у кого.
– Ти – завада на шляху до нашого щастя, вантаж минулого, який тягне Михайла на дно, не дозволяє рухатися далі.
– Помиляєшся, я – його дружина, – непевно наголосила "суперниця".
– Тільки на папері. Михась не любить тебе, він мене любить, – не залишилась в боргу Жанна.
– Тоді чому він досі живе зі мною?
Питання на мить повисло в повітрі.
– Бо… бо надто порядний, аби отак запросто "відшити" тебе, – нарешті знайшлася Жанна.
– Порядний? – ВОНА гірко усміхнулася. Усмішка вийшла жалюгідною та кволою. – Настільки порядний, що водить за ніс нас обох, зраджуючи одній з іншою. Втім, зраджена тут тільки я, а ти… а ти так, розвага на стороні.
– Михайло кохає мене! – затято повторила Жанна.
– Мені він теж присягався у вічному коханні. Навіть тоді, коли бігав до тебе… – ВОНА скрушно зітхнула.
Жанна скрипнула зубами.
– Брешеш! Він давно байдужий до тебе, і…
– Кумедно, але особисто мені Михайло постійно торочив протилежне. Надто коли дізнався, що я вагітна. Мені хотілося вірити в його щирість, хоча… якщо відверто, то я здогадувалася про те, що… у нього є ще хтось. Проте відмовлялася признавати це, відмовлялася миритися…
До Жанни нарешті починала доходити вся суть слів "конкурентки".
– То ви, значить, не живете порізно? Ви не…
– Ми не били горщики, – підтвердила ВОНА найгірші підозри жінки. – І навіть дитина в нас – запланована. Ми були повноцінною сім’єю (принаймні, я так гадала). Аж поки не появилася ти… Втім, не ти, так інша…
Дружина Михайла приречено розвела руками. За ці кільканадцять хвилин "бесіди" ВОНА зблідла ще дужче, геть з лиця змарніла. Але Жанні було байдуже до морально-фізичних страждань "суперниці", після всього, що вона дізналася, бідолашна почувалася не ліпше. Виходить, Михась таки обманув її? Обманув та зрадив? Боляче, як боляче!
– Неприємно, еге ж? – зауважила злидня, точно прочитавши Жаннині думки. – А уяви як його мені. Уяви, що ти стрічаєш людину, у вас кохання, потім шлюб, сімейне життя, як мінімум трійко діток у перспективі… Ти мрієш, що так буде завше: спільні клопоти, радощі та турботи – усе спільне. А головне – одне серце на двох, одна душа. Аж тут виявляється, що всі твої мрії гроша ламаного не варті. Бо у ваш союз втручається "третя сторона". І руйнує твій маленький, затишний світ в друзки. Лишається саме попелище…
ВОНА сповідалася Жанні, мов священникові, але ту її душовилиття аніскілечки не торкалися.
– Це ти, ти – "третя сторона", – раненою змією зашипіла Жанна. – Ти зруйнувала мій світ. Через тебе моє серце розбите…
ВОНА раптом підняла на Жанну хворі очі, й абсолютно беззлобно, навіть з певним жалем, тихо, спокійно проказала:
– Знаєш, що найлегше б'ється? Шматок льоду. Холодного, слизького, неживого, байдужого льоду…
Розвернулася, й поволі пішла геть. Та за кілька кроків призупинилася, кинула через плече:
– А на рахунок Михайла більше не журися, я не стану його надалі "неволити". Сама подам на розлучення.
– Невже не станеш за нього боротися? – рефлекторно вирвалося в здивованої та дещо сконфуженої Жанни.
– А навіщо боротися за того, хто змішав тебе з брудом, втоптав у багнюку…
І "суперниця" таки зникла за найближчим рогом. А зачудована Жанна провела ЇЇ спантеличеним, розгубленим поглядом. У грудях нестерпно нило, але що то було, серце, чи шматок льоду, вона достеменно не відала…

. Михайло не показувався кілька днів, а коли зрештою приперся, Жанна зрозуміла, що варто йому пролебедіти перед нею, і вона все пробачить. Одначе чоловік й не думав миритися, навпаки, накинувся на Жанну зі звинувачуваннями у тому, що через неї… розпадається його шлюб. Та якби тільки шлюб: після зустрічі з Жанною дружина потрапила до шпиталю і… втратила дитину. В неї стався викидень.
– Ти зруйнувала моє життя! – в припадку несамовитого гніву волав Михайло.
"Ти сам його зруйнував. І собі, і дружині, і мені", – хотілося сказати Жанні, але вона змовчала. Так, мовчки, проковтнула всі образи, та розпрощалася із своїх невдалим коханням навіки.
Досі не рахувала себе винуватою – суто "постраждалою стороною". Й ще довго упивалася цим становищем, вимагаючи від оточуючих співчуття, розуміння та розради. Ні на мить не замислюючись над тим, чи заслужила вона оте співчуття…

. Коли нам погано, коли у нас "розбите серце", варто замислитися: чи не ми самі є винуватцями свого "горя". І що, власне, нам розбили – серце, чи шматок холодного льоду…


КУ-КУ ШАНЕЛЬ
або
ПО БаГаТОМУ

Баба Марфа була типовим сільським жителем, і весь цей метушливий ґвалт мегаполісів не зносила на дух. Відтак коли діти – син та донька – повироставши і сп'явшись на ноги, одне за одним перебралися до області в пошуках ліпшого життя й згодом стали кликати маму до себе, та навідріз відмовилася "змінювати прописку".
– Тут моя земля, мій рідний край, тут вільно дихається тілу і душі, а в місті я що забула? Я ж там зачахну в тому суцільному смозі. Е, ні, даруйте, але я звідсіля – ні ногою, – висловила категоричну позицію.
– Так вам же самій трудно буде, – заперечували діти, втім, не надто певно.
Чоловік баби Марфи, їхній тато, на той час вже спочив у Бозі, тож окрім двох собак, кицьки Маньки, корови Зіроньки та сякої-такої птиці у неньки на господарці більш нікого не було.
– Нічого, якось вже дам собі раду, гай здоров'ям Бог не обділив, – відмахувалася стара, та напоумлювала потомків "на доріжку": – Ви головне не забувайте мене там, серед своїх хмарочосів, навідуйтеся частіше до отчого дому.
Діти свято клялися дбати про матусю, проте життя в сучасному ритмі внесло свої корективи: за щоденними клопотами й гонитвою за наживою їм елементарно бракувало часу для відвідин на малу Батьківщину. Переважно обходилися дзвінками і "гуманітарною допомогою" – гостинцями, які регулярно надсилали бабі Марфі на знак уваги, турботи, й піклування. Але хіба вуджена ковбаса чи енна сума грошей здатні замінити матері живе спілкування із рідними дітьми? Втім, та не ображалася на доньку з сином, розуміла, що у тих своє життя, а у неї – своє. Такий вже закон природи: рано чи пізно пташенята покидають гнізда, й звивають свої, власні, окремо від тих, хто колись призвів їх на цей світ. От і її діти звили свої "гнізда" в чужих лісах. А там і пташенята пішли: три онука і внучка. Із ними бабі Марфі щастило бачитися ще рідше, адже на той час донька перебралася мешкати аж у Ізраїль, там, власне, й заміж вийшла та народила трьох синів-богатирів. А от син лишився у Києві, однак і його доню баба Марфа бачила в основному лиш на фото, бо ж у тієї то садочок, то школа, потому інститут…
І от, мов грім серед ясного неба, якось пролунав дзвінок від сина:
– Стрічайте, мамо, нас у гості. Всіх разом.
Востаннє Остап тішив бабу Марфу своєю з'явою роки три тому, на Великдень. А щоб вже разом з сім’єю… Наталку, його дружину, старенька бачила лиш два рази: на весіллі і на хрестинах, а "малу" Вікусю – ще коли та була класі в третьому, приїздила тоді на літні канікули десь на місяць. Тож чого це вони вирішили приїхати отак, ні сіло, ні впало, баба Марфа навіть не здогадувалася – наче й не свята великі надворі, і поводів поважних жодних. Втім, яка різниця – чого, головне, що вона нарешті зможе обійняти любого синочка та не менш любу внучку. Ну і невістку, звісно…
Вони прибули назавтра підвечір, у повному складі. Син, як завше, весь із себе такий… поважний, величавий, видно, що "велика" людина (на той момент від добився значних успіхів у бізнесі й навіть у політиці – був членом якогось там мажоритарного партійного блоку). Гордість мами. Наталка за роки "розлуки" мало змінилася, ніби й не постаріла зовсім а навпаки – помолодшала: доглянута, вишукана, гордовита… Зате онучка Вікторія… У цій пещеній цяці в шовках, золоті-діамантах й замашками "буржуйки" складно було упізнати те миле дівчатко з тоненькими кісками, яке колись ганяло гусей на пасовисько. Та що там складно – неможливо.
– Хай, ба, як житуха? – "привіталася" із бабою Марфою Вікуся, ліниво перекочуючи в роті жувальну гумку. Рот, до слова, виглядав якимось занадто великим – неприродно великим. Як, власне, і груди.
– Ой, доню, що з тобою сталося? Заслабла, чи бджоли покусали? – не на жарт сполошилася стара.
Онука реготнула, яко молода кобилиця, й видала:
– Ну ти, в натурі, прикольна, бабуленціє. Це силікон – писк моди. Тепер всі круті чувихи таке собі роблять, а хто не робить… ті просто-на-просто убогі лохушки.
Баба Марфа на те лиш скрушно сплеснула руками, тай запросила дорогих людей до столу, який старанно готувала ще з самого рання. Все, як годиться: свіжа картопелька із зеленню, варенички з сиром, пиріг з яблуками, навіть качура спеціально запекла. Гадала потішити сина і його "дівчаток" смаколиками, проте ті, уздрівши "розкішний" стіл, чомусь невдоволено скривилися. Надто Вікуся.
– Це що за довоєнний пайок, бабуленціє? – наморщила свого ідеального носика онука. – Що за меню? Ні, я таке хавати не буду, мій організм не витримає такого удару. А фігура й поготів.
– Яка фігура, ти й так худе, мов щіпка, – несміливо зауважила баба Марфа.
– Тому й худа, що не пхаю в рота усіляку гидоту, – похвалилася Вікторія. – Я звикла харчуватися лобстерами, креветками та мідіями, а не… оцим, – вона гидливо вказала на стіл пальчиком із довгим кігтем, розмальованим якимись немислимими узорами.
– Так де ж я тобі візьму отих… блостерів та мідій, – розгубилася баба Марфа, яка поняття не мала – що воно таке, оті "блостери".
На виручку їй прийшов син Остап.
– Торі, не капризуй, бабуся старалася, а ти викаблучуєшся, – дорікнув він донці.
Та протестуючи фиркнула, проте за стіл все-таки всадовилася – разом зі всіма. А вже хвилин через десять за милу душу наминала "примітивні" страви. Невістка Наталка поводилася більш стримано, манірно орудувала виделкою й ножем, точно на званому королівському прийомі. Син наразі з підозрою прицінювався до колись улюблених ласощів.
– Ну, рідненькі мої, оповідайте, як там життя-буття в столиці, що новенького? – принагідно освідомилася баба Марфа, позаяк мовчанка затягнулася, хотілося якось "оживити" трапезу.
– Життя як життя, – відмахнувся Остап, вірогідно наразі не надто охочий до розмов.
– Все ніштяк, ба, – з набитим ротом прошамкала онука, більш схильна до теревень. – В столиці все кипить, вирує… не те, що у вас тут, в цій дірі. І як ви тут тільки існуєте? – щиро подивувалася.
– Торі! – Батько вкотре докірливо зиркнув на дочку.
Дівчина простодушно знизала плечима.
– А що "Торі"? Хіба я не права? На цьому хуторі ні розважитись ніде піти, ні відтягнутись, ні навіть достойно пошопитись.
– Ой, леле, не лайся, доню, – вхопилася за щоки баба Марфа.
– Спокійно, ба, то не лайка. Шопитись – означає ходити по магазинах, підбирати собі лук, – поінформувала стареньку Вікторія.
Проте та однаково "не в'їжджала в тему".
– Так у нас є магазини, цілих два, й цибулі там навалом…
Онука не дала їй договорити, зайшовшись грудним сміхом.
– Ой, тримайте мене! Ото комедія! Магазини у них. Цибуля… Лук – це прикид, шмотки "откутюр". У ваших магазинах же хіба що дояркам та колгоспникам отоварюватися. А де нормальним людям одягатися? – розійшлася внучка.
Захопившись своєю просвітницькою тирадою, "Торі" (як потому дізналась баба Марфа, Торі – то було похідне від повного імені "Вікторія", тільки на західний манер, саме так кликали дівчину всі знайомі, друзі, й навіть члени сім’ї) випадково перевернула таріль з картоплею, і вся масна підливка миттю опинилася на подолку її плаття а опісля ще й стекла на капці. Внучка підірвалася, мов ошпарена, заверещала – неначе різана.
– Блін! Це ж сукня від Діора, остання колекція! – запричитала вона. – А взуття, це ж Лабутени!
Баба Марфа пильно глянула на сандалі онуки – босоніжки, як босоніжки, зовсім не подібні ні на які "лабутени" (для неї дане слово асоціювалося із чимось на подобу валянків чи лаптів). А щодо сукенки…
– Не переживай, доню, зараз миттю сіллю засиплемо пляму, холодною водою сполоснемо – і сліду не лишиться, – як могла, старалася заспокоїти Вікусю-Торі старенька.
Натомість та ще дужче звилася.
– Ти що, знущаєшся?! Яка сіль?! Це ж наряд від Діора! – повторила, в припадку люті вимахуючи руками, точно вітряками гвинтокрила.
– Так може в нього ще є таке, – припустила баба Марфа.
Хто такий Діор, і чому внучка носить його сукні, вона, певна річ, теж навіть не здогадувалася. Хоча, може той Діор зовсім не він, а вона. Просто ця "кличка" – теж новомодне похідне від якоїсь там Дуньки чи Діани, і ота Діана – подружка Вікторії, котра дала їй поносити свою сукенку. Тоді дійсно незручно вийде – порча чужих речей це вам не жарти… Своїми припущеннями стара мала необережність поділитися із внучкою, чим остаточно вивела ту із себе.
– Ти що, зовсім припадочна, нічого в моді не січеш?! – грубо дорікнула бабі Марфі люба онучка. – Діор – це всесвітньовідомий крутий бренд одягу, як ото Армані, Дольче-енд-Габана, Шанель, тощо. І Лабутен також, тільки в галузі взуття.
– А, так вони швачки та шевці, – "осінило" стару.
– Це на фабриці "красна зоря" швачки, а всі ці імена належать славетним модельєрам! Дуже дорогим модельєрам. Знаєш, скільки коштує це плаття? А туфлі?
Вікуся назвала ціну. У баби Марфи аж щелепа відвисла, дарма, що вставна.
– Ой, падоньки, за кусок шмати такі гроші! – щиро забідкалася вона. – Так на ті гроші можна три роки жити – не тужити. Чи нагодувати всіх сиріт Камбоджі.
– Шмата?! – озвіріла онучка. – Сама ти шмата! А це – бренд!
– Та такий "бренд" можна за двісті гривень в сільпо придбати.
– В сільпо нехай ваші місцеві колгоспниці вбираються, а нормальні люди… нормальні жінки повинні одягатися виключно у бутиках, у фірмові речі, а не дешеві підробки.
– А яка різниця? – не розуміла баба Марфа. – Лах – він і є лах.
– Нічого ти не січеш, бабуленціє. Те, ЯК і у ЩО ти вдягаєшся, формує твій імідж, – вже більш м’яко, навіть дещо поблажливо пояснила "відсталій" бабусі Вікторія. – Як і загалом те, що ти носиш, на чому їздиш, в яких умовах живеш.
– Себто по-твоєму, якщо людина немає шикарної вілли з кришталевою підлогою й золотими унітазами, пари-трійки розкішних авто в гаражі, не обвішана цяцьками й хутрами від отих твоїх Діорів й Шанелів, то вона – ніщо, порожнє місце? – з певним викликом уточнила баба Марфа у "просунутої" онуки.
Питання руба заскочило ту зненацька, вона навіть на мить завагалася.
– Ну, в основному то так і є, – витиснула нарешті.
– Тоді виходить, що я – теж порожнє місце? – питання повисло у повітрі. Вікуся-Торі не знайшлася (чи не насмілилася) що на нього відповісти, тож баба Марфа продовжила, так і не діждавшись відповіді: – Взагалі-то я, наївна, завжди вважала, що людину характеризує те ХТО вона є, а не те, ЩО у неї є… Як на мене, то так – хизуються власними статками – чинять ті, хто за великим рахунком сам із себе нічого не являє. Хто сам є "підробкою", дешевкою, той, хто нічим особливим не відзначився, в кого порожнеча в душі, каша в голові, камінь замість серця, й кому нема більше чим похвалитися, виставитися, як тільки матеріальними речами. Вони ховають свою нікчемність за гучними іменами інших, сяйвом золота чи вагомими цифрами, а позатим, самі по собі – нічого не варті. Такі собі моральні злидарі. Забери у них їхнє багатство – і лишиться цілий пшик…
Баба Марфа замовкла, тяжко відсапуючись. Їй було прикро за себе, та ще прикріше – за своїх нащадків. Мовчали й "нащадки", ймовірно не знаходячи що заперечити на палку промову старої. Втім, невдовзі син Остап таки подав голос, заговорив зовсім про нейтральні речі, вміло скерувавши розмову у більш… мирному руслі. "Конфлікт" начебто було зам’ято.
Після застілля столичні гості заходилися вкладатися спати – потомилися з далекої дороги. Вікторія трохи крутила носом перед простацьким ліжком (звісно, це ж бо вам не шикарне ложе з атласними покривалами, до яких вона звикла), проте протестувати вголос більш не наважувалася. А назавтра син зі своїми "дівчатками"… зазбиралися домів. Баба Марфа не стала їх зупиняти – бо ж дійсно, чого таким людям, звиклим до комфорту екстра класу киснути в цій, як було висловилася онучка, глухомані? Тільки провела їх за ворота, до машини – могутнього позашляховика, на якому вони прибули, і поцікавилася на прощання:
– А чого ж ви так зненацька приїздили-то? З якої такої нагоди?
– Та просто так, скучили, – неправдоподібно промимрив син Остап, відводячи очі.
Нирнув до багажника авто, витяг звідтіля тугого куля, й поставив на подвір’я зі словами:
– До речі, скоро вибори, я балотуюся "у верхи", так ти теє… проагітуй тут серед своїх односельців за мене, гаразд? Ось тут… невеликі презенти для всіх вас.
Коли за автомобілем закурило, баба Марфа розгорнула мішечок: всередині були кульки з гречкою, цукром та дешевим другосортним спредом…



ЗРАДА – ЦЕ МАЛЕНЬКА СМЕРТЬ

Кособокий годинник на стіні відбивав чіткий ритм: тік-так, тік-так, тік-так… Уривчасто, гучно – нестерпно гучно… Кожне оте "тік-так" давало відлік часові, від якого тепер тільки все й залежало. Юрієві так і сказали: "Чекайте, час все вирішить", і він чекав, чекав, чекав, але той нічого не вирішував. Лише тягнувся зі швидкістю вагітної черепахи, та видавав своє затяте "тік-так" від якого молодого чоловіка вже починало тіпати. Здавалося, власне серце ніби підлаштувалося під удари маятника, що відраховував секунди, і стало битися з ним в такт, в унісон – тук-тук, й варто раптом годинниковим стрілкам зупинитися – серце теж миттю зупиниться, завмре. І тоді прощавай життя! Хоча, може так було б і на краще? Бо ж навіщо його жити без неї, його коханої Лізочки? Втім, стоп! – обірвав себе Юрій. Яке ще без неї?! Чого це без неї?! Що за траур раніше належного, що за песимістичні прогнози? Схаменися, розмазне! Адже Ліза ще жива! ЖИВА, хай йому грець, жива, жива!... Принаймні – доки не доведено протилежного…
Десь зліва скрипнули двері, й Юрій рвучко підхопився з місця, наче пружина, яку сильно притисли, а потім різко відпустили. Замотав головою навсібіч, зробив "великі очі"… В душі боролися протилежні почуття: надіявся, що це хірург з операційної вийшов повідомити йому остаточний вердикт, і водночас до тремору, до втрати свідомості боявся, що все той же хірург опустить винувато очі, скрушно видихне, й тихим голосом промовить:
– Ми робили все, що в наших силах, та нажаль…
Проте, то був не хірург а всього-на-всього якась санітарка, досить підстаркувата. Волочила за собою фабричну швабру, яку раз-у-раз "топила" в щербатому відрі з водою – проводила вологе прибирання. Марно її питатись, що з коханою, навряд чи ця "божа кульбабка" в курсі подій. І все ж не втримався:
– Перепрошую…
Санітарка справді виявилася не в курсі. Юрій розчаровано-полегшено зітхнув, й важко опустився назад, на жорсткий лікарняний стілець – чекати далі під звуки годинникового "тік-так"…
Дивно, як часто в буденному, повсякденному житті люди не помічають цього одвічного відліку їхнього життя. Тут же, в лікарні, ти буквально нутром чуєш, як стікає кожна його секунда, й разом з тим втрачаєш відчуття часу в цілому, загалом. Десь там, за межами твого горя, він і надалі збігає собі піщаною цівкою, але особисто для тебе немов зупиняється на певній площині. Ти опиняєшся в своєрідному часовому вакуумі, тай просторовому, власне, також. Сам-на-сам зі своєю бідою…
– Тік-так, тік-так, тік-так… – байдуже виводив годинник. Йому було однаково до чийогось горя.
Невідомість вбивала. Скільки ще його чекати? І чим це чекання завершиться: сльозами полегшення, чи… Про оте "чи" не хотілося навіть думати. Як і про те, що його люба, кохана, найдорожча, найкраща, – най-най-най! – десь там, за дверима з "неоновим" написом: Обережно, іде операція, бореться за життя. Та уява нагло, безжалісно підсовувала перед внутрішній зір жахливі "картинки": ось бездиханне, понівечене тільце Лізи лежить на жерстяному столі, оточене купою всіляких приборів, що тягнуться до неї своїми гумовими проводами-щупальцями, та зосередженими людьми в білих халатах й "масках", від яких залежить, прокинеться, повернеться вона до життя, чи… Так, ніяких "чи", чорт забирай, затям вже нарешті!
Двері знову скрипнули, і Юрій знову – вкотре за сьогодні? – пружиною підірвався на ноги.
– Ходют, тут, ходют, носют тут, носют, прибирай за ними, і прибирай, – почулося невдоволене буркотіння. Це та сама санітарка поверталася назад. Так швидко встигла помити корпус? Скільки ж часу минуло?
Юрій звірився з кособоким годинником на стіні – з'ясувалося, минуло ні багато, ні мало – хвилин п'ятнадцять (хоч здалося, не хвилин – секунд). А в загальному, з початку… операції? Бог його знає, він не зауважив, коли саме… все почалося. Не до цього було.
Підступна уява підсунула нову "картинку": розпластане тіло коханої на брудному, вологому осінньому асфальті. Десь під головою, ближче до спини, повільно розпливається кривава пляма. Руки-ноги неприродно вивернуті, груди не здіймаються від подиху. Поруч – старенький, бувалий, полинялий на сонці "москвич" з якого, немов пробка із шампанського, вистрибує ошалілий водій (хоч убийте – без поняття як той виглядав, авто запам’яталося, а от зовнішність, вік водія – навіть близько без поняття), та перелякано метушиться, у відчаї заломлюючи руки:
– Я не винен! Вона сама кинулася мені під колеса, бісова дівка! Сама! Я не винен!!!
Водій справді був не винен. Винен був він, Юрій. Говорячи "протокольною" мовою, це він спровокував кохану кинутися під колеса.
– Як ти міг?! – кричала йому вона за якісь лічені хвилини до цього. Кричала самим поглядом великих золотисто-карих очей, в котрих застигла невимовна біль.
Вони саме стояли на краєчку тротуару, на відстані буквально кроку од якого в шаленій гонитві мчав потік зі стальних монстрів. А може, вона кричала вголос, тільки шум транспорту заглушав слова?
Юрій сам не розумів, як він міг. А чи розумів, та боявся зізнатися – перш за все самому собі? Не хотілося думати про себе, як про типового ловеласа, якому "сходити наліво" – що шкарпетки поміняти. Він і не ходив, до пори, до часу… До якої такої пори? Коли та пора змінилася? І чому? Захотілося різноманітності? Чи не втримався під натиском одвічного чоловічого інстинкту вродженого мисливця? Адже всі мужики – полігамні, і вірність їм не притаманна від природи?...
Пригадується, відчайдушно намагався виправдатися, так би мовити – "відбілити" свою репутацію в очах Лізи. На той момент це чомусь здавалося важливішим, аніж почуття коханої. Юрія більше непокоїло те, що вона вважає його поганцем-зрадником, аніж те, що ця зрада пошматувала їй серце, вирвала душу, попросту вбила. "Як ти міг?" – волали її очі в передсмертній агонії.
– Збагни, то все була безглузда помилка, – прагнув реабілітуватися він, при тому весь час нервово жестикулюючи, – прикра помилка! Насправді я люблю тільки тебе.
"Невже?" – засумнівалися очі коханої. А й справді – невже?...
З Лізою вони познайомилися випадково і цілком банально, зовсім не по-кіношному: в кав'ярні, завдяки спільним друзям-товаришам. Скромна з вигляду та за характером кучерява брюнетка спершу нічим особливо не зачепила Юрія, який, що називається, знав толк в жінках. Проте згодом, після ще кількох спільних зустрічей-посиденьок та безпосереднього спілкування зродилася певна симпатія. Виявилося, у них з Лізою чимало спільних інтересів (активне дозвілля – ролики, плавання, зимою лижня, тощо; культурні смаки – подобалися одинакові жанри кіно, музики, й тому подібне, і так далі), здебільшого збігалися погляди на життя, у всякому разі – на його основні аспекти. Крім того, Юрій досить швидко "набитим оком" розгледів за видимою скромністю загального образу виструнчену, ладну фігурку та миле личко з неймовірними золотистими очищами, які буквально зазирали в саму душу. Ліза не походила на жодну із досі знайомих йому дівиць, котрі одягалися, поводилися, та жили надто по-сучасному, надто розкуто, надто фривольно, надто легковажно та поверхнево, одне слово – занадто. Ця ж брюнетка немов втілювала у собі усі чесноти, котрі чоловіки, якими б ласими до різномастих "спідниць" вони не були, бажають бачити в своїх майбутніх дружинах, матерях своїх дітей, хранительках домашнього вогнища. Юрій не став винятком з цього правила, відтак, з появою на горизонті Лізи чи не вперше в житі його відвідала доленосна думка: ось з такою і варто створювати сім’ю! А що, йому уже перевалило за двадцять п’ять, не за горами тридцятка – саме пора. Тільки досі не знаходилося "підходящої кандидатури", а тут – ти ба! – знайшлася. Та ще й яка: красива, добра, скромна, порядна, коротше – сама досконалість. А головне любила його, телепня неотесаного, щиро, самовіддано, від усього серця, й таким, яким він є – з усіма заскоками та недоліками. Це було настільки очевидно, настільки відчутно, що не помітити, не зрозуміти цього міг хіба що повний дурень. Юрій дурнем себе не вважав, тож Лізиних почуттів не цурався, навпаки, намагався відплатити нареченій тією ж монетою, однак, чи кохав він її по-справжньому, ось у чому питання? Чи усвідомлював він узагалі, що воно таке – кохати по-справжньому, що воно таке – справжнє кохання? Не те, яке рекламують у глянцевих журналах, крутять у кліпах, де на одного "мачо" припадає дюжина гарячих краль у бікіні, не те, яке є стандартним сценарієм для мильних опер та романтично-слинявих мелодрам, а те, яке навіки з’єднує два серця аби вести їх до кінця днів "у горі, і в радості, в хворобі, та здоров’ї… бла-бла-бла, аж доки смерть не розлучить"… Наївно гадав, що усвідомлював. І разом з тим ні-ні, тай задивлявся на інших представниць прекрасної половини людства. Без жодних "зайвих думок". Чи все-таки "із зайвими"? Бо інакше з якого рожна одного разу опинився у ліжку однієї з цих краль?
Коли спам’ятався – було вже пізно…
Проблиски докорів сумління загладив вельми коштовним подарунком. Чим сам себе й видав з тельбухами. Ліза все збагнула миттєво. Втім, не факт, що через подарунок, ймовірно, вона прочитала все в його душі, куди вміла зазирати своїми фантастичними очима. Ці очі темніли, ставали насичено-коньячними коли вона сердилася, сумувала, хворіла, або почувалася погано. Тоді ж вони майже почорніли. "Ти був з іншою" – радше ствердили, аніж запитали очі. Юрій хотів відхреститися, обманути, мовляв, що ти, люба, з чого взяла таку дурницю, зовсім ні, однак не зміг. В душі щось назріло та прорвало, стало нестерпно соромно та прикро, разом з тим чомусь закипала лють – невідомо на кого.
– Стривай, я все поясню! – різко схопив кохану за руку, але та її рішуче висмикнула.
– Навіщо? – пролунало лаконічне, різонувши ножем по-серцю.
Ліза не влаштувала йому істерику, не закотила грандіозний скандал, не стала кидатися в ноги з риданнями, а просто тихенько розвернулася та вийшла геть. Висковзнула з квартири, з його життя, ніби полуднева тінь. Юрій якийсь час заціпеніло стояв соляним стовпом, не в силах зібратися з думками, але згодом пулею рвонув слідом.
Нагнав кохану на вулиці при дорозі – вона саме збиралася перейти на протилежний бік. Повторно схопив за руку, розвернув до себе (майже силою), і спіткнувся об оте "Як ти міг?!".
– Збагни, то все була безглузда помилка, прикра помилка! Насправді я люблю тебе, – запевнив, зібравшись з силами.
"Невже?" – втопилися в сумнівах очі. Знову висмикнулася рука з його цупкої хватки, ноги зробили кілька необдуманих, імпульсивних кроків уперед, на дорогу, і…
Тут все й сталося. Несподівано, ніби грім серед ясного неба. Заскрипіли гальма, почувся глухий удар – так, ніби щодуху бабахнули чимось по дереву, мить – і ось кохана вже лежить на асфальті, з-під неї повільно розпливається кривава калюжа, а "безликий" водій допотопної автівки перелякано голосить:
– Я не винен! Вона сама кинулася мені під колеса, бісова дівка! Сама! Я не винен!!!
На місці пригоди скупчуються цікаві до чужої біди зіваки, охкають-ахають, перешіптуються, сплескують руками – смакують подробиці аварії; життя нудне, а тут хоч якась різноманітність. Знайшлися однак добрі люди, викликали "швидку", котра на диво вчасно прибула, несамовито завиваючи. Звідти висипало двійко дебелих санітарів з носилками, завантажили на них Лізу, запхали у карету "швидкої" й зібралися рушити… Юрій, який ніяк не міг повірити власним очам, тому, що сталося (і що це все відбувається насправді а не в кошмарному сні), а тому спершу закляк у ступорі, заледве встиг вийти з шокового стану, й в останню секунду заскочити у фургон.
– Я поїду з вами! З нею, – заявив категорично. І вже благально, тремтячими губами додав: – Я її… наречений…
І ось він тут. В бетонній коробці лікарняного коридору під удари настінного годинника в такт із власним серцем вимірює секунди життя. Останні секунди Лізиного життя? Юрій віддав би усе на світі, лиш би це було не так. Все на світі, і навіть більше, тільки б кохана вижила! Щоби знову побачити її усміхнене обличчя, яке наразі чомусь начисто стерлося з пам’яті – так, неначе вони не бачилися до цього роками, і він устиг її забути. Єдине, що закарбувалося у все тій же пам’яті – неповторні золотисті очі, які на його по-суті формальне зізнання в коханні з німим печальним докором запитують "Невже?"…
Десь зовсім поруч почувся кокетливий цокіт підборів, молодий чоловік автоматично повернув голову на звук, й побачив, як коридором пливе, граційно похитуючись, дивне створіння: молоденька медсестричка в ультракороткому халатику, котрий вигідно обтягував її пікантно-спокусливі форми. Порівнявшись з рядком дерев’яних стільчиків, де сидів, неначе на голках, Юрій, медсестра, здалося, інтенсивніше завертіла задом від якого в любого нормального "самця" зривало дах. А про ноги "від вух" взагалі годі й казати. "Ноги, гідні найкращих подіумів конкурсів краси" – все так же автоматично зауважив про себе Юрій, і раптом його осінило: йому абсолютно байдуже до цих фантастичних ніг! Як і до решти принад красуні. Ні, суто так би мовити з естетичної точки зору він не міг не відзначити, не зауважити її вроди, але ця врода залишила його геть байдужим. Як мужчину. Бо єдині ноги, руки, обличчя, та інші частини тіла, які відтепер його хвилювали, належали Лізі, нехай Юрій й начисто забув, як все це виглядає. Пам’ятав лишень очі, які все сумнівалися "Невже?".
– Так! Так! Так! Люблю! Більше життя люблю! – ось якою тепер би була його, Юрія, відповідь цим очам. Цього разу не формальною, а щирою, від усього серця, з усього єства.
Молодий чоловік усвідомив, відчув це настільки чітко та ясно, як ото відчувають смак чи запах. Як не смішно звучить – завдяки ногам незнайомої медсестри. Коли зрозумів, що проміняв би всі ноги на світі, можливість ними милуватися, на те, аби тільки ніжки його коханої знову бігали по цій землі. Як шкода, що він зрозумів це надто пізно… "Як ти міг?" – плакали очі. Біс попутав, накотило перенасичення рутиною, захотілося різноманітності, всі чоловіки по-натурі полігамні "самці-мисливці" – варіантів для "відмазок" безліч, та насправді всі вони хибні. Бо насправді жодні пояснення не в силі виправдати зраду. Зрада – це маленька смерть. Яка може понести за собою велику – справжню…
– Господи, якщо ти врятуєш її, я обіцяю… я обіцяю… – Юрій ніяк не міг придумати, що б такого особливого пообіцяти Господу, Тому, Хто повністю самодостатній й ні в чому не нуждається. Відтак, замість надуманих обіцянок, молодий чоловік пожертвував Всевишньому сльози. Сльози покаянна, гіркого смутку, болю, та надії.
– Перепрошую. – Хтось несподівано торкнув його за плече. Юрій стрепенувся, смикнувся, випростався з колін ( виявляється, він клякнув на коліна – ніби в храмі перед олтарем )…
То був лікар. Хірург. Той самий.
"Ліза, вона?..." – питання застрягло в горлянці твердою пробкою. Боявся почути у відповідь: Ми робили все, що в наших силах, та нажаль…
– Ми робили все, що в наших силах… – Почав було хірург, і серце Юрія обірвалося, зупинилося. – Ситуація трапилася нелегкою, довелося добряче поборотися за її життя, але дякувати Господу ми впоралися. Вочевидь, ваша наречена вас дуже кохає – нізащо не захотіла залишати вас одного.
Серце віджило, забилося вдвічі, та що там – вдесятеро швидше.
– Лікарю, можна мені до неї?! Бодай на секундочку?! – заметушився Юрій. – Я просто зобов’язаний їй сказати, що… теж її кохаю. Понад усе!
Хірург поблажливо посміхнувся, пригальмовуючи ентузіазм чоловіка:
– Притримайте коней, юначе, не все відразу. Ми ж щойно прооперували вашу кохану, вона ще навіть від наркозу не відійшла. Ще встигнете їй все висказати, у вас попереду ціле життя, – обнадіяв.
Як не дивно, але Юрій йому повірив…
.Тендітна ніжка в елегантній білосніжній туфельці гостреньким каблучком хвацько розтрощила делікатну тарілку на дрібні друзки. Юрій і оком зморгнути не встиг, не те що прицілитись.
– Ну все, всім зрозуміло, хто в домі господарем буде! – весело прокоментували наслідки конкурсу весільні гості. Ліза, нарядна – аж світиться, в розкішній весільній сукні, задоволено хіхікнула: як не крути, а приємно бути признаним господарем дому, нехай і жартома. Юрій не мав нічого проти, навіть навпаки, тож першим привітав дружину з цим почесним званням смачним поцілунком. Слідом молоду заходилися вітати численні дружки-подружки, приятельки, тощо. Всі як одна на підбір – красуні з "видатними" природними даними. Юрій здаля спостерігав за цією зграйкою щебетух і не помічав нічого та нікого, окрім коханої дружини. Відтоді, як Ліза повернулася в його життя, він немов осліп стосовно решти жінок. Напевне, недарма таки стверджують, що кохання засліплює...



"НЕРІВНЕ" КОХАННЯ або НАРЕЧЕНА – ВТІКАЧКА

– Таким чином ми можемо сміливо стверджувати, що…
Гучний дзвінок обірвав лекцію Софії на півслові. Аудиторія відразу пожвавилася, завовтузилася, рядами пішов гул – студентам явно нетерпілося якнайшвидше вирватися на волю.
– Гаразд, на сьогодні досить, – Софія не стала навмисне затримувати хлопців та дівчат. – Також хочу нагадати: незабаром сесія, тож тим, в кого "хвости" і прогульникам варто взятися за розум та навчання. – Про своє кардинальне рішення вона, наразі, навіть не заїкнулася – не наважилася.
Аудиторія загула активніше, чи то на знак згоди, чи навпаки – на знак протесту, після чого нестройною чергою потяглася на вихід із приміщення. Софія спостерігала за цим процесом спідлоба, вдаючи, що впорядковує конспекти на своєму робочому столі. В голові молодої жінки в цей момент вертілося виключно одне-єдине запитання: що зараз зробить Сашко? Просто піде геть, чи?... Вона боялася того, що може статися, трішки соромилася, але разом із тим відчувала незбагненний трепет – ніби п’ятикласниця, якій хлопчик-однокласник приділяє вельми неоднозначні, незграбні знаки уваги. От лишень Софія була далеко не п’ятикласницею, а дорослою, поважною пані без малого тридцяти років, а той, хто змушував її так переживати, ніяким не однокласником, а… учнем. Вірніше – студентом.
Викладачем Софія бажала стати ще з юних літ, завше відчувала у собі цю жагу та хист до вчителювання. Навіть її улюбленою грою в дитинстві була не "дочки-матері", як у більшості дівчаток, а в "школу": маленька Сонечка збирала навколо себе зграйку шмаркатої дрібноти, та навчала їх усіляким премудростям на які тільки була здатна її дитяча фантазія. Отож цілком закономірно, що після школи Софія вступила у педагогічне, навіть не дивлячись на те, що більшість рідних та близьких її відмовляли, аргументуючи свою позицію тим, що викладач – то надто невдячна та малооплачувана професія на сьогодні. Софія на те не зважала, з рідними не погоджувалася – і таки наполягла на своєму.
Відразу після випуску її направили у звичайну загальноосвітню школу, простим вчителем початкових класів. Але завдяки своїм винятковим здібностям а також відповідному характеру, невдовзі Софія "дослужилася" до викладача етики та естетики при одному із найкращих у місті інститутів, де саме працювала понині (справедливості ради варто зазначити, що цій події не сприяли ніякі "особливі зв’язки" або чиясь протекція – усього в цьому житті дівчина добивалася суто власними силами та талантом). Сталося це акурат на початку поточного навчального року. У підопічні молодому педагогові дістався відразу четвертий курс, себто практично цілком дорослі, сформовані особистості зі своїми принципами та поглядами на життя. Знайти з такими індивідуумами спільну мову людині, ледь старшій за них, певна річ справа не з простих, тим не менш, Софії це вдалося – з комунікабельними здібностями їй також пощастило. Одним словом, все би нічого, якби не одне "але" – той самий студент Сашко.
Спочатку він нічим особливим з-поміж її курсу не вирізнявся й нічого "такого" в його поведінці Софія не помічала. Це вже згодом, ні сіло, ні впало, той почав… проявляти до викладачки певну симпатію. Софія не відразу збагнула, що означають усі ці таємні послання-зізнання, непомітно підкинуті їй або у стіл, або у сумку, або ще куди, усі ці на перший погляд незначущі знаки уваги (якісь милі сувенірчики, ніжні квіточки, зворушливі листівки, тощо), а передусім молода жінка навіть не припускала, хто є їхнім, так би мовити, автором. Спершу "звинувачувала" у всьому своїх співробітників-мужчин, хоча ті мало годилися на роль обожнювача, оскільки більшість із них були або давно жонаті, або настільки літні, що записувати їх у залицяльники здавалося непристойним. Далебі, підозрювати у цьому когось із студентів – ще непристойніше. Софія й не підозрювала. Аж поки одного разу випадково не заскочила "на місці злочину" того самого Сашка. Відбулося це так: Софія забула в аудиторії течку з важливими паперами, повернулася, – і побачила, як той копирсається у її столі. Перше, що спало на думку: шибеник надумався виправити оцінки в журналі. Втім, Сашкові така поведінка була не притаманна, адже хлопець, загалом, не зле вчився, і взагалі встиг зарекомендувати себе як порядний, вихований, зовсім не збитошний юнак. Але в такому разі що йому треба у ЇЇ столі?
Софія задала це питання в голос (при цьому стараючись дотримуватися дещо докірливого, "виховного" тону), на що отримала приголомшливу відповідь. Точніше, самої відповіді, як такої, не прозвучало, так, якесь нечленороздільне, знічене белькотіння, однак дії хлопця говорили красномовніше за будь-які слова. Утнувши якісь немислимі, незграбні паси руками, Сашко пред’явив перед ясні очі Софії… горщечок з дрібненькими, неймовірно красивими ніжно-рожевими у синю облямівку квітами, прикрашений пишним атласовим бантом із якого стирчало картонне сердечко. Побачивши "сюрприз", Софія хвилини зо дві мовчки отетеріло глипала то на горщик, то на Сашка, не в змозі зібратися з думками.
– То це… ти? – вичавила нарешті збентежено. – Це все ти?!
– Я! – несподівано рішуче заявив Сашко, в одну мить припинивши ніяковіти та тушуватися, й обернувшись із звичайного хлопчиська на впевненого молодого чоловіка.
– Але… навіщо? – невпопад освідомилася Софія.
– А хіба не зрозуміло? Бо ви мені подобаєтеся, – зізнався Сашко. – Дуже подобаєтеся, – додав із притиском.
Софія відчула, як земля втікає з-під ніг: до такого вона готова не була. І як його поводитися зі студентом, котрий заявляє, що вклепався у тебе, свого вчителя, й гадки не мала. Проте, конче необхідно було "зберегти обличчя" а заодно й вказати студентові на місце, тож Софія, призвавши на поміч всі свої педагогічні навики, строго відчеканила:
– До сьогодні я була дуже задоволена вами, Ігнатов, але те, що ви оце втнули – переходить межі. Очевидячки, мені слід нагадати вам про субординацію. Про те, що ви – мій студент, а я – ваш викладач, і це зводить нанівець усі ваші поривання…
– А якби я не був вашим студентом? – втрутився у її "виховну" тираду Сашко. – Я ж запросто можу перевестися на іншу кафедру. Інший курс. Та хоч інший університет – тільки би…
– Не варто таких жертв, Ігнатов! – Тепер уже Софія поквапилася перебити юнака – поки той не наговорив зайвого. – Це все рівно нічого не змінює.
– Чому? – простодушно поцікавився Сашко. – Я вам не подобаюся? Я вам огидний?
– Ти… ви… Вам двадцять один рік, дозвольте наголосити. – В душі у Софії бушували справжні урагани, але зовні вона все ще старалася триматися незворушно.
– Взагалі-то вже двадцять два, – уточнив Сашко. – Незабаром всі двадцять три.
– Це не суть важливо. Бо мені – двадцять дев’ять, а це означає… Ми із різник вікових категорій, тай соціальних, власне, теж. Ми як два полюси, дві протилежні планети… – Софія запнулася, збагнувши, що меле якусь повну нісенітницю. – Словом, ми надто різні, і ви, як людина… освічена, повинні це розуміти. І поводитися… відповідно.
– Та я б радий, але – не можу. Бо надто закоханий у вас, – вкотре приголомшив Софію черговим зізнанням хлопець, ніяк не бажаючи відступатися.
– Це… ти… – Софія мимо волі почала втрачати витримку. – Це у вас просто юнацький "заскок", Ігнатов. Таке трапляється: учні іноді захоплюються своїми наставниками. І їм здається, що це – щось велике та світле, щось справжнє, та дуже скоро все минається. Коли ви подорослішаєте, то второпаєте, як помилялися, ще й самі зі своїх вибриків сміятиметеся.
– Не варто сприймати мене, ніби якесь нерозумне дитя! – відрубав Сашко дещо різкувато. – Я куди доросліший, аніж вам може здатися, і прекрасно усвідомлюю, що роблю. Тож моя симпатія до вас – ніякий не "заскок", раз я кажу, що вас… що ви мені не байдужі – то так воно і є.… Хоча, в дечому ви праві: всі ці квіточки та записочки, які я вам досі потай підсовував – то справді несерйозно та відгонить дитинячою забавкою. Раз я уже назвався дорослим, то й чинити в даному випадку слід по-дорослому.
– Що ти маєш на увазі? – Софія насторожилася.
– Те, що годі бавитися в кішки-мишки та розводити каламуть. Я прямо заявляю вам, Софіє Іванівно… Господи, як безглуздо звучить – "Софіє Іванівно". Соню, ти… я… я вас люблю. Втратив сон, апетит, і спокій. Розумію, все це звучить надміру банально та застаріло, надміру… натягнуто, і, ймовірно, скидається на якийсь розіграш чи маячню емоційно нестабільного підлітка що не в ладах з головою, і тим не менш – це свята правда. І я нічого не здатен цьому протидіяти. Та і не хочу, якщо чесно…
Сашко говорив настільки палко та переконливо, що Софія не змогла йому не повірити. І це настрашило молоду жінку іще дужче. Адже одна річ мати справу з неадекватним фанатиком, й геть інша – з дійсно закоханим хлопчиськом.
– Ігнатов… Олександре, ви… ти ж красивий, хороший парубок, навколо тебе в’ється стільки дівчат-одноліток, одна гарніша за іншу. Нащо тобі здалася я – стара тітонька, яка годиться тобі… щонайменше в старші сестри? – наважилася вона на відверту прямолінійність. – Навіщо тобі ця морока?
– Серцю не накажеш, – відповів Сашко з печальною усмішкою на устах. – Що мені ті дівчата, у них одні гульки в голові, вони всі якісь… порожні. А ви… ти… Я, може, завше мріяв саме про таку, як ти. Навіть не сподівався, що така й на світі існує – аж поки не зустрів тебе… А щодо віку, то мені байдуже: сім років різниці – то суща дурниця. Он Галкін від Пугачової взагалі на тридцять з гаком молодший, і нічого – живуть.
– То Галкін з Пугачовою, а то… ми… – ляпнула Софія, бо більш не знайшлася, що сказати.
– Згоден, приклад не надто вдалий, там, вірогідно, більше піару чи вигоди, аніж кохання. І все-таки я певен, що для справжніх почуттів віковий ценз ролі не грає. Звісно – в розумних межах, але повторюся: сім років – то більш ніж розумна межа. Єдине, що нам може завадити – те, що я тобі абсолютно байдужий. Тоді ти тільки скажи – і я відступлюся, бо ж силувати тебе до чогось зовсім не хочу.
– Ти… та я ж тебе зовсім не знаю, – визнала Софія, хоча згідно за всіма писаними й неписаними правилами повинна була припинити це "неподобство" – як ото збиралася з самого початку.
– Тоді дай мені – тай собі також – шанс пізнати одне одного! – з мольбою в голосі попрохав Сашко. – Не в тому розумінні! – поспішив виправитися. – Я не мав на увазі нічого… ганебного, просто… Сходімо разом кудись, вип’ємо кави, поспілкуємося – й вже тоді можеш приймати остаточні рішення.
Знову ж таки за всіма правилами Софії належало дати відсіч молодому нахабі, проте, вона несподівано погодилася на "побачення". Про що потім неодноразово жалкувала, але відступатися було пізно, тай Сашко причепився, мов реп’ях, тож легше було вдовольнити його "забаганку". "Ось після зустрічі – єдиної та невибагливої – я йому й відмовлю остаточно", – дала собі обіцянку, і свято вірила, що її дотримається. Але не так сталося, як гадалося. Бо після зустрічі Софія зловила себе на думці, що на претензію Сашка: "Я відступлюся тільки в тому випадку, якщо я тобі байдужий" вже не зуміє відповісти відмовою. А якщо і зможе, то це буде обманом, оскільки "студент Ігнатов", хай йому грець, зумів запасти їй в душу – всього-то за одне побачення (до слова – просто фантастичне!). Він виявився не схожим на своїх недалеких, розпещених та сексуально-стурбованих однолітків, а, на противагу їм – вихованим, тактовним, різностороннім та в хорошому сенсі амбітним юнаком з головою на плечах та мізками у цій голові. А ще веселим й галантним, із ним Софія почувалася легко, невимушено та… зовсім не відчувала різниці у віці. Навпаки, здавалося, Сашко навіть дещо старший за неї. Та попри це молоду жінку мучили сумніви і… докори сумління. Здавалося, якщо вона відповість юнакові взаємністю – скоїть щось страшне, аморальне, не лишень у професійному плані, а й у чисто людському. І що варто їм "зійтися" – осуду суспільства не оминути. Відтак, вирішила припинити їхні стосунки – доки все не зайшло надто далеко. Й не придумала для цього кращого аргументу, як сповістити Сашка про те, що… збирається заміж.
Хлопець сприйняв дану звістку на диво спокійно.
– А я тобі не вірю, – заявив зопалу.
– Твої проблеми. В любому випадку я прошу тебе дати мені спокій, – тихо мовила Софія.
– Тільки після того, як ти мене познайомиш із своїм "нареченим", – поставив вимогу Сашко.
– Взагалі-то я не зобов’язана тобі звітувати, але най там – зроблю це, лиш би ти вгамувався.
І вже наступного дня Софія відрекомендувала молодикові Микиту – як майбутнього чоловіка. Те, що Микита всього-на-всього її добрий знайомий, звісно, не уточнила, навпаки, постаралася зіграти роль щасливої нареченої якомога переконливіше. Й схоже Софії це вдалося блискуче, принаймні, Сашко начебто повірив.
– Що ж, бажаю вам всіх благ в сімейному житті, Софіє Іванівно, – крізь зуби процідив він тоді, й забрався геть – і з її поля зору, і вірогідно з життя загалом.
Дійсно припинив домагатися її кохання, більше того – перестав з'являтися на її лекції. Здавалося б, Софія домоглася свого, проте на душі замість фанфар на честь "перемоги" шкреблися коти… А тим часом добрий приятель Микита вирішив насправді запропонувати дівчині одружитися, мовляв, годі нам з тобою вже "у дівках" ходити, саме пора й сім’ю заводити, то чом би не разом – ми ж знаємо одне одного тисячу літ.
– Таки-так, – визнала Софія, тай… пристала на пропозицію Микити.
Батьки, які вже давно мріяли видати свою Сонечку заміж, не могли натішитися даній звістці, навперебій заходилися готуватися до цієї визначної події, й лишень Софія, замість піднесення та радості, відчувала хандру. Чомусь постійно згадувала Сашка, злилася на себе через це, однак нічого із цим вдіяти не могла… Зрештою вирішила покинути роботу в інституті, аби ніщо не нагадувало молодій жінці про "студента Ігнатова".
Й от сьогодні її останній робочий день. І це ж треба було такому статися, аби саме в цей день Сашко надумався припертися на лекцію. З якою метою, питається?...
Студенти витікали з аудиторії, Сашко плівся десь у хвості, а Софія спідлоба спостерігала за юнаком, гадаючи: піде – не піде? І якщо зостанеться – що тоді?...
Він не зостався. Тільки затримався на мить перед виходом, озирнувшись, й глянувши їй прямісінько у вічі. "Як шкода, що ти не можеш дозволити собі любити мене так, як я люблю тебе!" – встигла прочитати Софія в його очах перш, ніж він зник. Коли за ним клацнули двері, Софія тяжко опустилася на стільчик, зронила лице у долоні, та заплакала – тихо, майже беззвучно. Але ці сльози не несли полегшення, тільки ще більшу тугу й розгубленість…
. Через тиждень наступив день весілля. Бенкетна зала, оформлена за найвищим розрядом, нарядні гості в очікування торжества, "черга" у РАЦСІ – все вже було готове до урочистої події. Залишалося тільки зодягти у розкішну весільну сукню молоду.
– Сонечко, ти – прекрасна, – розчулено просльозилися батьки, оглядаючи своє чадо у всій красі. – Дай Боже, аби була ще й щаслива із Микиткою. Він хороша людина, подбає про тебе.
"Хороша, подбає… тільки я не кохаю його", – хотілося відповісти Софії, натомість вона вимучено посміхнулася…
І от вже РАЦС. І статна пані професійно поставленим голосом урочисто проголошує давно завчені на зубок фрази:
– Чи згодні ви, Микито, взяти за законну дружину Софію, любити, шанувати її…
– Так, – звучить поруч Микитине.
– А ви, Софіє, чи згодні взяти в законні чоловіки Микиту?…
Мовчання.
– Софіє, згодні? – повторює пані.
Гості, рідні напружуються – ну ж бо, давай, відповідай.
"Господи, що я роблю тут! – раптом страхається Софія. – Власноруч прирікаю себе на життя із нелюбом, тай йому кота в мішку підсовую, замість того, аби…".
– Вибачте, але я не можу. Мамусю, татусю, ти, Микито – усі вибачте, але я… справді не можу…
– Що все це означає? – збентежено переглядаються-перешіптуються гості, але Софія вже біжить у напрямку виходу із РАЦСУ…
Весняне сонце навипередки із вітром б'є в обличчя, Софія вдихає свіже повітря жадібно та переривчасто – як ковток свободи. Біжить навпростець, на подив перехожим, й не дивлячись ні на що, почувається щасливою. Так, завтра доведеться все пояснювати, вибачатися, залагоджувати ситуацію, але то все завтра. А сьогодні… Сьогодні на неї чекає Сашко (чекає – вона певна). І байдуже, що скажуть люди…



НЕВЕЗУЧА або ДВА ЧОБОТИ – ПАРА

Тамара вважала себе патологічною невдахою небезпідставно. Усілякі неприємності, прикрі ситуації, "обломи" та дрібні катастрофи підстерігали дівчину буквально на кожнім кроці: на роботі, вдома, на вулиці. Білети в касах завше закінчувалися на ній, в держустановах постійно плутали або довідки, або данні, або ще чого, і Тома мусіла постійно оббігати усі кабінети заново; в супермаркетах дівчина завше воліла зачепити клятим візком то банку з квашениною, то пачку з пластівцями, то любий інший товар який легко б’ється та трощиться – доводилося платити неустойку; в гостях, за столом, на Тамару вряди-годи хтось щось перевертав – то чарку з вином, то тарілку з салатом, а як не хтось, то це робила вона сама; варто дівчині було кудись поспішати, як відразу всі таксі виявлялися зайнятими, а як і знаходилося вільне – обов’язково застрягало десь на півдорозі… Навіть під час банальної прогулянки, немов за негласним законом підлості, як не підбори ламалися, то колготки "їхали", то рвалися лямки у бюстгальтері від чого груди миттєво перекошувало, то ще ставалася яка біда. А падінь узимку, причім фактично на рівному місці та калюжного душу навесні чи в дощову погоду просто не злічити.
Всі знайомі величали Тамару не інакше, як "ходяча катастрофа" або просто Мара – це непривабливе похідне від повного імені пасувало до її статусу невдахи якнайточніше. Дівчина спершу ображалася проте згодом звикла, бо ж таки знайомі, як не прикро це визнавати, мали рацію. Адже дійсно більш невезучої людини, аніж вона, Тамара, годі й шукати. Це лякає, це засмучує, це спричиняє масу незручностей, але від цього, нажаль, нікуди не дінешся. Раніше дівчина все намагалася позбутися тієї нещасливої карми, вилікуватися од неї, та що всі спроби, так-чи-інак, призводили до краху, то Тома дала собі на спокій, та постаралася змиритися з даним фактом, як із чимось невідворотнім. Й згодом навіть стала поволеньки звикати до своєї "особливості", у всякому разі, припинила зациклюватися на ній та впадати в нерви з любого приводу. Однак, якщо в побуті це виходило ще більш-менш можливо, то в особистому житті клята "невезуха" заважала страшенно. Варто було Тамарі познайомитися з хлопцем, налаштуватися на серйозні відносини, як тутечки щось тай ставалося. Причому, як не дивно, але цього разу не з нею, Тамарою, а з бідолашним кавалером.
Кирила – її першу симпатію, пам’ятається як нині, через місяць вдарила струмом електробритва. Як результат – серйозний опік правиці, та… розлад стосунків. Наступного залицяльника, що з’явився на горизонті дівчини, покусав злий собака з чужого двору повз котрий парочка саме прогулювалася. Вочевидь, той ненароком увірвався і якимось чином перескочив через пліт на волю (собака, а не залицяльник). Результат – сорок уколів в живіт та цілковите зникнення бажання бачитися з дамою серця. Далі був Федір, котрий провалився в каналізаційний люк (бо дивився не під ноги, а в Томині очі). Результат – поламана нога та кінець "коханню"…
Перелічувати подібні випадки можна ще довго, та всі вони зводилися до одного: травмовані різними способами чоловіки тікали від Томи, ніби від прокаженої. Відтак, за дівчиною закріпилася дурна слава (дехто навіть називав її "чорною вдовою") та… статус одиначки. Бо нікому не усміхалося ризикувати власним життям заради невдахи – хай навіть й такої симпатичної. І ось Тамара уже три роки, як абсолютно сама-самісінька. І навряд чи їй в майбутньому "світить" доленосна зустріч з чоловіком своїх мрій, хіба що той чоловік виявиться таким же невезучим, як вона…
Втім, наразі дівчині було не до туги з приводу особистої драми позаяк її чекали важливіші турботи а саме – новосілля. Чи не вперше в житті їй повезло: у спадок дісталася квартира од покійної прабабки, що на днях відійшла в кращі світи. Цілком пристойна халупа ближче до центру, нехай однокімнатна, зате габаритна. Єдине, що житло спрагло ремонту, не капітального а тільки косметичного, і все ж ремонт є ремонт – діло клопітке та витратне. Тома вишкребла усі можливі заощадження – й найняла майстрів. Мати, котра їх порадила, запевнила, що то люди тямущі і путні, роботу виконують на страх і совість, не тягнучи кота за хвіст. А найголовніше – не п’ють. Тамара слабо вірила в непитущих майстрів (це все рівно що даїшники, які не беруть хабарів), однак маму послухалася. Й не пожалкувала: майстри справді зробили все швидко та якісно. Принаймні – на перший погляд. Бо варто було Томі заселитися у нову квартиру, як тут же почалися неприємності.
Повернувшись домів після важкого трудового дня, дівчина першим ділом зняла із себе "офіційну" одежу, але перевдягтися у домашню не поспішала, спочатку вирішивши вмитися. І тут її підстерігав перший сюрприз: вода не пішла. Тамара так і сяк вертіла краном – дарма, той тільки загрозливо шипів але воду не давав.
– Що за приколи! – розлютилася дівчина, навіщось заглянула під кран – в саме його "дуло", щосили стукнула по вентилю, і…
Вода несподівано бризнула навсібіч шаленим фонтаном. Певна річ, Тома миттєво промокла, мов хлющ.
– А нехай тобі! – вилаялася, відпльовуючись, й заходилася закручувати кран уже назад, проте той знову не піддавався.
Злякавшись, що так недалеко й до потопу, "ходяча катастрофа" стрімголов кинулася до телефону – викликати допомогу. І перечепилася за телефонний дріт. Апарат смикнувся, гепнувся долів, та тріснув навпіл. Не біда, ще є мобільний, згадала. Але мобільний розрядився, а зарядка ніби у Лету канула. Поки дошукаєшся, поки підзарядиться телефон – новому ремонту точно прийде гаплик. Але що його тепер робити? Вихід один – бігти по-сусідах. І Тамара побігла, як була – в трусах та ліфчику, в паніці дівчина геть забулася, що нага. Вискочила на площадку й загатила в перші-ближчі двері.
– Що за ґвалт, що за буча? – почувся звідти невдоволений тенор, двері прочинилися, і на порозі виріс високий, статний шатен років тридцяти у халаті на голе тіло. – Ви хто? Що вам треба? – поцікавився у Томи дещо іншим тоном, вже не роздратованим а радше спантеличеним. – І чого ви… в такому вигляді?
– Якому вигляді? – Тамара глипнула вниз, а там… – Мамочко, я ж ген роздягнута?! – схопилася вона за голову.
Сполошилася, заметалася, прикриваючись руками то верх, то низ, рвонула назад, в напрямок дверей власної квартири, посковзнулася на мокрих ступнях, гепнулася, проїхалася мокрим задом, стукнулася об ті самі двері, й вони враз… захряснулися. Клацнув замок і стало зрозуміло, що додому попасти зась. Ключ-то зостався у квартирі. Тамара з горем навпіл підвелася, несміливо озирнулася… Шатен ледь стримував сміх що так і рвався із його грудей.
– Чого шкіритеся?! – ображено пробелькотіла Тома. – Жорстоко насміхатися з чужого горя.
– А у вас горе? Я думав то ви так, розважаєтесь. Що це якась шоу програма на кшталт "прихованої камери". Куди ручкою помахати? А може ви русалка? А що, мокра, гола, руда й зеленоока… Тільки от хвоста бракує.
– А вам, очевидно, бракує вихованості та такту. Ні, щоб протягти руку допомоги дамі, що потрапила в халепу, так ви вправляєтеся в дотепності. Невіглас!
Шатен дещо знітився.
– Даруйте, це я від ніяковості, не щодня до тебе в гості навідується прекрасна леді у настільки, к-гм, екстравагантному вигляді.
– Дався вам мій вигляд! – Наїжилася "русалка". – Ви що, маніяк?
– Ні, я Діма, – не до ладу сказав шатен.
– Та хоч папа Римський! Може допоможете мені нарешті?! – Тома почала втрачати витримку.
– Так, звісно, секундочку. – Шатен – він же Діма – таки зволив проявити своє джентльменство. – Зараз я принесу деякі інструменти, спробуємо зламати ваші двері.
– Тільки швидше, бо у мене там вода ллється водоспадом, ще трохи, і все затопить, – поквапила "джентльмена" дівчина.
Той ступив крок в напрямку своїх дверей, і тут… вони грюкнули просто перед його носом.
– Що за?... – здивувався Дмитро та раптом згадав: – Йоли-пали, я ж балкон залишив розчахнутим, от певне протягом двері й заклацнуло.
– І що тепер?! – проскиглила Тамара, стукаючи зубами, позаяк встигла добряче замерзнути.
– Спокійно. Що-небудь придумаємо, – запевнив її шатен, і таки придумав: – Треба перелізти на мій балкон з чийогось сусіднього. От хоч би з баби-Нюриного. Тільки б вона була вдома.
Баба Нюра була вдома й хоча і здивувалася візиту двох малознайомих людей в самій білизні, проте в квартиру їх однаково впустила – цікавість взяла гору над почуттям безпеки.
– Ви поки лізьте на балкон, а я подзвоню в ЖЕК, чи куди там дзвонять, коли кран прорвало, – скомандувала Тома і схопилася за телефон, але баба Нюра "потішила" її новиною: той не працює, вимкнули за несплату. Всього два дні прострочила, а вже відрізали, гади, нарікала.
А тим часом Дмитро уже зник за балконною занавіскою. Розгублена та сердита Тамара не придумала нічого кращого, як слідувати за ним.
– Ну що там? Як там? – вона вигулькнула назовні, визираючи свого спасителя поневолі.
– Та як вам сказати, – озвався той здавленим голосом. – Здається я трішки того – застряг.
Тома перевісилася через перила, й побачила наступну картину: Дмитро одною ногою стояв на балконі баби Нюри, іншою – на рідному, а все, що посередині, теліпалося над прірвою.
– Тобто як це ви застрягли?! – сполохалася Тамара. – Чого це ви застрягли?!
– Бо зачепився халатом за якісь пруття, – проінформував її шатен.
– Так скиньте халат.
– Не можу. Якщо я відпущу руки – то впаду… Доведеться лізти вам.
У Томи відвисла щелепа од такого нахабства.
– Що?! Ще чого! Як ви собі це уявляєте?
– Дуже просто: перелазите за перила, міцно тримаєтеся поручнів, і робите крок он сюди. Хоча, вашого кроку вірогідно не вистачить, доведеться вам пробиратися по мені – через голову.
– Ще краще! – Тамара сплеснула в долоні. – Ні, ви таки точно маніяк. Нікуди я не полізу!
– Діло ваше, зрештою це ваша квартира тоне, а не моя, – байдуже фиркнув блазень.
Згадка про "потоп" подіяла на дівчину стимулююче. Гаркнувши войовниче "була-не-була!" Тома прижмурилася, та ступила назустріч небезпеці. Вона й не стямилася, як за лічені секунди якимось чином опинилася верхи на Дмитрові – на плечах. Тут її і заціпило.
– Мамусю, мені страшно, – пищала вона, від переляку сяк і так хапаючи шатена за голову.
– Обережно, ви заслоняєте мені очі, я нічого не бачу, – відбивався той. – Вгамуйтеся, заспокойтеся, й доведіть справу до кінця, в противному випадку нам обом прийде фініта ля комедія. Як-не-як третій поверх – цілком вистачить для того, аби зламати шию.
– Я боюся, – твердила Тамара, мов заведена. – Я не полізу.
– Лізьте, шило вам у п’ятку, інакше… інакше я вкушу вас за ляшку, – пригрозив Діма несподівано. – Он вона акурат перед моїм носом висить, така апетитна, рум’яна, пухкенька…
– Сам ти жирний! – верескнула Тома, обурившись до глибини душі. – Ич, ляшки мої йому пухкі… Маніяк натуральний!
І дівчина, гнана праведним обуренням, раптом в один прийом перескочила з плечей Дмитра на його балкон.
– Ну от, а то "боюся", "не здужаю", – розплився той в задоволеній усмішці. – А зараз відчепіть мій халат щоб і я зміг нарешті перебратися.
– Ех, ви, рятівник нещасний, що мали мене виручати, так виходить це я вас виручаю, – забубоніла Тамара, втім допомогла-таки сусідові звільнитися з пастки.
– Повірте, я вам віддячу сторицею, – пообіцяв той.
– Ну, ну, – тільки й буркнула дівчина.
. А вже через якихось десять хвилин обоє наввипередки вривалися у її, Тамарину оселю (двері таки довелося зламати). На диво (і на велике щастя) масштаби катастрофи виявилися не настільки плачевними, як собі малювала в уяві господиня. Вона остерігалася, що квартиру заллє по саму стелю а в дійсності всього-на-всього підмочило стіни й підлогу у ванній – далі навіть не пішло. Полегшено перехрестившись, Тома заходилася усувати наслідки міні-потопу: схопила відро, шмату, та стала вимочувати воду. Дмитро долучився до цього дійства, щоправда, спочатку давши лад кранові – щоби той більш не протікав. Коли з усім було покінчено, обоє знесилено – не так від роботи, як від пережитого стресу – опустилися на підлогу, хором видихнувши та витираючи мокрі лоби. Помовчали, збираючись із думками, і зненацька Тамара підскочила, ніби ужалена:
– Господи, я ж досі гола! Яка ганьба! А ви… ви чого мовчите, га?!
– А що казати? – повів плечима сусід.
– Та ну вас, – натомість махнула на нього дівчина, й кинулася у кімнату – за одягом.
Коли повернулася – нарешті одіта, Діма все ще чекав на неї, правда, уже на кухні, за столом. І не просто чекав, а з гарячим чаєм та ватрушками до нього.
– Я тут трохи… погосподарював, поки ви… поки вас не було. Ви ж не проти? – сказав, ніби виправдовуючись. – Нам необхідно випити гаряченького тай перекусити не завадило б – нерви так би мовити підлікувати, зігрітись.
– Таки не завадило би, – погодилася Тома. І тут вперше за час їхнього екстремального знайомства поглянула на свого сусіду свідомими, "тверезими" очима.
І зміркувала, що той доволі приємний, привабливий молодий чоловік. Цілком "підходяща кандидатура" на роль потенційного кавалера. От тільки які у них можуть бути шанси з її то фатальним невезінням? Шкода буде, якщо одного разу такого симпатягу переїде бульдозер або на нього зрушиться уламок метеориту. Поза тим, проганяти Дмитра відразу не стала…
Вони пили чай з ватрушками, обговорювали ситуацію, що сталася, сміялися від душі, смакуючи усі подробиці (тепер, коли все позаду, можна було й посміятися)…
– А взагалі-то я дивуюся, як це я не беркицьнувся з того балкону долів, – зауважив в якийсь момент Дмитро. – Або ще чого не приробив – з моєю то вдачею.
– Тобто? Що ти маєш на увазі? – уточнила Тамара (на той момент вони уже перейшли на "ти").
– Соромно зізнаватися, але я – хронічний невдаха. Більших невдах, ймовірно, годі й шукати.
– Невже?! – мимоволі зраділа даній звістці Тома. – Не може бути, і ти теж?!
– Чого це і я теж? А хто ще?
– Так я! Я така сама хронічна невдаха, якщо не гірша.
– Що, серйозно?
– Зуб даю.
– Тоді, напевне, це Доля. Фатум. Далебі зустрілися два нещастя… – пожартував було сусіда.
Утім дуже скоро цей жарт обернувся на реальність: "два нещастя" справді стали триматися разом, бо не стямилися, як закохалися. І о диво – з тих пір, як вони зійшлися, їхнє невезіння кудись ділося. Пропало. Випарувалося. Може, не зовсім, але на відсотків дев’яносто – так точно. Тамарі ніяк не вдавалося зметикувати, в чім тут загадка, а Дмитро як завше віджартовувався:
– Все просто, тут діє закон математики: мінус на мінус – дає плюс. От ми, два мінуси, й створили один величезний плюс. Що скажеш: два чоботи – пара.
І Тома не могла (тай не хотіла) з ним не погодитися...






КРАСА – СТРАШНА СИЛА

Ельміра була доволі красивою дівчиною, однак не без недоліків (а хто ж бо без них?). Й ці недоліки заважали насолоджуватися життям на повну, надто на любовному фронті…
Якось один із залицяльників Ельміри ненароком зауважив, що було б непогано, якби груди в неї мали більш спокусливі об’єми, мовляв, він любить великі цицьки. Звісно, це заділо Ельміру, й відтоді її другий з половиною розмір здавався дівчині мізером, причиною всіх невдач, а на обрії замайоріла мрія: як мінімум четвірка. Відтак, коли вона несподівано виграла в лотерею певну суму – не космічну, але й не дріб’язок, кількадесят тисяч, не вагаючись потратила енну частину на імплантати. Операція пройшла успішно, й вже скоро Ельміра красувалася новими, розкішними формами… до котрих ніяк не могла звикнути. По-перше, виникли певні проблеми з одягом, верх кофтинок, маєчок, топиків, і т. д. не клеївся з низом, на грудях все репалося, на пузі ж теліпалося, й загалом виглядало не надто гармонійно. По-друге, стало важко взуватися, бо ж дістатися до ніг через… к-гм, свої принади, було складнувато. По-третє, Ельвіра втратила ґрунт під ногами. В прямому розумінні, адже вона не бачила, що коїться внизу, куди йде, все заслоняли ті ж таки принади. Тому бідолашна постійно шпорталася, оступалася, й так і норовила гепнутися, та зламати собі що-небудь. Але то все дурниці, головне, що залицяльник був у захваті від "нової" Ельміри (точніше – від певної її частини), тож ради цього можна й потерпіти.
Нажаль, його захват тривав недовго: невдовзі негідник, не оцінивши жертви, проміняв дівчину на іншу кралю, і що саме дивніше (й образливіше), бюст нової пасії колишнього тягнув максимум на " півторачку". От і збагни після цього тих мужиків. Втім, Ельміра не довго тужила за втратою, позаяк незабаром знайшла собі нового прихильника – Леоніда. Палкого шанувальника Анджеліни Джолі. Аби вподібнитися Джолі, Ельмірі бракувало десять негренят (чи скільки їх там у неї), кількох кінонагород, та, звісно, оцих її "візитних" губів. Я б навіть сказала – губищ. Та якщо з нагородами та негренятами вже нічого не вдієш, то губи накачати нині – не проблема, особливо, коли у тебе в запасі є виграні "бабки". Гріх не потратити їх на благе діло, ще й в ім’я кохання. Тож Ельміра рішуче навідалася у вже знайому клініку вдруге. На дивовижу, їй трапився вельми совісний, порядний лікар, котрий не гнався за наживою, відтак спробував-було відмовити безтолкову пацієнтку від процедури.
– Може, не варто аж ТАКІ робити? Буває, що вуста надто тонкі, запалі, деформовані, – тоді дійсно показана певна естетична корекція, але у вас від природи чудові, пухлі губки, навіщо псувати таку красу? – зауважив пан доктор.
Та Ельвіра вперто стояла на своєму, й той таки пішов їй на поступки. Вже за півгодини новоспечена Джолі поверталася домів. Поки йшла, люди на вулиці якось дивно косилися в її бік, мабуть, шаленіли від її "відпадного" образу, припустила. Вдома уважно глянула на себе в дзеркало (до цього не випадало нагоди як слід себе розгледіти), й теж ошаліла. Схоже, вона добряче переплюнула голлівудську красуню за розмірами головного достоїнства рази в два. А то і в три. Побач та її, Ельвірині, губи – нервово курила б в сторонці. Дівчині також закортіло закурити, хоча досі вона цигарки в руках не тримала.
– Сла Саса по сосе, і сосала суску, – скоромовкою пробелькотіла намісниця Анджеліни, ледь ворушачи своїм багатством.
Одне тішить: лікар обіцяв, що набряк зійде за пару днів – тоді й слід робити остаточні висновки.
Набряк дійсно зійшов. А губи-вареники зосталися. Нічого, зате Леонід точно очманіє від радощів. Тільки той, замість того, аби впитися в спокусливі вуста палким цілунком, некультурно вилаявся, та від любощів відмовився, гад.
– Це ж таким пилососом як затягне – не вирвешся, – перестрашився, телепень, тай… утік.
– Дулак, сколо ти усвідомис, со втлатив, та пізно буде! – кинула йому навздогін розгнівана Ельміра.
З горя дівчина пішла у салон краси, і зробила татуаж брів та повік. Для краси, звичайно, ну і ще задля зручності, а то набридло щоразу фарбуватися. А також наростила вії. Й стала схожа на лялечку. Безперечно, така врода не зосталася незапитаною. І вже скоро Ельміра гуляла з Захаром, котрому припали до душі і її груди-кавуни, і своєрідні губки бантиком (себто чебуреком). Щоправда, дещо в коханій його все-таки не влаштовувало. А саме – вага.
– Тобі б не завадило скинути з п’ятірочку кіло, а то он там жирок підвисає, і ось тут стирчить, – любовно радив коханій Захар, який фанатів від худющих, мов жердина, модельок.
"А й справді, щось я розжиріла" – погодилася з турботливим "бойфрендом" сорокасемикілограмова дівчина, й "сіла" на жорстку дієту, яку віднайшла в Інтернеті. Дієта обіцяла швидкий, та гарантований результат, та вабила заманливим лозунгом "Жодних обмежень у їжі". Себто можна їсти все, і худнути – ото лафа. Все, окрім: солодощів, випічки, смаженого, копченого, соленого, солодкого, гострого, картоплі, більшості видів круп, молокопродуктів з відсотком жирності більшим, за 0, 1, солодких сортів фруктів, і після сімнадцятої нуль-нуль вечора. А позатим – все, що душа забажає. Блаженство.
Після тижня такого кайфу Ельміра втратила п'ять кіло, добрий гумор, спокійний сон, й чітке мислення, зате здобула схвалення Захара.
– Шикарно! – захоплювався він, оглядаючи фігуру коханої.
Фігура, варто зазначити, й справді вражала око. Усюди кості, кості, кості, і на цьому фоні особливо виділяються… цицьки. І губи-вареники. Цицькатий, губатий скелет – чим не сексуальна фантазія любого чоловіка?
Хоча ні, для повного комплекту бракує розкішного платинового волосся. Тож Ельміра повернулася в салон, аби висвітлити свої смолянисті коси.
– Ви надто темна, доведеться сильно "палити" волосся, аби воно стало білим, це може негативно вплинути на його структуру, – попередила її майстриня.
– Валяйте, краса потребує жертв, – дала добро дівчина, готова на радикальні міри.
Її мастили й мастили різними мазями, голову нещадно пекло вогнем, та Ельміра мужньо терпіла, зціпивши зуби. Й нарешті її муки винагородилися: із дзеркала на неї споглядала розкішна білявка.
"Ну, тепер Захар точно від мене нікуди не дінеться!" – тріумфувала Ельміра, поспішаючи до коханого. Перед тим, як зайти в кафе, де домовились про зустріч, вирішила ще раз як слід розчесати свої божественні коси, махнула гребінцем, і… на ньому зостався цілий жмут, десь із кулак. Спантеличена дівчина не придумала нічого кращого, як скрутити пасма у вузол, й засунути у сумочку. Та поспішати на побачення, відклавши усі турботи на потім.
За кавою та схвальними компліментами Захара на свою адресу, Ельміра дещо призабула про неприємний інцидент, та коли вони вже збиралися іти, вона незграбно підвелася, перекинувши сумочку, і… Звідти випав той самий жмут. Якусь мить коханий отетеріло тупився то на неї, то на огидний клубок "шерсті", а тоді враз метушливо засмикався, залепетав:
– Вибач, але я згадав раптом, що повинен… мені конче треба… коротше, я мушу бігти, бо там… давай, здзвонимося…
І поспіхом знак з кафе. І з її життя.
Словом, Ельвіра вкотре спіймала облизня. До речі, трохи згодом вона стріла Захара попід ручку з низькорослою, повненькою дівицею з кучмою на голові, в страшнючих окулярах… І що він знайшов в цій потворі? Інша річ вона – глянцева красуня, сама досконалість. Та чоловіки штабелями валяються біля її ніг, молячи, аби вона зволила подарувати їм свою симпатію, тільки й встигай обирати.
Он цього разу Ельміра обрала Сергія, високого, показного, багатого. І нехай у них щойно перше побачення, та дівчина не сумнівалась, що їх чекає фантастичне спільне майбуття. І все-таки трішки хвилювалася перед зустріччю, тож затрималася перед дверима Сергієвого будинку (він запросив її до себе додому), аби зібратися з рішучістю. Й раптом почула, як Сергій з кимось балакає, судячи з того, що було чутно лишень його голос – по телефону.
– … Звісно, я переконаний, що все вийде, – самовпевнено віщував він своєму співбесідникові. – З такими, як вона, завше все виходить. Ну, поламається трішки для годиться, не без того, покорчить недоторку, я, в свою чергу, увімкну джентльмена з самими благородними намірами… Одвічна гра статей: вони нас спокушають, ми вдаємо, що ведемося… – пауза, напевне говорив той, на іншому кінці дроту. – А-ха-ха, ну авжеж, авжеж! Наївні створіння, їм і не втямки, що всі ці їхні штучки нам що котові мишачі дражнилки, ми і так, як піонери – завжди готові… – знову пауза. – Отож бо, самі зваблюють нас голими ногами, відвертими декольте, всіма цими заманухами, а потім вимагають, аби їх любили "за душу", й закидають нам, що в нас одне на умі. Можна подумати, що в них щось інше. Он взяти хоча б оту мою, нинішню, для чого, питається, себе накачувати силіконом, як не для того, аби ми, мужчини, ліпше "клювали"?... Так, так, і не кажи. Це як сигнал, як вивіска: я готова на все, аби тільки дозволити тобі затягти мене в ліжко. А мені не жаль, на здоров’я, ти ж в курсі, моя постіль повсякчас відкрита для бажаючих там опинитися. І кожен з нас заздалегідь добре знає, чим це все скінчиться, то виключно питання часу… – пауза. – Еге ж, всі вони добрі "давалки", лиш бавляться в неприступних…– Знову смішок…
Ельвіра, яка, вислуховуючи цей моно-діалог, було застигла, мов укопана, боячись й поворухнутись, зненацька відчула себе… зганьбленою, осоромленою. То он, виявляється, якої Сергій про неї думки! А, може, не тільки він, а всі чоловіки без винятку, якщо вірити почутому. Вона для них не більше, аніж "давалка".
"А чого тих хотіла? – несподівано прокинувся внутрішній голос. – Хіба можна винуватити котів, що ті ведуться на сметану? Ти сама забажала стати для чоловіків "приманкою", то сенс тепер скаржитись та нарікати?"
– Ой, мамочко! – вхопилася за голову Ельміра, настільки їй було кепсько.
І як його далі жити? Особливо з цими нереальними буферами та остогидлими губами? Якби ж можна було все це якось "переробити"... Стоп! Так в неї ще залишилось пару тисяч, гляди, вистачить, аби виправити ситуацію… Ельміра стрімголов ринулася додому, за грошима, а за тим – в клініку.
Імплантати вийняли, і дівчина відчула блаженне полегшення, позбувшись цього "достоїнства". Що ж до губів… Певну кількість гелю відкачали, однак першочергової форми повернути не вдалося, втім, вона й на тому була вдячна. А ще волосся… довелося його обрізати, й довго лікувати, аби не облисіти остаточно...
Кажуть, краса потребує жертв. От і Ельміра ледь не стала її жертвою. А ще твердять, що краса врятує світ. Не знаю, не знаю, бо Ельміру ця краса (точніше прагнення до неї) ледь не згубило.



ДУЖЕ СТРАШНА ІСТОРІЯJ

Вероніка обожнювала фільми жахів. Підвечір майже з головою заритися в теплу пухову ковдру, пригасити світло, зоставивши ввімкненим лише настінне бра, врубати "на повну котушку" телек, і зануритися у світ кровожерливих монстрів, містичних потвор, потойбічних чудовиськ – то була для Вероніки наймиліша розвага. Так вона розганяла кров адреналіном, лоскотала нерви, й загалом отримувала вибух емоції, яких так бракувало в одноманітному плині сірих буднів. Правда, після таких "розваг" Вероніку довгенько били дрижаки, вона сахалася любого шурхоту, любої тіні, а уночі дівчину мучили сумбурні жахіття. Відтак, любителька своєрідного екстриму частенько з'являлася на роботу з "квадратною" головою та мутними очима, через що співпрацівники почали підозрювати свою колегу у… пристрасті до чарки, бо ж симптоми вельми змахували на славнозвісне похмілля. Та що ніхто прямо в обличчя Вероніці цього, звісно, не казав, то бідолашна й не здогадувалася, що майже нажила собі слави алкоголічки. Та якби ж тільки алкоголічки, невдовзі сталася певна оказія, через котру дівчину докупи стали вважати ще й… божевільною. Вона і сама засумнівалася, чи бува не поїхав у неї дах, а виною усьому стала…
Втім, дозвольте про все по-порядку.
І так, Вероніка трудилася на невеличкій приватній фірмі, у відділі кадрів, менеджером з підбору персоналу. Хоча її загальний стаж на даному підприємстві складав відносно небагацько – щойно рік, дівчина вже встигла здобути собі міцну професійну репутацію, тож начальство нею дорожило. Звідти нерідко доручало Вероніки відповідальну, здебільшого "ліву" роботу, яку та добровільно-примусово виконувала з надією на "зайву" доплату у винагороду за понаднормові. Так сталося й цього дня: Володимир Володимирович Вовк – директор, котрого підлеглі поміж собою величали просто "три "Ве"", звелів Вероніці скласти детальні звіти станом на сьогоднішнє число. Хто прибув, хто вибув, чому, на якій підставі прийнятий чи звільнений, характеристики наявного персоналу, стисла біографія, спостереження, рекомендації, словом копирсання в різномастих документах та писанини Вероніці вистачало по-вуха. Не дивно, що бджілка-трудівниця ніяк не справлялася з авралом до кінця "зміни", схоже, доведеться зостатися після завершення робочого дня. Безсумнівно, вона могла відкласти все назавтра, але "три Ве" являвся надто строгим, принциповим начальником, як вже щось собі замислив – перечити йому намарно. І безперспективно. Тож раз він вимагав звіти конче на такий то день і час – будьте люб’язні, бодай зі шкіри вилізьте, шановна, а все готовеньке на блюдечку з блакитною облямівочкою йому піднесіть. Інакше не зносити вам голови, чи то пак – насидженої посади. Тому Вероніка хоч-не-хоч, а старанно пихтіла над паперами, від чого аж шуміло в макітрі. Як на зло, дівчину постійно щось відволікало: то співробітниці, які періодично чогось у неї хотіли, кудись кликали, плуталися попід ногами, шушукалися та хихотіли, то шум та метушня за стінами… Не контора, а балаган, злостилася Вероніка. А тут ще й атакували пам’ять уривки вчорашнього опівнічного "ужастика" про зомбі – ожилих мерців, надто живописні кадри надокучливо поставали перед очима, заважаючи зосередитись на основному .
Десь по обіді метушня навкруги закипіла з подвоєнню потужністю, як з’ясувалося, виною цьому став візит дружини "три Ве". Бачити цю пані наочно Вероніки доводилося лиш раз, і то мимохідь, бо жінка рідко з'являлася до свого любчика на роботу (чи то він їй забороняв, чи що?), зате чувала дівчина про цю мегеру чимало. Власне, позаочі її тут так і кликали – Мегерою, адже характер у дружини шефа був ще той. "Фурія", "медуза горгона", "рембо у спідниці" – це далеко не повний список епітетів, котрими нагородили жінку охочі до пліток язички. Подейкували, що Мегера славиться прямо-таки отеллівською ревнивістю, і готова благовірному очі видерти за любий косий погляд убік. Разом з тим стверджували, що "три Ве", не дивлячись ні на що, все-таки якось примудрявся гуляти по-чорному… Що з цього всього було правдою, а що лишень бурхливою фантазією пліткарів – залишалось тільки гадати. Але нині Вероніці було не до "гадання", на неї й без того навалилося купа всього, тому, коли з появою Мегери на фірмі здійнялася справжнісінька колотнеча – дівчина навіть не рипнулася з місця, щоби задовольнити свою цікавість. Ото сила волі!
Згодом ажіотаж поволі вщух, а потому й взагалі перетворився на цілковитий штиль. Персонал потроху потягнувся на вихід, у кабінетах гасло світло… і лишень Вероніка сумлінно та самозречено пріла над звітами. Вона так захопилася, що коли спам’яталася – величезний настінний годинник показував о пів на восьму.
– Нічого собі, оце я засиділася, – присвиснула Вероніка.
Їй раптом стало не по собі. І як тепер добиратися домів? Якби ж то надворі було літо, то ще нічого, а то ж зама на носі, уже в четвертій смеркнеться. Більше того, схоже, що вона лишилася сама-самісінька у цьому закладі (не рахуючи, хіба що, охорони на цокольному).
Вероніка вийшла з-за робочого столу, привідкрила двері, визирнула назовні, у коридор… Нікого, пусто, мов у склепі. І сутінки повсюди відповідні – могильні. При слові "могила" дівчині недоречно пригадалися учорашні зомбі, й вмить хребтом пробігла ціла зграя мурах розміром з свиней. Й зненацька в ту ж мить порожніми закоулками луною пронісся нелюдський звук. Дивний, дикий, химерний – ніби якась незбагненна істота завила, тонко, пронизливо, жалібно… Мурахи стали завбільшки як слони, ноги зробилися ватними, підкосилися, серце загупало десь у скронях.
– Так, тільки спокійно, – прикликаючи на поміч весь здоровий глузд, стала вмовляти себе Вероніка. – Не дурій, опануй себе, ніяких зомбі не існує, то все казочки. Дарма, що на носі Хелловін, то ще більші казочки.
– У-у-а-я-я-я, – повторно проскиглило ЩОСЬ, немовби заперечуючи Вероніці.
– Свят-свят, – перехрестилася та, стукаючи зубами. – Треба забиратися звідсіля чимдуж, поки…
Що "поки", дівчина навіть припускати не сміла, не те, щоб озвучувати. Вона поспіхом стала збирати сумочку, одягати верхню одіж, то і діло озираючись на вхідні двері – чи не лізе звідти який-небудь монстр по її душу. Монстрів наразі не передбачалося, але то квіточки, доведеться ще здолати кілька темних коридорів, спуститися на перший поверх, вийти зі споруди… До речі, чим краще спускатися? І сходами лячно, і ліфт не вабить своєю тісною кабіною, котра може застрягнути в самий непідходящий момент. Зваживши усі "за", та "проти", Вероніка все-таки вибрала сходи. Здолавши на неслухняних ногах вимучених двадцять сім кроків до сходового майданчика (дівчина лічила кожен крок, аби відволіктися), вона на мить завмерла, вдивляючись у чорну безодню десь там, попереду, внизу, в яку ось-ось прийдеться нирнути. І чому усюди так темно, чому ніхто не залишив увімкненою бодай якусь нещасну лампочку для неї, всі ж знали, що вона, Вероніка, зосталася в офісі. Чи не знали? А чи просто забули? Чи всім елементарно байдуже до неї? Та що марно гадати, пора змиватися звідсіля, доки…
– Е-я-го-а-на-а-а-а! – Це таємниче чудовисько нагадало про себе, цього разу десь зовсім близько, майже поруч.
– Мамо! – звискнула Вероніка, й стрімголов кинулася навтьоки, виття "чудовиська" подіяло на неї, ніби стартова ракета на спринтера.
Не виключено, дівчина так й промчала б усю "дистанцію" до виходу, якби не спіткнулася, і не вивернула ногу.
– Блін! – лайнулася, хапаючись за щиколотку по якій миттю гарячою хвилею розливався пульсуючий біль. Спробувала йти – відчула, що кульгає. – Невже вивих? – ледь не розплакалася від безпорадності та страху.
Усе, тепер вона легка здобич місцевого зомбі, чи ким би ВОНО там не було. У тім, що ВОНО існує, Вероніка вже не сумнівалася – хто ж бо іще тоді ТАК може вити. Хоча, може це якась мирна, не кровожерлива "барабашка", на кшталт домового, і людей вона не зачіпає, понадіялася дівчина. Бо чого тоді вона, Вероніка, ще досі жива? Чи просто ЦЕ її ще не виявило?
Щойно вона так подумала, як поблизу почувся хриплий придушений голос, що звучав глухо, ніби з потойбіччя:
– Я перепрошую, а Вовкулака вже змилася? А то не хотілося б потрапити їй в кігті.
Вероніка хотіла заверещати диким вереском, але натомість пару раз нервово сковтнула, та ошелешено-приречено пробелькотіла:
– А… а… ви хто? – Це вирвалося з неї не зумисне, непродумано, як рефлекс.
– Я мрець, – прошамкала потвора.
Вероніка рефлекторно ледь не ляпнула "дуже приємно", та вчасно схаменулася. Бо про яку приємність може йтися, коли перед тобою – мрець? "Вовкулаки, мерці… Ну все, мені точно капець!" – подумки розпрощалася з життям дівчина. Але ходячий покійник чомусь не квапився "кінчати" свою жертву, натомість освідомився:
– Ви не проти, якщо я закурю?
– Та на здоров’я, – по ідіотськи пискнула Вероніка, й тутечки собі докорила: яке ж бо здоров’я – тай у мерця? І хіба трупи взагалі палять?
Тим часом монстр чиркнув запальничкою, і… Вероніка нарешті змогла розгледіти його у всій красі (досі, через суцільну темряву, виднівся лиш смутний силует). Він був зростом й розмірами із звичайну людину, навіть радше жінку, зодягнутий також по-людськи, у брючний костюм та пальто, проте замість лиця… На місці лиця виднілася якась сіро-буро-салатова засохла каша, в центрі котрої світилося два диявольських ока – чорно-червоних, ніби налитих кров’ю. "Каша" сповзала і відвалювалася шматками, очевидно, покійник був досить "свіженьким", й саме переживав процес розкладання. "Певне ВОНО шукає собі нове тіло, здорове і красиве. І я йому підходжу оптимально", – майнуло в голові у Вероніки. І це було останнє, що вона встигла подумати, перш ніж відключитися…

.Насамперед у свідомість проникли якісь звуки, спочатку нечіткі, та згодом дедалі виразніші й зрозуміліші.
– Гей, ви нас чуєте? Що з вами? Вам зле?
Вероніка не без зусиль розліпила повіки, й знайшла себе лежачою на холодній плитці рідної контори, поблизу нетерпляче тупцяли два дебелих охоронці у формі, та стривожено зазирали їй в обличчя.
– Де я? Що зі мною? – змучено простогнала Вероніка, і тільки тут все згадала. – О, Боже, а де ВОНО?! – скрикнула сполохано.
Охоронці спантеличено перезирнулися.
– Що – воно? – перепитали здивовано.
– Ну, мрець, зомбі, страшнючий такий, з напівзотлілим лицем, диявольськими очима, виттям, від якого кров в жилах стигне? Від Вовкулаки ховався… О, ні, виходить, що тут іще й Вовкулака якийсь сновигає!
Охоронці знову переглянулися, цього разу з долею підозри: чи не марить ця дамочка на фоні травми голови?
– Так немає тут ніяких… к-гм, покійників, – нарешті заявив один з них, делікатно, але разом з тим упевнено. – Крім нас, – додав невпопад, осікся, і поспішив виправитися: – Тобто, я мав на увазі, що тут лиш ми – і жодних мерців.
І дійсно, чудовиська й слід простиг, тепер, коли повсюди запалили світло, не помітити його було б складно. "Може, мені насправді все привиділося, і нічого ТАКОГО не було? – засумнівалася Вероніка. – Але ж я бачила ЙОГО, хай тобі грець, бачила!" Тим не менш, зустрічатися з потойбічним гостем ще раз, дівчина бажанням не горіла, отож вона похапцем покинула будинок, попрохавши охоронців підвести її до стоянки, а там "зловила" таксі, не пожалкувавши грошей. Того вечора Вероніка вперше за останні роки не відчула потреби у традиційному кіносеансі в жанрі хоррор, більше того, вона навіть спала при ввімкненому нічнику.

.Удосвіта вчорашні жахіття дещо розвіялися, й втратили свою гостроту, однак при появі на роботу у Вероніки зрадницьки затряслися піджилки. Вона зі всіх сил старалася забути свої сюрреалістичні пригоди, але ті ніяк не бажали залишати її у спокої, розбурхуючи уяву, в зв’язку з чим Вероніка не витримала, й… поділилася своїми підозрами та переживаннями із колегами, виключно найближчими та, як їй здавалося, найнадійнішими. Ті поохали-поахали, навіть поспівчували, і… вже за кілька годин на Вероніку косилися всі, кому не ліньки, либонь гадаючи про себе, чи не пора тій на обстеження до "головного" доктора. "І нащо я проговорилася, тільки цих косих поглядів мені й бракувало для повного щастя", – пеняла собі дівчина. Хоча, може дійсно не завадило б до лікаря сходити? Від смутних думок відволік директор, викликавши Вероніку до себе "на нараду". Гадаючи, що уся причина у звіті, вона виклала перед ясні очі "три Ве" папку з бездоганно виконаним завданням. Володимир Володимирович якось без надмірного ентузіазму прийняв роботу, здавалося, що наразі його турбує дещо інше.
– Я можу бути вільна? – Вероніка збиралася покинути кабінет.
– Так… Тобто, ні, заждіть, – зупинив її "три Ве", на хвилю зам'явся, після чого зненацька поцікавився: – Ви теє… е-е-е… словом, ви тут учора з деким зіткнулися…
Це прозвучало невизначено, ні то як питання, ні то як ствердження. Вероніка чомусь страшенно обурилася на претензію начальника, випалила спересердя:
– Знаю, знаю, всі вже перемивають мені кісточки, зводячи наклеп, що я, буцімто, трішки посварилася з головою, та повірте, я справді бачила ЦЕ, і…
– Так, так, вірю, – приголомшив її "три Ве". – Та чи не могли б ви усіх переконати, що… нічого не було. – В його тоні чулося стільки моління, що це як мінімум збивало з пантелику. – Просто, я не волію, аби плітки зруйнували мій шлюб, – додав ще більшої інтриги бос.
Який зв’язок між шлюбом "три Ве" та примарою з підприємства Вероніка уявлення не мала, а той навідріз відмовлявся будь-що пояснювати. Довелося дівчині вертатися від нього ні з чим, заплутавшись ще більше.
Все прояснилося несподівано, коли Вероніка втратила всі надії на світло істини в кінці тунелю тієї чортівні, що з нею коїлася. Сьогодні вона пішла з роботи швидше за всіх, засвітла, аби знову, борони Боже, не зіткнутися з істотою. Натомість зіткнулася, майже акурат біля власного дому, із елегантною пані, явно незнайомою, хоча… щось у манері, стилі, повадках жінки все-таки здалося Вероніці смутно знайомим.
– Можна вас на хвильку? – рішуче підійшла до неї пані.
– А ви хто?
– Ямрець…
Вероніка поперхнулася. Що за дебільні жарти?...
То були зовсім не жарти, не розіграш, і навіть не помилка. Ямрець (саме так читалося це слово, укупі) – так звучало прізвище незнайомки, повністю – Ямрець Ольга. Виявляється, дамочка була коханкою "три Ве", постійною та таємною, яку той ховав від стороннього ока. Бо довідайся про коханку Мегера… Ямрець, між іншим, іменувала законну дружину полюбовника Вовкулакою (теж похідне від прізвища), і страшенно боялася тієї, бо особисто "три Ве" розповідав про норов благовірної страшні речі. Відтак учора, коли Ямрець припекло зробити коханому сюрприз, й вона приперлася до нього в офіс, той, безумовно, розсердився, хотів вже було тишком-нишком спровадити нерозумну пасію, аж тут і дружиноньці здумалося потішити Володимира Володимировича своєю появою. Аби не допустити сутички та апокаліптичних наслідків, горе-коханець… замкнув Ямрець в конференц-залі. Та так і залишив там, бо Мегера не дала йому можливості згадати про любку. Тож бідолашна скніла у своїй "тюрмі", поки всі не порозходилися. Усі, крім Вероніки…
З нудьги Ямрець вдалася до самовдосконалення: наклала маску на обличчя, благо, та віднайшлася у сумочці, для заспокоєння нервів хильнула кілька чарчинок джин-тоніка з тутешнього бару та зайнялася спеціальною йогою, де головне не так вправи, як "правильне" дихання під час них. Навіть не дихання – звуки, теж спеціальні, вельми специфічні, навіть химерні (не важко здогадатися, що саме їх і чула Вероніка).
Та зрештою жінці набридла самотність, вона збагнула, що визволяти її ніхто не збирається, тож з горем навпіл, за допомогою дамської шпильки, звільнилася сама. Алкоголь, що вже встиг добряче вдарити у голову, добавив коханці сміливості та завзяття, вона рішуче попростувала на вихід, та… тут і здибалася з Веронікою, перестрашеною її йогою до дрижаків. Коли ж Вероніка уздріла ще й лікувальну маску дамочки, "демонічні" очі (взагалі-то, це були звичайні косметичні лінзи для посилення кольору, але мали один "побічний ефект" – світилися уночі), та почула неоднозначне прізвище… Словом, картина любительці жахіть вималювалася ще та…
Почувши цю історію, Вероніці наче гора з плечей звалилася, вона готова була розцілувати цю леді, що стала причиною її кошмарів, але разом з тим й принесла невимовне полегшення. Тільки не ясно, чому коханка шефа це зробила, аж ніяк не віриться, що через почуття провини.
– Скажіть, нащо ви мені все це розповіли? – спитала Вероніка.
– Просто я… Я боялася, що ви "здасте" мене Вовкулаці, або ще комусь… словом, що нам з Вовою… що ми…
"Як я і підозрювала, нею керує примітивна бабська паніка, страх за власну шкуру, боязнь втратити "тепленьке місце" під бочком у "три Ве"", – переконалася Вероніка.
– Не переймайтесь, я вас не видам, – пообіцяла вона пані Ямрець, не тому, що їй було діло до любовних походеньок начальства, а якраз навпаки, тому що їй до них не було жодного діла. Це їхні гріхи, і їм самим з ними розбиратися. А вона… у неї свої проблеми.
В першу чергу – зміна роботи, повертатися туди, де вона, Вероніка, пережила стільки всього, не було ні охоти, ні стимулу. А ще… А ще дівчина дала собі зарок: відтепер жодних фільмів жахів! Досить з неї й того адреналіну, що вона отримала завдяки вищезгаданим пригодам, цього їй з лишком вистачить до кінця днів. І взагалі, як показує практика, жахіття – то далеко не так цікаво та весело, як здається. Надто, якщо головний герой фільму жахів – це ти…

НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ

Оксана ніколи особливо не вірила у закономірність випадку, їй завше здавалося, що кожен сам володар власної долі, й опиратися на якісь вищі сили – нераціонально, антинауково, і взагалі безглуздо. Однак та воістину фатальна зима змусила дівчину якщо й не змінити повністю, то принаймні переглянути свої погляди стосовно цього кредо – так точно…
Саме наближалося Різдво, одне з найважливіших та найвеличніших свят у році. А ще – найвеселіших, бо ж усі ці народні Різдвяні звичаї, пишні, нарядні ялинки, від аромату яких забиває подих, розмаїття веселкових вогників повсюди, піднесена метушня на вулицях – все це, безперечно, наповнює душу якимось незбагненним, майже чарівним піднесенням і оптимізмом. На Різдво, як ніколи, хочеться жити й радіти, вірити та сподіватися… і ділити все це з кимось рідним, дорогим серцю. Найкраще – з коханою "половинкою". Проте якраз "половинки" у Оксани наразі не було, тому відзначати прийдешні новорічні свята дівчина збиралася, за звичаєм, із батьками.
Ті мешкали у невеличкому селищі кілометрів за тридцять від області, де віднедавна отаборилася Оксана, – наче й не далеко, попри те рейси туди ходили нечасто. Надто вже плутані, збиті дороги вели у селище, не кожен шофер мав бажання псувати колеса своїй машині на цих вибоїнах. Тим не менш, зразкову доньку подібні перешкоди ніколи не зупиняли, дівчина завше знаходила можливість при потребі навідатися до мами з татком. От і цього разу, злагодившись у путь, Оксана подалася на зупинку – "ловити" маршрутку.
На автостанції було напрочуд малолюдно, що й не дивно, адже напередодні Різдва людям не до подорожей, усіх поглинули домашні клопоти та приготування. Лише дві старших жіночки і чоловік років тридцяти-сорока тупцювали платформою: мороз під вечір вхопив не на жарт, ще й сніжило так, що здавалося сніг пробирається навіть під одежу. Оксана також почала промерзати, що називається, до кісток, відтак щиро зраділа, коли нарешті прибув потрібний автобус.
– Туди-то туди довезете? – уточнила на всяк випадок у водія, той ствердно кивнув, мовляв чого ж не довезти – довезу, і дівчина стала просуватися салоном у пошуках зручного сидіння.
Власне, вибір був широким: із всіх місць зайнятих виявилося від сили чверть. Оксана всілася ближче до переду, біля вікна – вона любила милуватися пейзажами, що миготіли за склом, неначе картини німого кіно. Вмостилася зручніше, й тільки тут помітила, що слідом за нею у автобус зайшов "сусід" з перону (жіночки зосталися мерзнути далі). З нічого робити, вона стала розглядати його з-під лоба, благо, той всадовився акурат навпроти.
"Дивний тип" – відмітила про себе знічев’я після п'яти хвилин "вивчання" чоловіка. Чому саме він здався Оксані дивним, пояснити не могла, але щось у ньому бентежило дівчину, та… насторожувало. Можливо те, що "тип" був в темних, дзеркальних сонцезахисних окулярах у півлиця – і це посеред зими!...
Тут рушив автобус, згасло світло, з динаміків полився вічний супутник шоферів – шансон. Оксана шансон не переварювала органічно, тож витягла з сумочки мобільний (до слова, доволі пристойної, дорогої марки – подарунок батьків на двадцятип'ятирічний ювілей), приладнала навушники, та перемкнулася на більш прийнятну музику. Під меланхолічні мелодії й плавні похитування транспорту незчулася, як задрімала. Зі стану дрімоти дівчину вивів різкий поштовх: нею телепнуло, немов лантухом картоплі в тачках.
– Га? Приїхали? – схопилася заспана Оксана.
– Приїхали, аякже ж, – приречено протяг хтось із заднього сидіння.
З’ясувалося, що автобус… занесло. Погані дороги, плюс заметіль, плюс ожеледиця – все укупі спричинило нездоланну перепону для того, аби продовжувати шлях.
– Даруйте, шановні, але далі – ніяк, хіба що зволите тягти махіну на собі, – розвів руками водій.
– І що нам тепер робити? – запротестували пасажири.
При любому розкладі у них було два варіанти: або вертатися назад, або лишатися на місці "аварії", й проситися до когось на нічліг (на щастя, застрягли вони не посеред лісу чи степу, а в якомусь населеному пункті, себто "у цивілізації"). Зваживши всі "за", та "проти", Оксана, на свій страх і ризик, вибрала другий варіант поведінки. А що, гроші в неї є, гляди, хтось і згодитися надати їй притулок за "срібняка", а назавтра спозаранку вона продовжить всій шлях звідси – вже півдороги "зекономить".
Сказано – зроблено, і Оксана відважно покинула салон "розвалюхи на колесах". Яким же було її здивування, коли до неї приєднався… тип в окулярах. "Сподіваюся, він не злодюжка і не маніяк" – підбадьорила себе дівчина, й почимчикувала на світло вікон – шукати прихистку. Коли "тип" хвостиком попрямував за нею, пульс інстинктивно пришвидшився. "Чого він мене переслідує? – стривожилася Оксана. – Невже справді в нього на умі щось недобре?". Вона прибавила скорості, чоловік також… Серце забилося десь у горлі та п’ятах одночасно, з переляку дівчина шмигнула в перший-ліпший двір, та замолотила закоцюблими кулачками у двері.
– Кого там принесло в таку негоду! – почулося невдоволене буркотіння з того боку, й за мить клацнув замок.
Перед Оксаною постав тлустий, лисуватий дядечко в одних спортивках і майці.
– Ти хто? – без церемоній гаркнув він, втупившись в неждану гостю.
– Я теє…
Вона з горем навпіл пояснила товстунові ситуацію, й попросилася на ночівлю. Без жодних надій на позитивне рішення господаря дому, оскільки весь його суворий вигляд так і горлав про те, що співчуття та милосердя – не одні з основних чеснот чолов'яги. Відтак, дівчина вельми здивувалася, коли вуйко великодушно дозволив їй зостатися, звісно – за відповідну матеріальну винагороду.
– Окремої кімнати виділити вам не зможемо, нам самим тут розвернутися ніде, тож постелимо вам у кухні, на розкладачці, – поінформував Оксану господар оселі.
Окрім нього в домі знайшлися: літній дідусь, вочевидь або батько, або тесть господаря, двоє цілком дорослих, років так вісімнадцяти, хлопців – скоріш за все сини, а також два куми, що саме гостювали у родичів. Справжнє чоловіче царство, від вигляду котрого Оксані стало дещо не по собі. Ночувати одній-однісінькій серед купи хлопів, як не крути, не надто… розсудливо, бозна, що там у них може бути на умі. Але відступати пізно, на вулиці он нічка темна, метелиця не на жарт розгулялася, ще й десь ходить-бродить підозрілий тип в окулярах… Ні, краще вже в теплі та затишку, навряд чи ця сімейка спричинить їй кривду, на злочинців вони якось не подібні.
І все-таки розслабитися до кінця Оксані ніяк не вдавалося, інстинкт самозбереження змушував організм повсякчас бути напоготові, тож спалося дівчині кепсько: вона то і діло, крізь дрімоту, дослухалася до кожного стороннього шурхоту та звуку. Відтак, коли на кухні рипнули двері, дівчина вся напружилася, проте очей не розплющила, навіть не ворухнулася, щось підказувало їй, що доцільніше й надалі прикидатися сплячою. Тим часом підлога тихенько застогнала, почулися вкрадливі кроки в чотири ноги (отже звідси висновок – візитерів двоє), потім хтось закопошився біля умивальника, пустив воду… Оксана полегшено зітхнула: це ж просто хтось забаг напитися води!
– Обережно, не збуди дівчину, – шикнув перший візитер, в якому Оксана упізнала голову сімейства, на свого "напарника". – А то ще спросоння перепудиться, запідозрить собі чого.
– Еге ж, – пирснули у відповідь (Оксані наразі не вдалося ідентифікувати власника сміху), і враз серйозно додали: – То як щодо нашої… процедури? Може, завтра все й провернемо? Різдво на носі, саме пора подбати про ковбаску та шинку. Тай тушонок закатаємо трохи, хоча скільки там з неї тих тушонок вийде.
– Щось, та вийде, – підтримав тему господар. – Тільки от зробити все слід тишком-нишком, найкраще – вдосвіта, а то сусіди як зачують, що запахло смаленим – миттю злетяться, як стерв'ятники на падаль. А нам воно треба? Отож бо!
– Але ж так, чи інакше непоміченим залишитьсь буде складно, вона ж бо вищатиме.
– То, значить, треба придумати, як зробити так, аби вона й не пискнула. Підібратися тихцем, поки спатиме, і…
– Це ви, сподіваюсь, так жартуєте?
– Та мабуть. В любому випадку час до ранку ще є, аби придумати, як краще вчинити. А наша красуня нехай поживе собі свої останні години спокійно…
На тому розмова (чи то швидше – перешіптування) чоловіків припинилася, й вони пішли собі з кухні геть – так само вкрадливо, як і входили.
Щойно за ними зачинилися двері, Оксана, вся в холодному поту, підірвалася з ліжка, ніби ошпарена. В голові стукотіла одна моторошна, кошмарна думка: я потрапила у лапи до канібалів, які оце радилися, як пустити мене на ковбасу та тушонки! Звідкіля бідолашній було знати, що "канібали" насправді обговорювали, як ліпше заколоти свиню, аби не довелося ділитися сальцем з численними сусідами (бо ж у селах так прийнято – "проставлятися" ближнім за свіженину). Але недарма ж кажуть, що у страху очі великі, от і в Оксани ці самі очі від цього самого страху буквально полізли на лоба.
"Тікати! Негайно тікати з цього дому, поки мене дійсно не згамали!" – у паніці заметушилася потенційна жертва "людоїдів". Й не придумала нічого кращого, як… дременути через вікно. Прямо так, майже голою та босою, позаяк верхня одіж та взуття знаходилися у прихожій, а йти туди, через весь будинок, Оксана остерігалася – а раптом її перестріли б ці жахливі монстри, і… Ні, краще вже замерзнути, аніж стати чиїмось обідом. Але вже хвилини через три дівчина почала в цьому сумніватися. Лютий холод облизував пекучим язиком голі п'яти, сіяв-віяв колючим снігом в обличчя, за комір, до всього, ще й місяць сховався за свинцеві хмари, тож не годен було до пуття розібрати дороги. Куди йти, що робити – Оксана поняття не мала. Дівчину почав охоплювати відчай (знову проситися до когось на нічліг дівчина більш якось не наважувалася). І тут вдалині вона помітила… типа в окулярах. Того самого, без сумнівів. Й відразу зробила відповідні висновки: він однозначно її "пасе". І безумовно не з кращими намірами. "Мамочко рідна, чи здибимося ще колись!" – зойкнула про себе Оксана, й дала дьору.
Пробиратися по кучугурах снігу босоніж – це вам не прогулянка гарячими морськими пісками, вже за хвилю дівчина відчула, що в неї віднімаються ноги. Терміново необхідно зігрітися, інакше над ранок знайдуть її вистиглий труп… Щойно Оксана спом’янула про труп, як помітила неподалік одного двору… катафалк з труною, мабуть, там готувалися до похорону. Але наразі труна була порожня, і… тепла. Звідкіль Оксана про це дізналася? В пориві безвиході та, як кажуть на судових засіданнях – у стані афекту, їй нічого не зоставалося, як відкрити кришку.
Всередині знайшлася м'яка оксамитова оббивка (труна була не звичайна, а з дорогих), цілком здатна замінити пухове одіяло. Звісно, одна думка, що доведеться ночувати в чийомусь останньому пристанищі, викликала у Оксани химерні почуття, попри те, перспектива бути зґвалтованою чи задушеною (або спершу одне, а потім інше) маніяком в окулярах чи обернутися на бурульку тішила ще менше, тож довелося з двох лих вибирати підходяще. І вона, забобонно перехрестившись, полізла в домовину. Стало значно тепліше, проте все ще завівало снігом зверху. І тоді Оксана не придумала нічого кращого, як… накритися кришкою. Залишила тільки невеличку прогалину, встромивши туди тюбик помади – аби повітря проходило. Дути перестало, простору для комфортної пози вистачало, закоцюблі ноги-руки почали відходити, тілом розлилася приємна розслабленість, і… Оксана незчулася, як заснула (що й не дивно після всього, що їй довелося пережити). Цього разу міцним, "молодецьким" сном.
Розбудили дівчину якісь нечіткі звуки й різкий потік сонячного світла. Вона ще не знала, що це наймані родичами покійного робітники ритуальної служби прибули за домовиною – перевірити, чи все в порядку, приготувати все для похорону, тощо. Відкривши кришку, посіпаки уздріли там… покійника, точніше покійницю. З переляку їх заціпило, вони не стали "докопуватися до істини", чиє це тіло, раз воно в труні – отже мертве, вирішили.
– Хто сміє тривожити мій спокій? – тим часом буркнуло "тіло" спросоння, намагаючись зачинити кришку назад.
– Йо-ке-ле-ме-не, – лайнувся один з робітників, інший завалився без тями долу, а третій нервово загикав, та раптом як заволає тонесеньким, "бабським" вереском…
– Що?! Де?! – різко підвелася у труні Оксана, остаточно розбуджена цим лементом.
І тут все згадала.
– Заждіть, я не того… Я зовсім не хотіла красти вашу домовину! – потяглася вона до переполоханих чоловіків, аби виправдатися за свій "акт вандалізму". – Я просто замерзла, і… заснула, либонь, і…
Дівчина не встигла договорити – без почуттів гепнулися й решта хлопів. Тим часом, на ґвалт збіглися господарі дому, сусіди… Що тут почалося! Оксані заледве вдалося уникнути розправи, й "зробити ноги". І от вона знову змушена тікати світ за очі гола-боса посеред зими. І нехай надворі сонячна днина, та морозець добряче щипає за щічки (й не тільки за щічки).
– І навіщо я злізла з того клятого автобуса?! – картала себе дівчина, мало не плачучи від холоду та розпачу. – Що тепер зі мною буде?
В село вертатися зась – там вона віднині персона нон-ґрата, а в такому вигляді та стані далеко не зайдеш. Схоже, суджено їй померти молодою-неодруженою, й не діждуться-таки мати з татом свою кохану донечку до свят… Вкрай пригнічена і виснажена, Оксана немічно опустилася прямісінько на снігову кучугуру під якимось тином, обіпершись на нього спиною. Сил опиратися обставинам та долі не було, вона примружила очі, й тихесенько заскавчала – заплакала. Ну, от і все, прощавай життя. О! А от і смерть, здається, по неї вже прибула. Тільки чому вона не біла, з косою, а в чорному плащі і в окулярах? Матінко рідна, так це ж не смерть, це ж "її" маніяк (що, власне, фактично одне й те саме)!
– Не чіпай мене ти, збоченцю! – зірвалася Оксана, миттю забувши про те, що якусь долю секунди тому вже готова була смиренно сконати. – Живою я тобі не дамся, покидьку!
Вона смикнулася, з наміром накивати п’ятами, але "маніяк" рішуче зупинив її, вхопивши за плечі міцними руками. Струсонув її й прохрипів в обличчя ледь чутним хрипом, більше схожим на свист:
– Дурепо, забери свій телефон.
– Що? – не второпала спантеличена Оксана, від такого потрясіння припинивши пручатися.
– Ось, твоє? – І "маніяк" сунув їй під ніс… її власний телефон…

. Як з’ясувалося згодом, "маніяк", котрого, до слова, звали Романом, виявився звичайним собі парубком, що прибув в гості до старих друзів – саме в це селище. На виході з автобуса помітив, як молода, симпатична шатенка (тобто Оксана) "посіяла" доволі коштовну мобілку, підібрав, хотів повернути, але та швидко чкурнула вперед, а кричати услід він не міг – напередодні сильно застудився, й майже втратив голос (а ще в нього постійно сльозилися очі, тому він і носив окуляри). Тож Роман став доганяти незнайомку, аби все-таки повернути дорогу річ, оскільки був вельми сумлінною, порядною людиною. Однак вона швидко зникла в невідомому напрямку. Тоді Роман вирішив відкласти свою місію, й навідатися спершу до друзів, але тут його чекав "облом": не застав тих удома. Дарма не попередив завчасно про свій візит, хотів влаштувати сюрприз, а вийшло, що сюрприз очікував на нього.
Дзвонити їм не було сенсу, не почули б вони крізь слухавку його шепіт, відтак, за відсутністю варіантів, Роман вирішив повернутися на станцію – а там видно буде. Одначе чужий телефон не давав спокою, обпікав руку в кишені… І тут, немовби за волею провидіння, він вдруге наткнувся на шатенку. У дуже… дивному, химерному вигляді: без куртки, майже босу. Збагнув, що та втрапила у якусь халепу, хотів простягнути руку помочі, але вона знову, щойно його загледіла, змилася без сліду. Й Роман знову її "втратив". Зате тепер він не збирався відступатися й залишати дівчину у біді, відтак доклав усіх зусиль, аби знайти Оксану (звідкіля молодому чоловікові було знати, що та спокійнісінько собі хропе у домовині?). І таки знайшов, нехай аж над ранок. І варто зазначити – підоспів саме вчасно, ще трохи, й ця полохлива красуня спочила би вічним сном під старим тином…
Про все це Роман розповів Оксані за чашкою запашної, зігріваючої кави у тих самих друзів – зразкової молодої сімейної пари. Дякувати Богу, цього разу вони вже були вдома, й приязно, гостинно прийняли дивну босоногу супутницю вірного приятеля. Нагодували, пожертвували їй взуття та одяг, і взагалі, поводилися, мов з рідною. У компанії цих людей Оксана почувалася своєю, їй було комфортно й приємно з ними. Надто з Романом. Він нарешті скинув свої окуляри, й під ними виявилися неймовірні очі: сині-сині, ніби літнє небо, глибокі, проникливі, живі… Й по тому, як він дивився на неї цими очима, дівчина запідозрила, що хлопець так наполегливо ганявся за нею не тільки через вроджену порядність…

. Через рік, на наступне Різдво, Оксана відвідувала батьків вже не сама, а із новоспеченим чоловіком – Романом. Й по-дорозі молоде подружжя неодмінно вступало до спільних товаришів із села, котре зіграло воістину фатальну роль в їхніх долях.
От і не вір після цього в закономірність випадку…



ЗЛОЧИН

Леська поралася на обійсті посеред подвір’я, біля старого дерев’яного корита, де лагодила корм своєму пернатому господарству: курям, качкам, індикам. Зігнувшись, перепрошую, раком, кришила у посудину сухарі, й мугикаючи собі під ніс якийсь непримхливий мотивчик, виляла задком у такт.
На поріг вийшов чоловік Леськи, Михайло, просто так вийшов, повітрям свіжим подихати, але тут йому в очі кинулася люба дружинонька у вельми пікантній позиції та її "танцюючий" задок. Цей задок здався Михайлові напрочуд спокусливим та заманливим, настільки, що чоловік не втримався, тишком-нишком підкрався до любої дружиноньки ззаду, і з насолодою щосили ляснув ту по м’якому місцю. Леська, заскочена зненацька, тутечки підстрибнула й заверещала так, немовби її ріжуть живцем.
– Гей, чого розрепетувалася, то ж я, – заспокоїв кохану Михайло.
– Тю, а най тебе пес за п’яту вхопить, це ж треба було так мене налякати, що мало серце не обірвалося! Ти що, смерті моєї хочеш? – замахнулася на нього ганчіркою Леська, втім, радше жартома, аніж всерйоз.
– Та ну тебе, – й собі махнув рукою Михайло.
– То тебе ну, – кокетливо фиркнула Леська…
. В цей момент за сусіднім плотом заворушилися кущі. Хитало їх, одначе, зовсім не од вітру, а тому, що там саме причаїлася баба Параска, котра і стала випадковим свідком вищезгаданої сцени.
Баба Параска володіла особливим талантом: вона завжди опинялася в "потрібному місці, в потрібний час", відтак завжди була в курсі подій, якими жило їхнє невеличке селище. Проте баба Параска також була дещо туга на вуха й сліпа на очі, зате уява у неї працювала на славу, що сповна компенсувало даний недолік. От і зараз бурхлива фантазія "домалювала" усе, чого, можливо, не вистачало для повної "картини" вищеозначеної події. Й у баби Параски негайно виникло цілком природне, закономірне бажання чимшвидше поділитися свіжими новинами, що називається із уст, в уста. Тож не довго думаючи, вона почимчикувала до найближчої (і по духу, і територіально) своєї приятельки – Килини.
– Йой, ти би виділа, як той Місько свою Леську вмастив! – голосила баба Параска, сьорбаючи гарячий липовий чай на кухні Килини. Та тільки захоплено слухала, роззявивши рота, й зачудовано кивала. – А вона, Леська, як загорлопане, як сі сіпне. А Місько стоїт, і сі тіше, ірод....
– Ну, значить було за що, раз вмастив, – нарешті зазначила співрозмовниця з виглядом бувалого знавця. – Значить, по-заслугах дістала…
Вдосталь нагостювавшись у подружки, додому баба Параска повернулася з відчутним виконаного боргу, й відчутним полегшенням, адже переклала частину вантажу своїх "знань" на неї. Зате з тих пір не йшов сон до Килини, відтепер цю нещасну гризла потреба "передати естафету". А тому, щойно жінка здибалася із Зойкою – знайомою "по-лавочці", повідала тій таємницю сімейства Борисенків.
– Ти в курсі, що Місько побив Леську? – приголомшила вона Зойку звісткою.
– Та невже?! – вхопилася за щоки та. – А за що?
– Та біг його знає, але побив, подейкують, не на жарт. Синяків, либонь, наставив…
Через день Зойка зустріла колишню співробітницю.
– Здоров, Василино. А чула-сь, що Місько Леську так вибив, що гет їй весь поперек потовк? А, може, навіть і хребет зламав.
– Матко боска, що ся робить! – бідкалася Василина. – Ніби така файна сім’я, так ладно жили…
– Еге ж, файно, тільки Леська забагато хвостом крутила перед чужими хлопами, от і докрутилася…

. – Знаєш, виявляється Леська загуляла з Миколою, а Місько їх застукав на гарячому, ясне діло збісився, от і наваляв невірній дружині по-перше число, – вже незабаром ділилася сенсацією Василина з кумою Марійкою.
– З яким це Миколою? Із тим, що має лісопильню?
– Та ні, з Миколою Кривим, нашим фірманом.
– Так він, ніби, романсував з Катериною, з гастроному.
– Романсував, але видати Леська йому більше приглянулася, от він і поміняв Катерину на неї…

. – … Леська віднадила Миколу в Катерини, то Катька приперлася до неї на розбірки, і так відтягала Леську за патли, що мало скальп не зняла. – То вже Марійка оповідала свіжі новини в колі родини на храмовому празнику. – А Михайло віддухопелив спершу Миколу, зламавши йому і другу ногу (після цього він точно стане Кривим на всі сто!), а опісля і дружину…

. – … і так Місько охрестив свою Леську, що та тепер в лікарні до тями ніяк не прийде, – ширилася далі "слава" про Борисенків, – медики її буквально по-шматках збирають…
За кілька днів вже гуділо все село:
– Ой, людоньки, Лесьці ген зле, не знати, чи виживе!
– А шо сі стало?
– Та, кажуть, хтось її дуже потлумив.
– А хто ж?
– Та ніби Микола Кривий.
– А за що?
– Та ніби Леська йому зрадила.
– А з ким?
– Та ніби з Катериною з гастроному, свят-свят-свят, най Бог милує від такої ганьби…
Аж поки нарешті усіх не приголомшила жахлива подія:
– Ой, падоньки, біда яка, Леська-то сконала!...

. Рівно через тиждень з того "фатального" дня, коли Михайло ляснув її по дупі, Леська вирушила на поле – глянути, чи не пора сапати грядки (досі якось ніяк не випадало нагоди вибратися з дому). По-дорозі їй стрілася куча-мала з різномастих жіночок, які щось жваво обговорювали прямісінько посеред дороги.
–… і коли ж похорон?...
–… шкода, така молода, ще б жити, і жити…
– на все воля Божа… – раз у раз долинало з кучі-малої.
Заінтригована Леська вирішила дізнатися, що трапилося, підійшла поближче, чемно привіталася:
– Здоров, бабоньки, кого хоронимо?
– Здоров, та от, Леська, бідолашна, зги… – "Бабоньки" замовкли на півслові, заклякнувши, ніби жінка Лота, яка побачила Содом та Гомору в руїнах…

. Коли село переконалося, що Леська жива-здорова, поволі припинило смакувати подробиці пристрастей, що кипіли навколо Борисенків. Тим паче, що для пересудів з'явилася нова причина: далебі, як сьогодні спозарання, баба Параска стала свідком того, як сусіди справа – Коломийченки – закопували щось на городі, під вербою. Поводилися вони при цьому надто дивно: шепотілися, підозріливо озиралися довкола… Однозначно щось приховували. Не інакше, як ховали скарби, або навіть чийсь труп, аби усунути наслідки моторошного злочину…



ВТРАЧЕНИЙ СКАРБ

Нонна Карлівна почувалася двояко, водночас схвильовано, стурбовано, але разом з тим й піднесено. Метушилася по-господарству, стараючись впорядкувати оселю, накрити хороший стіл – зробити все можливе, аби повною мірою проявити їхню гостинність до майбутньої невістки, котру от-от повинен був привести в дім дорогий синочок. Нонна знала, що прийме дівчину такою, яка та є, і стане тій хорошою свекрухою: толерантною, лояльною, не прискіпливою, не злобивою, словом не такою, як то зазвичай змальовують у анектодах – не ворогом, а другом. Принаймні постарається. Бо коли матері здебільшого ревнують своїх синочків до їх дружин та прагнуть конкурувати із ними за першість в домі (і серцях синів), то Нонна Карлівна навпаки, давно мріяла про те, аби Вадим здобув своє щастя, свою долю, для неї то стало би найвищою нагородою, бо ж коли добре твоїм дітям, то добре й тобі. Але що Вадик, їхній одинак, ріс винятковим скромнягою та тихонею – аж понад міру – то батьки, особливо Нонна, остерігалися, що з таким характером йому складно буде влаштувати особисте життя. Відтак, коли той одного разу сповістив їм, що вже півроку "з деким" зустрічається та у них "серйозні плани на майбутнє", Потапові щиро зраділи даній звістці та наполягли на очному знайомству із "невісткою". Вадим залюбки підтримав ідею батьків, домовилися про зручний для всіх день для оглядин, і ось він настав. З хвилини на хвилину Потапові чекали на сина із його дівчиною. Трішки нервували, трішки боялися, трішки з’їдала цікавість – звичні емоції для такого відповідального торжества.
– Як гадаєш, яка вона? – чіплявся до дружини батько раз у раз в нетерплячці визираючи у вікно – чи не видати "гостей". – Чи підходитиме нашому Вадиму? Чи не яка вертихвістка корислива, спаси Біг?
– Яка – скоро побачимо, а щодо решти… Наш син хоча й скромний, порядний хлопчина, але не якийсь там тюхтій безмозгий котрого можна запросто обкрутити, тож я певна, що він добре віддає собі звіт, що робить, – відповідала на те Нонна Карлівна.
Батько чухав потилицю, зітхав:
– Сподіваюсь. – Та знову глипав у вікно.
І таки проґавив "молодят" – ті виросли на порозі неждано-негадано.
– Мамо, тату, познайомтеся, це моя Ася. Анастасія, – дещо сором’язливо та разом із тим репаючись од гордості відрекомендував кохану син.
– Драстуйте, – злегка поклонилася майбутнім свекрові з свекрухою дівчина. Вадим бережно та трепетно, з очевидною ніжність тримав любку за руку, ніби підбадьорював – я з тобою, все буде добре.
Вона була невисока, витончена, симпатична та приємна. Одягнена зі смаком, але не виклично, пахла хорошими, недорогими парфумами, поводилася шанобливо, чемно, але не лебеділа й не підлещувалася навмисне. Словом, справляла сприятливе перше враження. Одначе не усе це зворушило Нонну. Чомусь, з якихось незбагненних причин, керована незбагненними інстинктами, жінка ніяк не могла відірвати погляд од лиця Анастасії. На перший погляд лице – як лице: маленьке, худеньке, з кирпатим носиком, невеличкими сірими очима та невеличким же ротиком не зовсім типової, напрочуд оригінальної форми. Волосся пряме, середньої довжини, рідкісного золотисто-каштанового кольору. Ніби нічого надзвичайного чи екстраординарного. Якби не одне "але": і ці очі, і цей оригінальний вигін уст, і розліт брів, і зачіска – все нагадувало Нонні про щось чи когось, проте про кого – вона ніяк не могла втямити. Здавалося, що вона знає цю дівчину давно, хоча безумовно точно бачила ту вперше. Містика, тай годі…
Сіли за стіл, потяглися тости за знайомство, за щасливе майбуття, тощо. Розпитування закоханих про подальші спільні плани, делікатне втручання у ці плани порадами та підказками, дійшло навіть до визначення дати весілля та обговорення всіх тонкощів пов’язаних із цим. Коли прийшли до загального консенсусу, й весільна тема поступово вичерпалася, перейшли на більш нейтральні – про всяке різне. Батько раптом згадав молодість, їхню з Нонною кавалєрку, став оповідати, як то все будувалося у них.
– А знаєш, Анастасіє, а мама то наша в юності чимось вельми на тебе змахувала, – запримітив зненацька. – Я досі якось не зауважував, а тут пригледівся, прирівнявся… Точно кажу – мов дві каплі.
– А й справді є щось спільне, – й собі підтримав тата Вадим. – Я ж бачив твої ранні фотки, мам, і таки повинен визнати, що збіг, як мовиться, на лице. Той же розріз очей, навіть колір – хоча Асині темніші дещо, та ж міміка вуст, навіть усмішки – і ті схожі. І волосся – того ж таки дивовижного кольору. Чудасія якась, їй Богу. Якби я не знав тебе, мам, то запідозрив би тебе в тому, що Ася – твоя позашлюбна донька.
Син, а за ним і решта дружно засміялися на цей доволі безневинний жарт. І лишень Нонні було не до сміху. В її голові враз немов би щось змістилося – й пам’ять, котру жінка доволі вдало обманювала стільки літ, прокинулася. Та повернула Нонну в минуле – до подій, які вона щосили старалася викреслити зі свого життя.
. Пологова палата забита пузатими жіночками в очікуванні поповнення в сімействі. Втім, деякі уже розродилися й тепер світяться від щастя, ніби новорічні ялинкові прикраси. Вона, Нонна – тоді ще геть юна, майже дитина – також вже облегшилася, акурат після обіду. Однак, на відміну від своїх сусідок по палаті, дівчинці не до веселощів. Бо на відміну від них її ніхто не чекатиме на виході з пологового – ні коханий чоловік з безрозмірним букетом троянд, ні батьки, що мріють про онуків. Адже чоловіка немає тай ніколи і не було. Була дурна, наївна голова та "непорозуміння", котре завершилося вагітністю Нонни та втечею "випадкового коханця на ніч". Були розкаяння через свою дурість і наївність, море сліз, сором, страх й добряча прочуханка од батьків, котрих непутяща донька зганьбила перед людьми та "радянською владою". Були спроби позбутися цієї "ганьби", та що вагітність виявили надто запізно (медичне втручання могло привести до фатальних наслідків) довелося терпіти до кінця. Нонну, потай від сторонніх очей, відправили куди подалі – до однієї далекої родички, і там, в місцевому пологовому, вона й привела на світ дитину – дівчинку. Власне, вона не бачила цього на власні очі, їй тільки повідомили, оскільки новонароджену тутечки після пологів забрали – й більше не показували. За обопільною згодою двох сторін. А вже через кілька годин Нонна тремтячою рукою написала відмову від немовляти – знову ж таки за власним бажанням. Чи може радше за бажанням батьків? Чи залишила б вона, Нонна, доньку, якби ті не наполягали позбутися цього "вантажу"? Чи подужала б самотужки підняти дитину, самою ще будучи практично дитям? Чи стерпіла б усі ці зневажливі погляди у свій бік та пересуди за спиною?... Пізніше Нонна неодноразово задавала собі усі ці питання – і не знаходила відповіді на жодне. Тож вона постановила собі просто-на-просто забути про даний випадок, неначе його й не траплялось у її біографії, та жити далі як ні в чім не бувало. І таки забула, і жила, навіть заміж от вийшла й народила сина. І не згадувала про "прикру помилку" своєї юності відтоді аж по нині (хіба що раз, тай то невдало). А оце от знову згадала – та обімліла.
– Мам, ти чого? З тобою щось недобре? – долинув до Нонни Карлівни занепокоєний голос сина. – Ти вся аж сполотніла.
– Га? Що? А, ні-ні, все нормально, то я так, – відмахнулася жінка, видушивши із себе заспокійливу посмішку. У душі ж тим часом вирувала справжнісінька буря.
"Господи, якщо ця дівчинка справді МОЯ ДОНЬКА, – жахнулася подумки, – тоді… тоді…". А що, власне, тоді? А тоді її діти згрішать інцестом коли одружаться, от що тоді, підказав здоровий глузд, і Нонна жахнулася ще дужче. А якщо це вже сталося? "Сину Божий, дай сили, спаси, та сохрани!" – в несамовитій паніці молилася нещасна.
. По вечері Вадим зголосився провести Анастасію домів, але тут мати, котра до цього не проявляла жодної антипатії до майбутньої невістки, а навпаки – виключно симпатію, раптом категорично вперлася, аби син зостався вдома.
– Є серйозна розмова. Невідкладна, – наполягала мати.
Довелося Вадиму залишитися.
– Це ніяк не могло почекати бодай пів години? – дещо розсердився він, щойно двері за коханою зачинилися.
– Не могло, – рубанула мати, та без переходу освідомилася: – У вас із Асею… було вже щось? Ну, ти розумієш?
– Ма, що за цікавість до мого інтимного життя? – не так обурився, як здивувався Вадим. – Ні, я звісно розумію, що ти моя мама, і маєш право знати, адже ми завше були близькі, проте… Якось незручно говорити про таке, їй-богу.
– Я не прошу подробиць, я тільки хочу знати, було чи ні. Повір, це дуже важливо, синку.
– Гаразд, тоді ні, ще не було – задоволена? Ася порядна дівчина, й ми чекаємо як не до весілля, то принаймні до заручин.
Нонна Карлівна видихнула з таким явним полегшенням, що Вадим відразу насторожився. Одначе зрозумів все по-своєму.
– От вже не думав, що ти так клопочешся про мою честь.
– Не в честі справа, просто… – Нонна вчасно схаменулася, так вибовкала зайвого.
– А в чому, мамо?
– А й справді – в чому? – пристав до сина чоловік.
– Я… я… не можу сказати. – Нонна Карлівна спершу пішла у відступну, втім, відразу зрозуміла, що таки повинна розповісти – в чому. Бо якщо вона просто заборонить синові одружуватися із Асею, без пояснень та вагомих на те причин – той її зневажить. А одружуватися їм ніяк не можна! – Точніше можу, але… це надто складно. – Жінка ніяк не могла зібратися з духом, тому почала з далеку: – Вадику, синку, а ця твоя Ася – вона якого року народження?
– Ну вісімдесят сьомого, а що?
– А місяць, число – точна дата?
– Так сьомого серпня, а що? – повторився Вадим, злегка спантеличений такою прискіпливістю матері до коханої.
Мати натомість нічого не відповіла, тільки знову зблідла – ще гірше, ніж тоді, за столом, та вхопилася за серце.
– А хто її… батьки? – поцікавилася після паузи.
– Хороші у неї батьки, порядні, працьовиті. Що за допит, мам? – син почав помітно нервувати й навіть трішки дратуватися.
– Я не сумніваюся у їх порядності, мене цікавить, чи вони їй… рідні?
– Та ж не двоюрідні.
– Ні, ти не зрозумів, я маю на увазі, чи Ася… не прийомна донька.
– А ти звідки знаєш? – по тому, як Вадим це вимовив, Нонна збагнула, що потрапила в яблучко. Їй зробилося зовсім зле.
– Мамочко!... Нонночко, люба! – сполохані син з чоловіком заходилися впадати біля геть змарнілої жінки. Підхопили попід руки, вклали на канапу, принесли води…
Нонна Карлівна зробила кілька ковтків, перевела подих, та… відкрила дорогим мужчинам свою таємницю.
– Можете мене осуджувати, навіть ненавидіти за все, що я накоїла, але тепер ти, синку, не можеш оженитися на Анастасії, – підвела вона риску по-завершенню, та додала винувато: – Мені справді прикро, що спаскудила життя усім: тобі, собі, покинутій донці. Я жахлива людина.
– Ну що ти, люба, облиш, хто з нас не без гріха! – Чоловік заходився втішати жінку, з чого випливав висновок: він не тримав на неї зла, не порахував огріхів минулого. Чого не можна було сказати про сина.
– Мамо, як же так?! – вигукнув Вадим, вкрай зажурений. – Як же ми з Асею… Ми ж любимо одне одного, і…
На нього було боляче дивитися.
– Стривайте, та може все ще владнається? – зазначив чоловік з надією й прагнучи поділитися цією надією з дружиною та сином. – Адже достоту ще невідомо, чи Ася справді… та сама "загублена" донька. Все може виявитися простим збігом. Тож не варто робити остаточні висновки, допоки це не підтвердиться так би мовити на сто відсотків.
– І як же нам це з’ясувати – аби підтвердити, чи спростувати?
– Ну-у-у, – непевно протягнув Потапов, – можна, приміром, спробувати звернутися в той пологовий, де ти, Нонно, народжувала, і…
– Марна справа, – перебила чоловіка Нонна Карлівна, зітхаючи. – Гадаєш, я не пробувала? Колись, усвідомивши свою… помилку, я вже намагалася знайти доньку посередництвом звернення у той пологовий. Але дарма, мало з того, що там помінявся практично весь персонал (не зустріла жодного знайомого обличчя), так мені навідріз відмовилися надавати бодай якусь інформацію про "відмовників", буцімто це заборонено професійною етикою. Так я й забралася звідти ні з чим. Гадаєш, нині щось зміниться? Боюсь, буде ще не реальніше відкопати щось, аніж тоді.
– Господи, і що тепер? – забідкався Вадим, й зненацька його осінило: – Я знаю, як стовідсотково все з'ясувати! Хвала науці, яка пішла вперед. Потрібно зробити генетичну експертизу. Взяти твою та Асину кров, та… Тільки для початку не слід приголомшувати її новиною, а то раптом це не підтвердиться.
– І як в такому разі ти плануєш узяти в неї кров для експертизи?
– Щось придумаю, це не найтяжче. Головне, аби… Я розумію, мам, що ти дуже хочеш віднайти свою доньку, але зрозумій і ти мене – я не уявляю, як житиму далі, якщо та, кого я люблю понад усе, виявиться моєю сестрою.
– Я теж, – зізналася Нонна, хоча було не зовсім ясно, що вона оце мала на увазі.
. Експертизу провели найближчим часом, і та показала, що Анастасія та Нонна Карлівна – абсолютно чужі люди, себто їхня схожість – то звичайний збіг. Зрозуміло, Вадиму ніби камінь з плечей звалився, хоч йому й було жаль маму. А та… Довелося жінці змиритися з утратою остаточно.
З часом біль потроху притупилася, життя входило у звичну колію. Вадим та Анастасія таки одружилися, і невістка, вважай, замінила Нонні "загублену" доньку. А там і онучки пішли, котрі теж добавили молодій бабусі радощів на пару з приємними клопотами, тож сумувати було ніколи. Й тим не менш, іноді, залишаючись сам на сам з власними думками та спогадами, жінка ні-ні, тай згадувала про свій "втрачений скарб". Вже не карталася, вірячи, що доня потрапила у хороші руки та стала щасливою, проте знала напевне: якби довелося повернути життя назад, прожити його заново – нізащо не залишила б дитину, свою плоть та кров, напризволяще. Бо діти – то найцінніше, що дається нам Господом, і наш святий обов’язок огорнути їх теплом, любов’ю та турботою, й докласти усіх зусиль, аби виплекати з них гідну Людину – людину з великої букви…



ЛЮБОВ ПЕРЕМАГАЄ ВСЕ

Гаврилов мав усе. А навіть чого й не мав, те запросто міг отримати. Ще б пак, з його то статками, які він свого часу всіма правдами й неправдами накопичив (радше неправдами, але кого це обходить!). Вілли на розкішних курортах, маєтки в престижних куточках України, позахмарні рахунки в банках, найкрасивіші модельки в коханках… Здавалося б, живи – й насолоджуйся. Однак, позатим, останньою порою вся ця розкіш перестала приносити "новому українцю" задоволення. Все приїлося, обридло, душа прагнула чогось такого-сякого… а чого конкретно – й сама не відала.
В цей "скрутний" момент на горизонті життя Максима Гаврилова й появилася Лана. Він саме відвідував якийсь середньостатистичний дитбудинок з показовим візитом доброчинності (такі нечасті акції хороше впливали на його репутацію, котрою Гаврилов дорожив, оскільки в недалекому майбутньому не виключав своєї реалізації в політичній сфері), і серед низки нянечок, що опікувалися дітьми, побачив її. На перший погляд, в цій дівчині не було нічого особливого: невисока (не моделька у всякому разі, як то любив Максим), непоказна білявка. Але то тільки на перший, бо варто було Гаврилову придивитися краще… У цієї дівчини виявилося якесь неймовірне обличчя. Не глянцево-красиве, без татуажу у бровах, силікону у вустах, ботоксу у вилицях, без хижого макіяжу, і разом з тим – незбагненно привабливе. Чудасія, тай годі! Втім, може у тому-то й полягала вся "фішка", що ця дівиця не походила на мальовану ляльку, до котрих так звик ловелас Гаврилов? Може, весь секрет крився в очах – величезних, з віями-опахалами, що не потребували ніякої туші (хоча зазвичай очі в дівчатах Максима цікавили найменше)? Чи у волоссі, що без жодної фарби переливалося золотом, неначе промені сонця (патли "штучних" блондинок більше схожі на пожухлу солому, аніж на промені сонця)? Чи в погляді, виразі обличчя, такому сумирному, невинному, чистому, що відразу захотілося щось утнути, аби розбавити цю ідилію дещицею солодкого гріха? Попросту кажучи, захотілося, буквально нестерпно закортіло, звабити цю невинну овечку. Отак відразу, з першого погляду, бац! – і зловити, як павук муху-цокотуху з однойменної казки. Ніколи й нікого зі своїх модельок Гаврилов досі так не бажав, як зажадав цю дівицю. Либонь він настільки перенаситився своїм розкішним, ситим життям, що його потягло на таку-ось своєрідну екзотику.
Вже пізніше Максим дізнався, що дівицю звати Світланою, і що вона працює в цьому дитбудинку волонтером. Себто допомагає глядіти сиріт-обірванців задарма (ото дивачка!). Окрім того, як "по-секрету" повідомили йому тутешні нянечки: "Світланка також є волонтером в будинку перестарілих, в притулку для бездомних собак, лікарні для онкохворих…". Не дівчина вам, а натуральна мати Тереза! Й Гаврилов готовий був любою ціною заволодіти цією "праведницею". Відтак, у його житті появилася ціль, і воно знову заграло новими барвами. Нудьга відступила, на її місце прийшов азарт, майже мисливський інстинкт. Щиро кажучи, Гаврилов не сумнівався, що це "полювання" не коштуватиме йому надмірних зусиль, і "здобич" дасться легко: дівча явно затуркане, нічого доброго в своєму житті не бачило, тож на такого красеня-мільйонера, котрий запросто може подарувати йому рай наяву, кинеться, ніби голодна собака на кістку. Ну, може поламається трішки для годиться, що загалом вітається, бо йому самому не цікаво, коли "жертва" капітулює без бою.
Приблизно з таким настроєм Гаврилов й пішов у наступ. Вже наступного дня підкараулив Лану під знайомим дитбудинком. Коли його шикарне авто підкотило під ворота, дівчина саме покидала подвір’я закладу. Зустрів її шикарним букетом. Вона завмерла, щиро здивована. Але не більше. Це дещо зачепило Максима – він сподівався значно… бурхливішої реакції.
– Я розумію, що це трохи несподівано, але… Дозвольте запросити вас у ресторан. Дуже хороший, – з ходу запропонував Максим.
За спиною Лани зашушукалися мимовільні свідки сцени, але тій до людських пересудів, вочевидь, було байдуже. Не виявила вона особливого ентузіазму й з приводу пропозиції Гаврилова.
– Я щиро вдячна за запрошення, хоча, правду кажучи, і не зовсім доберу, з якої такої нагоди, тим не менш… я змушена вам відмовити, – відшила Максима тактовно, але разом з тим твердо. – А зараз вибачте, мені час – пацієнти чекають…
Він спробував вдруге, втретє, вдесяте… дівиця не здавалася. Але й Гаврилов не відступався, він бо звик отримувати ВСЕ, що хотів – любою ціною. Нехай не відразу, не так запросто… Максим намагався підбити клинки до норовливої простачки іще кілька разі, щоразу вигадуючи все нові способи зваблення, навіть тицяв тій коштовні подарунки, одначе Лана завше відповідала делікатною відмовою. На всілякі цяцьки не велася, як і загалом на його мільйони, що ніяк не вкладалося у Гаврилова в макітрі: Усі його модельки зазвичай аж мліли від розміру його гаманця, й заради цього готові були на що завгодно, ця ж...
Опісля чоловік вирішив змінити тактику, і… пожертвував на кожен із закладів, де дівчисько трудилось волонтером, чималу суму. Звісно, постарався, аби Лана про це "випадково" дізналася. Вона й дізналася, і щиро подякувала благодійникові. Проте на його чергову пропозицію пообідати разом, відповіла звичне категоричне "Ні".
– Якщо ви витратились тільки заради того, аби мене задобрити, підкупити, тоді мені сердечно жаль ваших грошей, і вас заодно, – додала простодушно. – Нажаль, це не спрацювало. А добро, до слова, людям слід чинити безкорисливо, від чистого серця, а не з будь-якого розрахунку.
І тут Гаврилов вперше не стерпів – зірвався.
– Що, надто гонорова, так?! – прошипів роздратовано. – Вважаєш себе абияким цабе?! Пнеш кирпу, наче яка королева, а насправді ти звичайна простачка. Та таких, як ти – купа!
– Чого ж тоді ви причепилися саме до мене? – резонно освідомилася дівиця й оком не зморгнувши.
Максим розгубився, але тільки на мить, після чого несподівано випалив:
– А може я закохався? Жити без тебе негоден?
Лана щиро розсміялася – у неї був дзвінкий, приємний, "заразний" сміх.
– Повірте, Максиме Романовичу, ніяке це не кохання, – видихнула, одсміявшись. – Це… каприз розбалуваного хлопчиська, чи що, та аж ніяк не кохання. Бо кохання, це… – Вона затнулася.
– Ну і що ж це, по-твоєму? – саркастично поцікавився Гаврилов.
– Кохання, це не тоді, коли тобі з кимось добре і приємно, а тоді, коли ти робиш все, для того, аби йому було добре і приємно з тобою, і це взаємно, а не однобічно. Це не тоді, коли ти в комусь "розчиняєшся", а тоді, коли ви обоє гармонійно взаємодоповнюєте одне одного. Не тоді, коли втрачаєш голову, а коли почуття не суперечать здоровому глузду. Не тоді, коли любиш "за щось", а тоді, коли любиш не зважаючи ні на що. Це не тоді, коли все гладко, та безхмарно, а коли жодні проблеми та випробування не в змозі зруйнувати, убити кохання. Не тоді, коли море красивих слів та божевільних вчинків, а коли ці слова не розходяться з ділом. Зрештою це не просто суміш фізичного потягу та емоційних переживань, не звичайна "хімія", а глибинний зв’язок двох сутностей, двох душ. Навіки, допоки смерть не розлучить, а не доки не перестануть гормони грати… Виводити "формулу кохання" можна довго – безкінечно, та чи варто? Хто не в змозі цього усвідомити сам по собі, жодні повчання йому не зарадять. Насилу не будеш милим. – Останні слова дівчини прозвучали з очевидним підтекстом. Гаврилов підозрював, що вони відносяться не лише до всього вище сказаного, а й особисто до нього.
І це ще дужче розпалило гнів чоловіка. Він наче пропустив повз вуха всю її премудру мораль, зациклившись на одному: ця фіфа його остаточно дала йому відкоша. І жодними калачами її не заманиш у свої тенета. Отже, залишається хіба що брати силою. Спершу ця ідея навіть трішки злякала Гаврилова, але бажання оволодіти Ланою будь-що настільки захопило чоловіка, що пересилило усі решта інстинктів. Він немов би втратив самоконтроль, схибнувся, його заціпило… Сповна не відаючи, що творить, Гаврилов, ніби одержимий, різко схопив норовливу дівицю за лікоть, і силоміць запхав до свого "мерса". Та злякалася, заметушилася, збиралася заверещати, за що тутечки отримала міцного ляпаса. А далі… Він таки домігся свого. Прямо там, в машині, на ходу (благо розміри авта та звуконепроникна ширма між водієм та пасажирами дозволяли "розважатися" без незручностей). Узяв Лану напором, грубо, по-звірячому. Вона спершу намагалася врятуватися, та коли збагнула марноту своїх потуг, обм’якла, ніби випала з реальності. Коли все скінчилося, обоє якийсь час мовчки сиділи нерухомо. Лана беззвучно плакала, скорчившись в позі ембріона, а Максим… Максим не відчував жодного задоволення від того, що відбулося. Навпаки, його мучило… не те, щоб сумління, але якесь гидке, неприємне відчуття, котре годі пояснити. А ще, як не дивно, злість, іще більша, аніж досі. Отак, лютуючи, Гаврилов буквально викинув дівицю з авто в якомусь глухому закутку, попередньо пригрозивши, що якщо вона бодай спробує кому пискнути про те, що сталося…
На цьому їхнє "знайомство" й завершилося. Життя Гаврилова потекло усталеною колією, однак смак від цього життя так і не повернувся. Навпаки, йому все обридало дедалі дужче й дужче. Часто почав нервувати без причини, доходило до зривів. Друзяки порадили пройти стандартне профілактичне обстеження – підлікувати нерви. Максим не став опиратися, й звернувся в найдорожчу приватну клініку… Обстеження показало, що у нього – рак. І не аби чого, а яєчка, себто йому грозила або цілковита смерть, або "смерть", як мужика – продовжувача роду, і ще питання, що страшніше. Тим не менш, на операцію згодився – хіба ж у нього був вибір?...
Післяопераційний період реабілітації став цілковитим кошмаром. Гаврилова мучили дурні передчуття, комплекси, неврози. Від поводився нестерпно, капризував, мов мале дитя, через що доглядальниці відмовлялися із ним цяцькатися. Тоді до нього приставили новеньку волонтерку, котра виявилася… Світланою. Тією самою. Ця зустріч викликала в обох здивування, ошелешення – це щонайменше. Максим міркував, що після всього, що трапилося, дівчина бачити його не захоче, відмовиться від "важкого" пацієнта, як і решта доглядальниць, позатим, на дивовижу, Лана цього не зробила. Заходилася вправно виконувати свої службові обов’язки, сумлінно доглядаючи хворого. Спершу Гаврилова це дратувало (корчить із себе святошу!), далі дивувало (і чого вона з ним возиться тоді, коли напевне готова придушити власними руками?), вражало, захоплювало, спантеличувало… Так минув місяць. За цей час "злочинець" та "жертва" жодного разу не перекинулися й словом, Лана мовчки робила все, що від неї залежало, при цьому уникаючи контакту очима з Гавриловим, а той ніяк не міг збагнути такої самопожертви дівчини.
– Навіщо ти все це робиш? – таки не втримався він одного дня від запитання. – Я ж твій лютий ворог, я скотина, що занапастила тебе, а ти поводишся так, наче нічого не сталося. Ти що, мазохістка?
Лана обдарувала Максима легкою вимученою посмішкою.
– Можете вважати мене ким завгодно, та й хіба це має аж таке значення? – заговорила нарешті. – Головне, аби ви видужали, стали на ноги… У вас ще все буде добре, – додала навіщось.
– Добре, – Гаврилов презирливо хмикнув. – Яке там добре, коли я відтепер, рахуй, неповноцінний мужик? Кому я такий, "кастрований", потрібен? – Він не збирався їй жалітися, слова самі полізли з Максима, наче опара з діжі. – Боже, – осінило його зненацька, – це ж мені напевне кара така, за те, що я тебе…
Вперше, з моменту ТОГО трапунку Гаврилов відчув себе винним. Настільки, що чоловіка прорвало на покаяння. Кинувся просити вибачення, не тямлячи, що саме белькоче.
– Не варто, я і так давно вас пробачила, – спокійно озвалася на те Лана. – Інакше б мене тут не було…
Він зачудовано застиг, втупився у волонтерку, ніби та звалилася з Марсу, ніби побачив її вперше в житті.
– Ти правда така… правильна? – уточнив з недовірою. – Але… чому? Як?... Чому? – Максим губився у власних визначеннях.
– Я далеко не правильна, – запевнила дівчина, – я… звичайна. Просто взяла собі за девіз "золоте" правило Христа: чини з ближніми так, як би тобі хотілося, щоби вони чинили з тобою. А навряд чи комусь хочеться, аби йому причиняли кривду, біль, чи покидали в біді сам-на-сам… Якби люди могли дотримуватися цього елементарного правила, на світі значно поменшало б байдужості, насилля, жорстокості, зла загалом… Втім, щось я відволіклася, – схаменулась Лана. Й, побажавши пацієнтові всіх благ, поспішила із ним розпрощатися – на сьогодні її зміна завершилась.
Гаврилов залишився на самоті, з власними думками-скакунами. Всередині нього щось неначе перевернулося, трансформувалося. Його статус, здобутки, багатства здалися чоловікові нікчемним порохом. Він роками молився на все це, не помічаючи навкруги людського страждання, тоді як ця тендітна дівчинка роздарювала себе нужденним, оскільки більш нічого не могла їм дати. А він міг, але не давав. А як і давав, то ніби від напасти, для показухи чи вигоди. Так, він мав усе. Й разом із тим у дійсності не мав нічого. Він знає, що таке бути забезпеченим, купатися у розкошах, але не відає, що таке щастя. Знає, що таке володіти жінкою – будь-якою, але ніколи не відчував розкоші Кохання. Він убогий, злиденний мільйонер-інвалід, не лише фізичний, а й душевний. І якби не ця дівчинка… Дівчинка, в яку Гаврилов, схоже, закохався. По-справжньому, а не так, як тоді. Тоді це була примха розбалуваного хлопчиська, Світлана мала рацію, тепер же він збагнув, що сам готовий віддати все на світі, лиш би… Що? Хіба можна сподіватися на взаємність після ТАКОГО? Нехай вона й твердить, що простила, нехай і доглядає за ним, ніби нічого не сталося, але ж насправді… А що насправді?
Максим не насмілювався дізнатися відповідь на дане питання. Тож до виписки із волонтеркою вони ні про що "таке" більш не спілкувалися. Лишень коли прощалися, Світлана запевнила, мовби знала достеменно:
– У вас все ще буде добре.
– Яке там, кому я такий потрібен, кастрат, – тихо повторився Гаврилов, маючи на увазі конкретно її.
– Коли любиш людину, любиш не за щось, а не зважаючи ні на що, – нагадала йому Лана, й раптом заявила: – Якби я вас кохала…
І замовкла, ховаючи очі. Максим раптом все второпав – ніби прозрів. Не міг, боявся повірити власній здогадці, відлякати наразі таке примарне щастя.
– Ти це… серйозно? – перепитав обережно. – Але ж я так із тобою повівся? І ти… Тоді ти уникала мене, бо я був тобі неприємним, я ж бачив. Чому ж тепер?...
– Тоді ви… ти був іншим. Мені був неприємний не ти, а ТОЙ, інший. А ти…
Й Лана знову сором’язливо потупила погляд.
І в цю ж мить Гаврилов відчув себе насправді багатим – чи не вперше в житті…



І В ГОРІ І В РАДОСТІ

Ксенія росла дівчинкою тихою, сумирною, доброю та щирою. А ще прямолінійною – ніколи не носила масок, і загалом ненавиділа лицемірство. Й надавала перевагу гіркій правді замість солодкої брехні. Багатьом це не подобалося (адже люди, як відомо, по своїй натурі істоти лживі, дволичні, а правда-матка їм завше очі коле), відтак вони затято намагалися "перевиховати" Ксеню на свій манер. Завше підбивали її на різні капості: і в школі, на іспитах, "підказували" запасатися "шпорами", і при вступі у виш намовляли "підмастити" приймальній комісії, і згодом "інструктували", як вигідніше використовувати своє службове становище для поповнення сімейного бюджету… Однак дівчина не піддавалася на провокації, твердо дотримуючись власних моральних принципів. Самотужки, без будь яких хитрощів, і школу скінчила майже на відмінно, і у виш вступила без "блату", і в подальшому отримала гідну роботу з не менш гідною посадою на якій сумлінно старалася вгодити людям, а не шукала нагоди нажитися на їх проблемах. Через що навіть серед колег нажила собі слави пришелепкуватої святенниці.
Та ще більше оточуючих вражало особисте життя Ксенії, чи то радше – цілковита його відсутність. При тому, що дівчина уродилася напрочуд красивою – стрункою, статною, з ладним личком та довгою, товстою косою, відтак браком залицяльників, відповідно, ніколи не страждала. Навіть місцеві "олігархи" впадали біля норовливої красуні, а вона все вертіла носом – це як на сторонній погляд. Хоча насправді Ксеня нічим не вертіла, просто не припадали їй до душі усі ці грошовиті мішки на ніжках або самозакохані, розпещені юнці, в котрих одне на умі. Вона мріяла про справжнє, щире, чисте кохання, але ж у нас цинічний, прагматичний час здобути його – що виграти джек-пот в національну лотерею, щастить одиницям. Втім, справедливості ради, вона ніколи нікому не відмовляла отак, с ходу, завше давала людині шанс проявити себе "у всій красі", тому на побачення ходила часто та… с певною надією на диво. Проте дива, нажаль, не ставалося, й далі двох-трьох побачень справа не рухалася. За що прихильники стали величати її "сніговою королевою", а близькі та знайомі – гоноровою фіфою.
– І чого ти викаблучуєшся? – шпетили вони Ксенію.
– Та не викаблучуюсь я, просто… не моє це, – виправдовувалася "зацькована" дівчина.
– Ой, прямо отак з першого побачення розбираєш, що не твоє?
– Уявіть собі – розбираю. З того, як людина поводиться на першому побаченні, багато можна сказати про неї. А всі ці мужлани поводяться якось надто… награно, фальшиво. Корчать із себе тих, ким не є насправді. І я біля них змушена грати певну роль. А мені це не подобається. Я волію бути собою, і того ж вимагаю від свого обранця. А взагалі, може в тім-то і полягає основна причина розпаду більшості подружніх пар: в період так званого "зустрічання" обоє старанно прикидаються… іншими, кращими, чи що – аби справити враження. А після одруження справжнє "я" вилазить назовні. Й тоді виявляється, що ти оженився не на милій експресивній натурі, а на істеричній стерві, а вона вийшла заміж не за безшабашного романтика, а за безголового ревнивця. От вам і найпопулярніша причина розлучення – "не зійшлися характерами". Досі, бачте, сходилися… Та просто досі ніхто не показував істинного характеру, істинного нутра. Ні, даруйте, але така перспектива мені не до смаку.
– Так по іншому не буває? – стояли на своєму "опоненти".
– А я вірю, що буває. Принаймні бодай у мене буде, обов’язково, от побачите, – переконувала їх, а заодно й себе, Ксенія.
Чи то її непохитна віра дала плоди (недарма ж мовиться, що по вірі твоїй буде тобі дано), чи сама Доля прихилилася до чистої серцем та душею дівчини , та невдовзі сталося точно так, як вона собі й "наворожила": одного прекрасного дня в життя Ксенії прийшло довгождане кохання. В особі Олександра – простого, скромного, порядного юнака. Щирого та відкритого, без каменюки за пазухою, як і сама Ксеня. Вони зустрічалися трохи більше півроку, опісля призначили день весілля. Дівчина літала у хмарах від щастя, але друзі-родичі її захвату не розділяли. Щойно дізнавшись про подію, миттю обсіли "непутящу" дивачку своїми "добрими порадами".
– Так він же голий-босий, без роду-племені, навіщо тобі такий куркуль здався? – тиснули. – Он ліпше йди за Миколу Тарасовича, будеш як сир в маслі кататися, біди-горя не знатимеш.
Микола Тарасович був тутешнім "магнатом" – самим настирним із залицяльників Ксені. Настільки настирним, що навіть новина про заручини його не віднадила, він все продовжував впадати біля неї, сподіваючись на взаємність.
– От і беріть собі Миколу Тарасовича, раз він такий чудесний, а я люблю Сашка, – не велася на перспективу ситого, багатого буття дівчина.
– Еге ж, з милим рай і в курені.
– А хоча б і так. Ліпше в курені з милим, аніж в палаці з нелюбом до того ж підлотником чи невігласом. Тому не відмовляйте мене, я однаково за Сашка вийду…
І Ксенія таки вийшла за Олександра, рівно в назначений час. Пишного весілля, як то, приміром, у всіх її подружок, не справляли, зате зажили молодята, що називається, душа в душу. Тоді як численні приятельки, які свого часу чванилися шикарними бенкетами, лімузинами та пишними сукнями, одна за одною порозлучалися протягом кількох років. Єдиний факт псував безхмарні сімейні будні Ксені та Сашка: чомусь Бог все не слав їм діточок. І до лікарів вже зверталися, але ті лиш розводили руками, мовляв, ви обоє здорові, плідні, а чому не виходить зачати – негоден знати. Загадка природи, їй-богу. Дізнавшись про це, "добрі люди" тутечки полізли до Ксенії з новими настановами.
– Мало що там лікарі твердять, може, то все твій дорогоцінний чоловіченько того – порожній. Знайди собі нормального хлопа, не мус назавжди, просто по-тихому заведи собі від нього дитятко, а Шурикові своєму впариш, що то від нього…
– Себто ви пропонуєте мені зрадити коханого мужа?! – обурилася Ксенія. – Ви, ті, хто щонеділі ходить до церкви, хто називаєте себе християнами, радите мені порушити заповідь про перелюб?!
Пристиджені (і певною мірою ображені, кажу ж бо, правди-матки ніхто не любить) таким чином мудрагелі тихцем відступились. Проте ненадовго, до пори, до часу – до нового приводу для "атаки". А привід не забарився, й цього разу він видався вкрай печальним, навіть трагічним. Річ у тім, що Олександр потрапив у аварію – якийсь неадекватний (скоріш за все – п'яний) водій збив його буквально на рівному місці. За ті пару днів, поки лікарі боролися за життя Сашка, Ксенія постаріла років на двадцять. Вона вся почорніла, змарніла, не їла, не спала – тільки відчайдушно, розпачливо молилася, благала Всевишнього не забирати у неї коханого. Господь милостивий, Він почув її молитви: чоловік не тільки вижив, а й скоро пішов на поправку. Одна біда: через травму хребта йому повністю відмовили ноги та частково права рука. Найстрашніше, що медики не давали жодних гарантій на те, чи одужає він остаточно…
– Ти маєш намір до скону няньчитися з інвалідом? – не забарилися із черговими "нотаціями" ті, кого хлібом не годуй – дай всюди вставити свої п’ять копійок, щойно дізнавшись усі подробиці ситуації. – Воно тобі треба, губити своє молоде життя? Ти ще молода, вродлива, повна сил… Ще знайдеш собі здорового, від якого народиш купу діточок…
Ксенія на те нічого не відповідала, вона просто втомилася сперечатися із тими, для кого поняття гідність, честь, совість, любов нічого не варті. Відтак молода жінка просто зиркала на усіх цих "доброзичливців" ТАКИМ поглядом, що у них начисто відпадало бажання й надалі пхатися в її життя. Про те, аби позбутися свого "вантажу" та пуститися берега не могло бути й мови. Хіба могла вона зрадити того, кому перед Богом присягалася любити довіку і в горі, і в радості, кого кохала понад усе? Присягалася не задля красного слівця, не тому, що так повелося, а від усього серця. То як же тепер взяти, і отак запросто порушити клятву?! Тільки от чомусь ніхто не розумів а тим паче не схвалював, не розділяв такої відданості "пришелепкуватої святенниці". Та коли до чужих людей їй, за великим рахунком, не було діла, то коли на щось подібне натякали найрідніші – це сильно ранило. Ксені й так велося несолодко, вона потребувала моральної підтримки, розради, а натомість… Але нічого, якось вистояла, не зламалася. Трималася і за себе, і за Олександра, котрому іноді бракувало терпіння та бадьорості духу. І вірила за двох, вірила в те, що колись таки трапиться диво, і її любий Сашко стане на ноги…
Не склалося. Минали місяці, за тим роки, а чоловік так і лишався прикутий до інвалідного візка. Спершу він зі всіх сил старався перебороти недугу, себе, свій організм, проте з часом здався, збагнувши, що всі його старання безперспективні. Одначе якщо здолати тіло йому не вдалося, то впоратися із духом Олександр зумів: не без допомоги й підтримки коханої дружини вибрався з глибокою ями депресії, та навчився радіти життю в своєму особливому становищі.
– Нічого, буває й гірше, дехто взагалі літами пластом лежить, ворухнутися не може, а у мене ще руки здорові тай голова нівроку, – оптимістично втішав він Ксенію.
І так вправно йому це вдавалося, що молода жінка поневолі "заряджалася" його оптимізмом. І також навчилася жити з тим, що вони мали. А мали вони, якщо добре подумати, не так вже й мало, а основне – одне одного. І вже завдяки цьому почувалися щасливими. І нехай всі довкола фальшиво співчували їм, нехай не розуміли чи осуджували – їм було байдуже. Нехай собі люди патякають, нехай. А Ксенія та Олександр тішилися своїм тихим, скромним щастям, і ні на кого не нарікали, в тім числі й на долю…
Вони прожили пліч-о-пліч до глибокої старості, самі (так і не послав Бог діточок), і, наскільки б неправдоподібно це не прозвучало, померли… в один день. З різницею в кілька годин. Відійшли тихо-мирно, уві сні, з блаженними напівусмішками на висохлих вустах…
Після їх смерті місцеві жителі ще довгенько судачили про "специфічне" подружжя. Проте знаходилися й такі, хто ставив незламне, нездоланне, зразкове кохання Ксенії та Олександра за наочний приклад прийдешньому поколінню…



КОМПЛЕКС ЖЕРТВИ

– Заткни пельку, і не варнякай мені тут, стерво, а то як вмажу – зубів не збереш!
Цю фразу, хіба що щоразу в різних варіаціях, Вікторія чувала від свого чоловіка Степана останнім часом все частіше, й частіше. З любого приводу, а скоріше – без. І нажаль одними погрозами справа не обходилася…
Переважно Степан "виступав", коли заявлявся в рідні пенати добряче на підпитку. Деякі мужчини, випивши, співають пісень або хропуть без задніх ніг, а декотрі – заходяться "виховувати" домашніх, буянити, махати кулаками… Степан належав саме до таких, останніх.
Той "переломний момент", коли саме чоловік встиг принадитися до оковитої, Вікторія якось проґавила, це сталося ніби само-собою, непомітно. Як і загалом його загальна "трансформація" із нормального хлопа в тирана та деспота. До одруження Степан був звичайним собі мужиком, наче спокійним, робітним, словом, нічим хоч й не ліпшим, проте й не гіршим за інших. Щоправда, пізнати його як слід Віта не встигла, оскільки вони зустрічалися недовго, побралися нашвидкуруч, позаяк з обох сторін до цього кроку "підганяли" родичі: колись непристойно було довго холостякувати, а надто – дівчатам. В двадцять літ всіх незаміжніх вже вважали старими дівами, а Вікторії на той момент сповнилося аж двадцять два, рахуйте, і так "перезріла". Тож не дивно, що коли на горизонті дівчини визрів Степан – на всі боки гідний кандидат на посаду чоловіка – Вікторія довго не роздумувала. Бо ж як не крути, а натовпом залицяльників вона ніколи особливо похвалитися не могла (ні, звісно траплялися сякі-такі кавалери, але все якось не складалося), тай не до перебору було: он всі подружки давно заміжні, дітей няньчать, одна вона одиначкою мається.
"І маятимешся так довіку, якщо не припиниш носом вертіти, та не схаменешся!" – лякали Вікторію родичі та знайомі.
Її саму такі перспективи не приваблювали, тож дівчина з легким серцем погодилася стати дружиною Степана, хоч особливо й не кохала хлопця. Та не дарма ж мудрі люди стверджують, що "стерпиться – злюбиться", ось і вона на те понадіялася. Розписалися по-простому, без пишної сукні, фати, бенкету та пишних гулянь – на все те елементарно бракувало фінансів. Але Вікторія з цього приводу не надто переживала, задоволена вже тим, що здобула статус дружини.
Спочатку молодята мешкали разом з її батьками, і зараз, оглядаючись назад, жінка підозрює, що, либонь, тесть із тещею були для Степана непоганим стримуючим фактором, який не дозволяв сповна проявитися його істинній натурі… Далі, майже один за одним, пішли діти, сини Фелікс та Фрол. Степан спершу невимовно радів нащадкам – продовжувачам роду, втім, якось… звіддаля, не приймаючи особливої участі у їх вихованні. Нічні недосипання через прорізування зубків, брудні пелюшки, сповивання-годування, словом, всі турботи про малечу лежали, зазвичай, на тендітних плечах Вікторії. Степан тільки й міг, що "пожинати плоди" переваг батьківства: вряди-годи поняньчитися з ситими та чистими синами, погратися із ними у "війнушку" чи ще якісь суто чоловічі ігри, або у вихідні зводити на морозиво. Одначе, згодом і це відбувалося все рідше. Зате все частіше Степан почав пропадати зі своїми затятими дружками в різномастих ларьках, де щедро продавали на-розлив "сто грамів". На той час подружжя якраз перебралося з отчого дому на власну територію – невеличку "малосімейку". Відтоді Степана ніби підмінили. Мало з того, що він почав безбожно спиватися, то він іще й, як вже було згадано вище, захмелівши, почав зчиняти вдома бучу. Певний період буянив лишень на словах, та одного разу перетнув межу: підняв на Вікторію руку. Вдарив її на відсіч по-обличчю так, що хруснула щелепа, й здалося, що голова от-от "відвалиться" з шиї… Назавтра, щоправда, протверезівши, дуже перепрошував, божився, що подібне ніколи не повториться. І навіть певний період справді дотримувався клятви – до наступного припадку люті.
Цього разу самим ляпасом не обійшлося, окрім нього Вікторії дісталося ще й кілька добрячих стусанів під-ребра… Тиждень ходила в синяках, приховуючи їх під одягом від допитливих очей. Не хотіла, згідно приповідки, "виносити сміття з хати", все ще вірила чоловіковим запевненням у тому, що це "в останнє"… Проте невдовзі все повторилося, цього разу Степан синяками не вдовольнився – зламав Вікторії руку. Усім, в тім числі й лікарям, жінка сказала, що послизнулася на ожеледиці – на дворі саме панувала зима. Їй повірила, наклали гіпс, і життя потекло своєю чередою. Без руки справлятися з господарством виявилося накладно (хоч то й була, на щастя, не правиця, а лівиця), Вікторія багато не встигала, багато що виходило "не так" – і це ставало новим поштовхом для чоловікової агресії… Тоді-то він й зламав їй руку ще раз. Ту саму, фактично в тому самому місці. Звісно, в казочку про ожеледицю більше ніхто не повірив би, тож Вікторія пішла на іншу хитрість – збрехала, що на неї напав грабіжник намагаючись викрасти сумочку з грішми. Штовхнув її, вона впала… Лікарі знизали плечима (мовляв, нам то яка різниця), та знову наклали гіпс, попередивши, що ще один такий "нещасний випадок" – і вона стане інвалідом. А от рідні, схоже, почали щось підозрювати. Присікувалися, діймали численними розпитуваннями… Заледве викрутилася.
Власне кажучи, небажання виносити сміття з хати було не єдиною – і не основною причиною затятого відмовчування Вікторії. Головним чинником був страх. Страх, що сковував волю, заважав тверезо мислити. Страх за себе (як фізичний, так і суто соціальний – кому ж бо нині розлученка з "прихвоснями" потрібна?), за дітей (куди їм безбатченками рости?), за те, що скажуть люди… Втім, не зважаючи на все те, якось жінка все-таки не стерпіла, й відкрилася одній товаришці – чи не єдиній, що в неї зосталася після заміжжя.
З Аллою вони познайомилися відносно недавно, роки три тому (вже підчас перемін в сімейному житті), зовсім випадково – в черзі на поліклініці. Вікторія саме проходила з дітьми низку обов’язкових щеплень, а Алла – плановий медогляд для запису в санітарній книзі. Розговорилися, знайшовши чимало спільних точок зіткнення, поволі перейшли на більш особисте. Вияснилося, що Алла – психолог по-спеціальності, але наразі працює не за фахом, оскільки для цього всюди потрібен "блат". А ще жінка також виховувала маленьку донечку, Анжеліку, тож двом молодим мамам знайшлося про що поплескати язиками – тема дітей невичерпна… Коли прощалися, обмінялися телефонами – на всяк випадок, й з тих пір іноді передзвонювали. Спілкувалися в основному на нейтральні теми або, знову ж таки, стосовно дітей. Про труднощі зі Степаном, ясна річ, Вікторія ніколи не згадувала. Аж до цього моменту.
Вона сама призначила зустріч, на нейтральній території, у кав'ярні; благо, чоловік сьогодні працював у другу зміну й до рання його можна було не чекати, а за дітьми згодилася приглядіти бабуся (мати Вікторії). Навіть їй жінка не сказала, куди йде – послалася на те, що необхідно зробити закупи додому. Не відразу відкрилася і коліжанці – все ніяк не могла вичавити з себе зізнання. Але Алла не дарма була психологом, вона й без слів збагнула, що у Вікторії проблеми. І сама підштовхнула ту до одкровення:
– Розкажи, що у тебе за біда, гляди, я зможу чимось зарадити, допомогти.
– Тут нічим не зарадиш, – приречено видихнула Вікторія.
– А ти все-таки розкажи, а там побачимо, – напосілася Алла.
І Вікторія розказала. Під кінець "історії" слова губилися в потоках сліз. Жінка крадькома витирала їх великим носовичком – аби не помітили інші відвідувачі закладу – та захлиналася жалем. Жаліла себе, того, що в неї все настільки кепсько. Жаліла, що розповіла про все Аллі, того, що та відповість їй осудом.
– Не варто мені було тобі все це вивалювати, ой не варто, – забідкалася вона по тому.
– Навпаки, ти дуже правильно вчинила, а то твоє мовчання, рано чи пізно, могло б вилізти тобі боком. Та нічого, тепер ми цю справу швиденько "розрулимо", – обнадіяла Вікторію подруга.
– Цікаво, яким же чином можна "розрулити" ТАКУ ситуацію?
– Вихід дуже простий: розлучення. Я взагалі дивуюся тобі, Віто, чому ти досі не зробила цього…
– Казати легко, та тяжко зробити. Я не можу розлучитися зі Степаном, – заходилася побиватися Вікторія.
– Чого це? – щиро здивувалася Алла. – Він що, відмовляється давати тобі розлучення? Погрожує?
– Ні. Тобто так. Точніше… По-правді, ми це не обговорювали. Я… якось не задумувалася над цим.
– А давно пора. Чого чекати – поки цей монстр справді зробить тебе інвалідом?
– Ні. Тобто… – Вікторія начисто розгубилася. – Якось не пасує розлучатися після стількох спільно прожитих років, – промимрила непевно. – Як я сама дітей потягну? А так, який-не-який, а мужчина в домі все ж є, він же коли тверезий – і роботи ніякої не цурається, і допомагає, як може, і, зрештою, гроші сякі-такі в дім приносить. Я ж не працюю… Тай дітям потрібен батько, як же хлопцям без тата рости… І взагалі…
Алла роздратовано сплеснула руками.
– Ні, ну ти даєш, подруго! – скинулася вона. – Який, трясця, мужчина в домі?! Який батько?! На фіга, перепрошую за вислів, твоїм пацанам здався ТАКИЙ батько, котрий зробив з їхньої мами грушу для биття? Який приклад він може їм дати? Чого доброго навчити? Ти чого добиваєшся, аби твої сини виросли такими ж негідниками, як він? А це станеться, якщо вони й надалі ростимуть у подібній атмосфері насилля та неповаги! Це я тобі як психолог заявляю.
– Степан ніколи не бив мене при дітях, – пробелькотіла Вікторія понуро.
– І що йому, в ноги за це кланятися? Чи чекати, поки це нарешті станеться? Або поки він й на дітей перекинеться, що доволі прогнозовано? Чи поки він тебе одного разу таки не пришибе – й діти не залишаться сиротами?...
– Може, все ще обійдеться. Налагодиться, – протягла Вікторія з сумнівом. – Степан же колись був нормальним чоловіком, непитущим… Ні, любив, звісно, хильнути, але щоб аж так…
– Повір мені, як професіональному знавцю людських душ: люди, здебільшого, вкрай рідко кардинально змінюються, – розсудливо заявила Алла. – Різке перетворення "янгола" на "монстра", це в основному – нонсенс. Інша справа, що часто-густо такі монстри вміло прикидаються янголятами, іноді важко розгледіти їхню справжню натуру за маскою благородства. Й тим не менш – можливо, було би бажання і трохи клепки в голові. Але в тім то й біда, що ми, жінки, часто не хочемо помічати очевидних речей, бо засліплені своїми ілюзіями, дивимося на все крізь рожеві окуляри, видаємо бажане за дійсне… Втім, навіть коли вже сталося, що сталося, і ти "купилася" на покидька, щойно він показав ікла – тікай. Так ні ж бо, наші бабоньки терплять цих виродків до скону віку, зціпивши зуби. Мучаться, страждають, скиглять, плачуться, але нічогісінько не роблять для того, аби припинити свої поневіряння. Зле тобі – то тікай світ за очі. Роби хоч щось, тільки не терпи й не ний. Так ні, терплять і ниють. Ще й хочуть, аби їм, нещасним, співчували. Он, мовляв, яка в мене трагедія. А хто ж тобі винен, питається? Так сама ж і винна. Трагедія – це коли стається щось, що од тебе не залежить, наприклад важка недуга чи смерть близьких, дітей, вроджені мутації, тощо, а це – це не біда, а сущий мазохізм. Комплекс жертви, це я як психолог тобі говорю, – повторила свій улюблений аргумент подруга дещо на завищених тонах; було помітно, що дана тема по-справжньому хвилює її, й вона не може спокійно реагувати на все це неподобство. – Як сказала одна знаменитість: дурний чоловік, то наслідок дурної голови жінки. Бо тебе, за великим рахунком, ніхто біля цього тирана не тримає – окрім тебе самої. Так, я розумію, страх може сковувати, але з цим можна, а головне треба боротися. Але коли починають молоти усіляку ахінею про дітей, що виростуть без батька, або про те, що, типу, я ж його люблю, тому не можу покинути, – мене аж тіпає. Яка, до дідька, може бути любов з подібними нелюдами? Яке майбутнє? Так ні ж бо, у нас навіть приказки відповідні нашій мазохістскій натурі: любов зла – полюбиш і козла; б'є – отже кохає… Масовий психоз, їй-богу!
Ніколи не зможу второпати, чого ж ми, слов’яни, так любимо страждати? – продовжувала закипати Алла. – Що у нас за менталітет такий: чим гірше – тим краще? Чого для нас бути нужденним, нещасним, й вічно мучитися – то норма, а бути щасливим та задоволеним – то майже непристойно? Кругом тільки й чути, як всі скаржаться на життя, одне на одного, на негаразди у сім’ї… Країна скигліїв, слово честі! Більше того, ми, схоже, знаходимо в цьому якесь збочене задоволення, ми упиваємося своїми стражданнями. А якщо нас до того ж і жаліють…
– Тобто ти натякаєш на те, що я, насправді, кайфую від того, що Степан наді мною знущається? – образилася Вікторія.
– Я не натякаю, я кажу прямо. – Алла не стала церемонитися. – Звісно, це відбувається не навмисне, радше підсвідомо, і все таки… В любому випадку потрібно припинити це самобичування. Є ситуації, в котрих від нас дійсно практично нічого не залежить, проте це не той випадок. Ту якраз все залежить виключно від тебе. Тож почни нарешті діяти!... Або терпи далі – але тоді не нарікай на долю. Бо доля тут ні в чім не винувата.
– Тобто, по-твоєму винувата я? – скривилася Вікторія, готова от-от розплакатися від жорстких нападок подруги. Вона прийшла до неї за порадою та підтримкою, а замість того отримала шквал звинувачень та грубощів. Яка несправедливість!
– Я знаю, зараз ти вважаєш мене мегерою, але колись ще подякуєш, за те, що я… – почала-було Алла, однак Вікторія не стала її далі слухати.
Зірвалася на ноги, ледь не перевернувши стілець, й пулею рвонула до виходу з кафе. Образа пекла нутро соляною кислотою. Втім, силою стримала сльози – не варто додому з'являтися зарюмсаною, мати відразу пристане з розпитуванням, ще не стримається – вибовкає все і їй. Досить з неї, Вікторії, і "сповіді" перед Аллою – он чим все обернулося. Все, більше нікому – ані пари з вуст!...
.А вдома на Вікторію чекав "сюрприз": виявилося, Степанову зміну відмінили, й він повернувся завчасно. Певна річ "під мухою". Й певна річ, не заставши дружини вдома, скипів. Тож коли жінка нарешті прибула – вже був "готовенький".
Цього разу навіть не став багато балакати, просто з ходу зацідив Вікторії кулаком у обличчя. Цвіркнула кров, вона схопилася руками за ніс, хотіла втекти, але кат схопив її за коси, й щосили гепнув головою об стінку. В голові загуло, з очей посипалися іскри…
– Ну що, стерво, отримай сповна! Щоби знала, як шлятися вечорами по-мужиках! – бризнув він слиною, наче отрутою.
– Я ніде не шлялася, я була з подругою, – прохрипіла Вікторія, захлинаючись власною кров’ю.
Але Степан її не чув (чи не бажав чути). Повалив на землю, заходився копати ногами куди попало… На ґвалт прибігли сини, сполошилися, почали плакати, та просити татка "не ображати маму".
– Згиньте, виплодки! – гаркнув люто на них. Але що сини не вгамовувалися, повисли гронами на його ручищах, бажаючи завадити дубасити матір – безжально відшпурнув дітей, ніби настирливих цуциків, що присмокталися до штанини.
Фелікс та Фрол глухо гепнулися об стіну, та сповзли по ній двома немічними тільцями, нерухомо розпластавшись долів.
– Побійся Бога, Степане, це ж діти! Твої діти! – відчайдушно звискнула Вікторія через силу.
– То ще треба довести, мої вони, чи нагуляні, – огризнувся тиран, продовжуючи свою криваву розправу.
Лупив дружину з подвоєним завзяттям, але Вікторії вже було байдуже до себе – лиш би дітей не чіпав. З мольбою на вустах про це жінка й втратила свідомість…
. Прийшла до тями на власному ліжку. Тіло нестерпно боліло та пекло, зате від кривавих потьоків не зосталося і сліду, чистою була й одіж: очевидно, хтось встиг привести її до ладу. Й яким же було здивування жінки, коли цим кимось виявилася… Алла.
– Ти? – здивувалася Вікторія. – Що ти тут робиш? Як ти тут опинилася?
– Та от, після нашої… розмови я почувалася дещо незручно через те, що так повелася з тобою. Бо хоч я і правду-матку різала, та, мабуть, надто… прямолінійно, навіть грубо. Тож відчула потребу вибачитися. Особисто. Відтак вирішила навідатися до тебе, пам’ятаючи, як ти якось згадувала про те, що мешкаєш на такій-то вулиці, за такою-то адресою.
– Я мешкала там донедавна, разом з батьками, але ось вже рік з гаком, як ми перебралися сюди, – внесла ясність Вікторія.
– Те саме мені сказала і твоя мама, на котру я натрапила за цією адресою. Ми якось непомітно розговорилися, слово-за-слово, й вона згадала про те, що щойно від тебе – з твоєї нової квартири. Мовляв, бавила онуків, але прийшов зять дещо "на весіллі", тай спровадив її домів, запевнивши, що сам подбає про дітей. Ванда Валеріївна спочатку не хотіла йти, просилася дочекатися твого повернення, але Степан наполіг. Майже силою виштовхав твою матір геть… Тут я і запідозрила неладне, прямо-таки нутром відчула: чекай біди. Ванда Валеріївна теж затривожилася, хоча й не мала для цього очевидних підстав (я так розумію, вона ні сном, ні духом не відала, про ваші із Степаном специфічні… стосунки). Словом, ми разом поспішили сюди, до тебе… І як з’ясувалося – саме вчасно: ще б трохи, і той мерзотник забив би тебе до смерті. А то й не тільки тебе…
– О, Боже! – сполохалася Вікторія, згадавши про синів та пориваючись встати. – Діти! Де мої хлопчики?! Що з ними?!
– Заспокойся, з ними все гаразд, – присмирила її пориви Алла. – Принаймні – у фізичному плані, бо щодо морального… Боюсь, така психологічна травма матиме свої наслідки.
– Я хочу їх побачити! – знову зірвалася Вікторія.
– Твоя мати забрала їх до себе, і взагалі, вони, мабуть, сплять, лікар вколов їм легке заспокійливе.
– Який ще лікар?
– Той, що прибув на наш виклик. А ще ми викликали міліцію, і тепер твій ненаглядний Степанко "прохолоджується" у буцегарні. А коли повернеться – його чекатиме суд. Звісно, якщо ти даси свідчення та дозволиш слідству порушити проти нього кримінальну справу. Грубо кажучи, якщо припиниш критися, терпіти, зціпивши зуби, й нарешті візьмешся за розум. Зрозумій, краще відпустити і простити, аніж надалі варитися в цьому котлі насилля та розбрату, і про себе тихо ненавидіти чоловіка-деспота… Втім, якщо ти ще досі, після всього, що оце сталося, збираєшся "зберегти сім’ю", аби "діти не росли без батька", тоді… Прости, але я вмиваю руки. От тільки хлопців щиро шкода, вони в тебе такі славні… Поки що…
Відповіддю Аллі стали гіркі сльози прозріння…
.Щойно на Вікторії більш-менш все зажило, вона "виступила" на суді. Докази, що доводили вину підсудного Мельникова Степана Олексійовича: зняті побої, покази свідків, одкровенні зізнання крізь страх, сором та сльози постраждалої – все те було більш ніж красномовним фактом, тож вирок не забарився: йому дискримінували нанесення тяжких тілесних вкупі із замахом на вбивство. Засудили не набагато, але Вікторія сподівалася, що їй того вистачить, аби перевести подих та зуміти втекти від кошмарів минулого. І вона дійсно втекла, в буквальному розумінні: переїхала в інше місто (з цим допомогла все та ж Алла), забравши й батьків, влаштувалася там на хорошу роботу, коротше кажучи – поволі здіймалася на ноги. Влаштовувати особисте життя не спішила, не те, щоб жінка повністю зневірилася в чоловіках після невдалого досвіду, просто… хотілося побути самій, відпочити, зібратися з думками, віднайти себе… Гріхи Степана з часом простила, однак забути до кінця так і не змогла…
А згодом Вікторія відчула гостру потребу заснувати власний фонд-клуб під назвою "Жінки проти насилля". Аби допомагати таким же жертвам чоловічої агресії, якою колись була вона сама. В першу чергу морально, відкриваючи їм очі на правду, навчаючи їх відстоювати свої права, захищати себе, а основне – позбавитися "комплексу жертви". І довести, що щира любов не повинна бути з кулаками…



РОМЕО ТА ДЖУЛЬЄТТА НАШОЇ ЕПОХИ

Якось, під час автобусної поїздки в райцентр, моїм випадковим сусідом по кріслу виявився імпозантний, статний чоловік літ 30-ти. Як то зазвичай буває, від нудьги розговорилися, й слово-за-слово, Тимур розповів мені дивовижну історію свого життя…
Він ріс типовим мажором – розпещеним хлопчиськом багатеньких батьків, що звик до життя формату "все включено". За свої шістнадцять, Тимур ніколи не знав жодних утисків, незручностей, недостачі будь в чім, звик, що любі його забаганки виконуються за клацанням пальця, й взагалі, почувався володарем життя. Вищою кастою, привілейованою персоною, вибраним, не рівня усім цим жалюгідним пігмеям з "нижчого світу" – звичайним простолюдинам. Мешкав у помпезному особняку в елітному районі міста з повним набором прислуги, їздив на пафосному авто з власним водієм, навчався у престижному приватному ліцеї з поглибленим вивченням іноземних мов, і водив дружбу виключно із собі подібними. Власне кажучи, в його оточені тільки такі ж, як він, мажори, й "крутилися", адже Тимур тусувався суто у місцях "для багатих", і поміж простими смертними не вештався, в зв’язку з чим мало знав про цей вид – "гомо-голодрантус", тай дізнаватись більше, по правді, бажанням не горів. Для нього вони були чимось, на кшталт дріб’язкової мурашні, що метушиться собі десь там, під ногами, він лиш зрідка кидав на них зневажливо-поблажливий погляд з висоти свого польоту.
Але життя непередбачуване, іноді воно підносить нам такі дивовижні сюрпризи, що годі й уявити. Так сталося і з Тимуром. На початку навчального року до їхнього класу "підселили" новеньку, не якусь там, як годиться, чергову "блатну" спадкоємицю заводів-пароплавів, а звичайну дівчинку-сироту без "родословної". З’ясувалося, що вона такий собі своєрідний вундеркінд, унікум, гордість та майбутнє місцевого інтернату, а ще переможець престижної обласної олімпіади, от в честь нагороди їй і подарували можливість навчатися у їхньому привілейованому ліцеї. В якості винятку. Чи варто говорити, ЯК сприйняли безпородну приблуду ліцеїсти-старожили? Для них вона апріорі стала ганебною ржавою плямою на тлі коштовного злитку золота, підлітки вже смакували в уяві усеможливі бойкоти та "темні", що влаштовуватимуть їх чужинці, й не виключено, що бідолашній прийшлося б ой як непереливки, якби не… Якби не Тимур. Бо щойно Поліна (а саме так звали дівчинку) увійшла в клас, й хлопець її угледів…
Не зважаючи на свій доволі юний вік, Тимур вже встиг добряче відзначитись на любовному фронті. На миловидного, а головне заможного парубка, дівчатка вішались, що називається, пачками, і він користувався цим у своє задоволення на повну (а хто б не користувався?), проте ніколи ні до кого не прихилявся а тим паче не прив’язувався всерйоз. Він узагалі слабо вірив в кохання, вважав це сопливою вигадкою для сентиментальних лохів, й був певен, що ніколи не закохається. Навіть дружину в майбутньому планував вибирати суто з практичної, раціональної точки зору, тай сім’ю створювати за "соціальними стандартами", а не велінням серця. Але все це було до цього переломного моменту, поки Тимур не зустрів Поліну.
Він сам до пуття не зрозумів, не збагнув, що, і з якого такого переляку, з ним трапилося в цей момент, і чим оте, на перший погляд пересічне дівчисько його так полонило, тим не менш, щойно поглянув на Поліну – пропав. Найдивніше, що ніби й не було в її зовнішності чогось такого визначного, не супер-пупер красуня принаймні, а тим не менш видалася хлопчині еталоном досконалості та вроди. Здавалося, що досі він не стрічав нічого дивовижнішого, милішого, приємнішого, за це крихітне личко з гострим носиком, за цю м'яку, доброзичливу напівусмішку, що ніколи не сходила з тонких вуст акуратного маленького "лялькового" ротика, за цей проникливий погляд темно-карих, майже чорних очей, котрі вигідно контрастували зі світло-каштановим, разюче довжелезним (нижче пояса) волоссям, яке на світлі вигравало золотом… Тимура навіть не збентежив її доволі убогий "прикид" явно із "секонд-хенду". Відтак він першим пішов дівчинці на зустріч, ініціювавши знайомство, й відтоді… вони почали дружити. Відтак своїх однокашників, які намітилися кепкувати з того, що їхній "принц" знюхався з "жебрачкою", та підступно замислювали різні каверзи, юнак відразу поставив на місце, популярно пояснивши, що хто посміє бодай криво глянути в бік Поліни, не кажучи вже, щоби якесь дурне слово пискнути проти неї – буде мати справу з ним особисто.
Це змусило тінейджерів більш-менш втихомирити свій запал, бо ж Тимур, як-не-як, володів серед них вагомим авторитетом, його статус, зв’язки, становище у суспільстві, таки грали свою роль "священної корови". І все-таки молодь є молодь, а надто – розбалувана багатством та вседозволеністю, отож зрозуміти, а тим паче пробачити своєму "коришеві" це дивне, хворобливе захоплення недостойною їхнього кола особою, юні вискочки наміру не мали. Тож наразі просто зайняли вичікувальну позицію, спостерігаючи за парочкою здаля: гляди, цей Тимурів "заскок" скоро сам минеться, пацан усвідомить, як обламався, й повернеться до реальності та здорового глузду, а ту обірванку пошле куди подалі. Зрештою, може він просто націлився добряче її… обробити, не все ж із модними штучками мутити, іноді, задля різноманітності, може потягти на щось вельми "екзотичне"… Якби ж однокашники тільки знали, наскільки неправі, й що коїться з їхнім собратом.
Власне він, Тимур, й сам поняття не мав – що з ним коїться. Поруч із Поліною він преображався до невпізнання, немовби ставав іншою людиною – кращою. Куди й зникали його пиха, зухвалість, усі ці притаманні йому раніш "понти", з нею не хотілося корчити із себе ні "мачо-мена", ні будь-кого ще, він міг дозволити собі таку розкіш – бути самим собою. Таким, про якого юнак сам донедавна навіть не підозрював. Це дівчисько з величезним щирим серденьком та доброю вдачею змушувало і Тимура дивитися на світ її очима – очима співчуття, милосердя, чуйності та доброзичливості. Він навіть став допомагати їй підгодовувати безпритульних тварин, котрих до того терпіти не міг (!)… Одна біда: розлучаючись із Поліною, та повертаючись до звичного життя "в своєму колі", хлопець ставав майже колишнім. Не тому, що був лицемірним хамелеоном, а… через острах осоромитися. Через острах бути неприйнятим й осміяним, набути слави розмазні та тюхтія, адже серед сильних світу цього усі ці "сентименти" вважалися за недолік, участю жалюгідних слабаків та нікчем. А визнати себе слабаком Тимурові бракувало сміливості – ось такий парадокс.
Так він і жив до пори до часу своєрідним перевертнем – будучи одним поряд із Поліною, й разюче іншим поза їхніми стосунками. До речі, "стосунками" їхні відносини назвати можна було з великою натяжкою: вони ні разу навіть не цілувалися. Не те, щоб Тимурові цього не хотілося, просто… Якщо колишні пасії парубок вкладав у свої обійми за дурничку, не замислюючись про наслідки, то вперше у житті він страшенно боявся образити дівчинку, завдати їй кривди, зранити. А це могло свідчити тільки про одне: він однозначно закохався. Й це раніш незвідане, величне почуття змушувало серце хлопчини тріпотіти, а його самого штовхало на безумства.
Так, одного разу, на великій перерві, до Тимура підвалила кучка його однокласників з наміром випитати в сучасного Ромео інтимні подробиці його "роману" з "убогою", котра саме відлучилася до туалету.
– Ти ж явно не з проста з нею водишся, мов дурень з торбою писаною? Напевне заради одного – аби "розпечатати" цю невинну квіточку. Тож колися, чуваче, тобі вже вдалося її… к-гм, приборкати, чи наша троянда виявилася надто дикою та норовливою? – присікувалися вони, регочучи, задоволені своїми пласкими, вульгарними каламбурами.
– Відваліть, бовдури! – наразі стримано цідив крізь зуби Тимур, однак погрозливо зиркав на приятелів-ворогів з-під лоба.
– Та тихо, тихо, не психуй, що ж ти смиканий такий став, Тімон? А чи не від того, що твоя теличка тримає тебе на короткому повідці, не допускаючи на свій… лужок? Гляди, аби там хтось інший "пастися" не почав, а ти так і зостанешся на лаві запасних, ромашки збирати та пташок слухати, – іржали ті, увійшовши в раж, й не воліючи вгамовуватися.
За що й не забарилися отримати сповна: виведений із себе юнак накинувся на мерзотників з ярістю пораненого бичка. І нехай сили були нерівними, кривдникам таки перепало кільканадцять добрячих стусанів, хоч і сам Тимур без "поранень" з бою не вийшов. У результаті кучу-малу заледве розборонила класна керівничка, і то призвавши на поміч самого директора. Розбиратися, хто тут правий, а хто винен, на місці не стали – всім, без винятку, звеліли заявитися назавтра з батьками в учительську "на килим". Діватися нікуди: довелося виконувати наказ, інакше правопорушникам грозили серйозні проблеми, включно до "вильоту" з ліцею. З боку Тимура на екстрені збори прибув батько – суворий чоловік із "залізним" характером. Коли йому нарешті відкрилася "жахлива" правда про те, що його нащадок, на котрого вся сім’я покладає величезні надії, злигався з якоюсь… (тут лишень почуття дипломатичного інтелігенства завадило батькові дібрати підходящі епітети для характеристики Поліни) – розбушувався. Звісно, не привселюдно, опускатися до скандалів при свідках чоловік собі не дозволяв, зате удома… Удома він висловив синові все, що думає про дану ситуацію. Не скупився на міцні слова, а під кінець висунув категоричний ультиматум: якщо Тимур продовжуватиме цю ганебну "дружбу" з тією… нехай начувається.
– Що, потягло ближче до народу? Тоді я можу посприяти вашому зближенню. Здам ідіота в ПТУ, будеш поневірятися по-гуртожитках, мешкатимеш з тарганами, "нариками", та "бомжами", харчуватися синтетичною локшиною швидкого приготування! – сипав погрозами. – Одружишся зі своєю злидаркою, понаплоджуєте таких же малих злидарів, й житимете на зарплатню якого-небудь двірника у 900 гривень! Ти про таке майбутнє мрієш? То я тобі його влаштую! І дулю з маком, а не мої спадки тобі на додачу!...
Ну що Тимурові було на все це перечити? Він й не перечив. В черговий раз проявив боягузтво, слабкодухість. А на душі, тим паче, було гидко-гидко… Й ще більш гидко стало наступного дня, коли, прибувши до школи, хлопчина не застав там Поліни.
– Вона забрала документи, за власним, – повідомили йому безапеляційно.
Тимурові здалося, що у нього вийняли серце, пошматували, й викинули на корм свиням, а у грудях зіяє величезна дірка-вакуум, сповнена болі. Навіть не болі – порожнечі. Найгірше, що він поняття не мав, де шукати Поліну: вона ні разу не згадувала, з якого саме притулку так би мовити родом. Тай чи є взагалі сенс її шукати, після усього?...
– І все? – ахнула я, не зумисне перебивши мого співрозмовника. – Ви втратили її? Назавжди?
Тимур м'яко посміхнувся якимось своїм особистим думкам.
– Я тоді теж так думав – що втратив Поліну назавжди, – мовив не відразу, а після певної паузи. – Проте… не повірите, та ми вже ось як 5 років одружені, в нас підростає дві чудові донечки-близнючки, Аня та Яна.
Чоловікові очі засвітилися невимовною любов’ю та ніжністю до рідних серцю людей, що красномовно свідчило про щирість його почуттів.
– Але як? Невже ви пішли наперекір родині? – заінтригувалась я.
– Тоді – ні, – просто пояснив Тимур…
Тоді йому забракло мужності відстояти своє кохання. Тож життя потекло звичною колією. Втім – не зовсім. Так би мовити "з горя", ну, і на зло всім і вся, підліток геть пустився берега: почав безбожно гуляти, пристрастився до випивки, навіть став балуватися наркотиками, правда лиш "травичкою", і все ж… Батьки хапалися за голову, взивали до здорового глузду синочка, на що той рубав:
– Так ви ж хотіли, аби я "тримав марку" спадкоємця заможної династії, а всі мажори те й роблять, що гуляють, п'ють, нюхають… Це ж належиться нам згідно статусу.
– Що ти мелеш, схаменися, тобі ще женитися, дітей народжувати! – не здавалися мама-тато.
– Нічого, дружину самі мені підберете, аби відповідала за всіма параметрами – вам же ліпше знати, хто гідний увійти в наш дім в якості невістки, а мені байдуже, я так, чи інакше коханок пачками мінятиму, як ото наш татусь – це ж бо ще один основний привілей еліти. А внуків сплавимо на мамок-няньок, мені не до того буде, я займатимуся бізнесом, колотитиму статки, примножуватиму капітали, гребтиму золото лопатами… Це ж наша основна мета у житті, як я розумію?...
Словом, в той вечір Тимур добряче погиркався з предками. І хоч "перевиховати" його їм не вдалося, ця розмова так, чи інакше, а змусила хлопця замислитися над своїм майбуттям. "А дійсно, чого це я по добрій волі паскуджу собі долю, так недалеко й на саме дно опуститися. – спам’ятався він. – Тай чого я доб’юся цим бунтом? Тільки підтверджу звинувачення усіх недоброзичливців у тому, що я – нікчема.". Тож замість того, аби й надалі буянити, Тимур вирішив довести рідні свій протест кардинально іншим чином: стати самостійним, незалежним від чиїхось грошей, аби ніхто йому не дорікав та не диктував "правила гри". Узявшись за розум, юнак екстерном закінчив школу, вступив до престижного вишу (сам без "блату"), й паралельно складав бізнес-план власної справи, задум котрої тихцем плекав ще з малих літ…
Відтак, вже у 20 Тимур володів приватною фірмою, а у 23 – цілою мережею філіалів. Й всього цього молодик домігся власними силами, практично з нуля. З батьками підтримував дипломатично-відсторонені відносини, не тому, що сердився на них, а тому, що пускати їх "на свою територію" було небезпечно – вмить зруйнували б усе, що він так старанно вибудовував.
– А Поліна, вона... Ви так її й не знайшли? – проявила я нетерплячку. – Але як ви тоді?...
– Як ми воз'єдналися? Мабуть, за велінням Небес. Так, я її не шукав, в чому страшенно каюся, та… напевне, так мало бути. Бо на все свій час. І коли він настав – вона сама "знайшлася"…
Поліна об’явилася на його фірмі абсолютно випадково, коли він цього абсолютно не сподівався. Прийшла найматися на роботу, бухгалтером, навіть не відаючи, ХТО є керівником підприємства, на той період дівчина також здобула чимало досягнень в плані кар’єри та особистого розвитку. Коли Тимур знову уздрів цю невимушену усмішку на "ляльковому" ротику, цей пронизливий погляд чорних очей, каскад все-такого ж довжелезного волосся… наново пережив, відчув все те, що відчував 10 років назад. Ні, навіть з подвоєною, потроєною силою. Й збагнув, що ніколи не переставав кохати свою Джульєтту…
Зненацька автобус кілька разів смикнувся та зупинився: приїхали. Довелося розходитися.
– То ви таки одружилися? – на всяк випадок уточнила я, хоч і так все було очевидно.
– Знаєте, коли ми вінчалися, священик підказав нам одну вельми влучну формулу, як відрізнити істинне кохання від надуманого, – замість прямої відповіді на поставлене запитання сказав на прощання мій супутник. – Всі помилково вважають, що воно, кохання, тоді справжнє, коли ти постійно думаєш про когось, прагнеш безперестанно бути із ним поруч, насолоджуватися цією людиною, повністю розчинятися в ній… Але ж у пристрасті, захоплення – точно такі ж "симптоми", навіть подекуди інтенсивніші. То в чім же тоді "секрет"? А у тім, що щире кохання робить людину кращою. Світлішою, чистішою, добрішою… Тому, коли когось воно спонукає до усіляких там підступів, каверз, штовхає на зраду, викликає ревнощі, заздрість, провокує чвари – то це пряма та беззаперечна ознака того, що це почуття – фальшиве. А значить – недовговічне. Я ж поруч із Поліною по нині постійно вдосконалююся, мені хочеться любити всіх і вся, усім творити добро… Тай вона біля мене розцвітає. Тому я певен, що наше кохання житиме, поки житимемо ми…
Я була настільки вражена мудрими речами, що злітали з уст цього молодого чоловіка, що навіть не спромоглася до пуття попрощатися із ним, та побажати йому і його сім’ї щастя-вдачі. Втім, гадаю, це зайве, схоже, вони й без того безмежно щасливі, адже серед бурхливого моря життєвих перипетій, не зважаючи ні на що, зуміли здобути одне одного, й хочеться вірити, що збережуть цей дар дійсно, допоки житимуть…



НЕСУМІСНІСТЬ ГОРОСКОПІВ
або
ПОВНИЙ АРМАГЕДЕЦЬ

Хтось розпочинає свій день з незмінної чашки кави, хтось – з перегляду свіжої преси, трапляються навіть такі унікуми, які сумлінно роблять зарядку… У Христі ж кожен Божий день починався з гороскопу. Не якогось там "дешевого", брехливого, яких купа в любих газетках-журнальчиках, а із "особливого", спеціально складеного особисто для неї премудрими астрологами з Інтернету, а відтак – безсумнівно правдивого. Втім, газетно-журнальні гороскопи Христя теж переглядала, бо ж таки як не крути, а й там траплялися дивовижні збіги і точності, що вказували вірну путь на життєвім шляху. Та не єдиними гороскопами жила Христина: гадальні карти, ворожильні кулі, повір’я, прикмети… в нелегкій боротьбі із Долею за власне щастя в хід ішла люба "містична зброя". Без цього – без "зіркових" вказівок, без попереднього узгодження з різного виду знаками "згори", дівчина вагалася зробити бодай один-єдиний крок, остерігаючись оступитися, й збитися на манівці. По-зірках вона підбирала на певний день і час гардероб, меню, складала план дій, керувалася ними в професійному та надто особистому житті…
От і сьогодні Христя, щойно прокинувшись, в першу чергу потягнулася до ноутбука – ану, що там на поточний тиждень обіцяють небесні світила? "Тільцям належить бути пильними та обачними, позаяк велика ймовірність зустрічі з недоброзичливцями, що може обернутися значними фінансовими втратами…" Так-так, початок не надто підбадьорливий. Може, бодай у коханні пощастить? Де там, "Жінкам-тільцям слід остерігатися представників протилежної статі під знаком скорпіона та риб, контакт з цими людьми загрожує серйозними неприємностями, розчаруваннями, навіть небезпекою". Отакої. І в подібному дусі – увесь гороскоп. Як тут не занепасти духом?
Проте, розкисати ніколи, у неї нині купа важливих, навіть вирішальних справ: презентація нового проекту на фірмі, де вона старанно трудиться ось уже без малого три роки, і все на одній й тій же посаді, та завдяки цьому проекту сподівається нарешті отримати таке жадане підвищення; побачення із Віктором, з котрим вони познайомилися на днях у подружки на дні народження; і врешті-решт зібрання таємного клубу "Майбутнє нації". Клуб опікувався проблемою глобальної катастрофи, якщо детальніше – кінцем світу. А якщо ще детальніше – там збиралися ті, хто прагнув вижити під час Апокаліпсису, та відновити Землю й життя на ній опісля. Що, гадаєте, "кінець світу" вже минув – 21 грудня? Наївні, ця дата була завідомо сфальсифікована секретними спецслужбами, аби простий люд розслабився, втратив пильність, а коли СПРАВЖНІЙ день кінця нагряне – згинув. І спасуться одні "вищестоящі". Але не на тих напали! Членам клубу вдалося розкусити їхні підступні задуми та вирахувати істинну дату Армагедону. Й ретельно підготуватися до нього, адже "час ікс" вже не за горами. Коли? Зараз, так вона, Христя, вам все і розпатякала! Не для того вона жертвувала чималий внесок, аби тепер дозволити всім охочим рятуватися на дурничку, платіть стільки ж, як вона – тоді й поговоримо.
Втім, наразі Христина більше переймалася насущними локальними, аніж глобальними проблемами, себто презентацією та побаченням. Про те, навіщо їй здалися висока посада та потенційний жених, коли так, чи інакше, незабаром усім гаплик, дівчина якось не замислювалася. Відтак ретельно зібралася, підготовила усі необхідні документи, й рушила на вихід із квартири.
До її контори вело три зупинки на "пижику", хвилин 20 – і вона на місці. Одне непокоїло: як би не пом'яти свій бездоганний "діловий" костюм в переповненому транспорті. На щастя, люду на зупинці було мало, от якби іще й в салон виявився напівпорожнім… Прибула потрібна маршрутка, із неї почали витікати пасажири, і тут… Христя помітила ЙОГО. Вона досі не може збагнути, що навело її на такі думки, може, якесь сьоме чуття, інтуїція, але цей тип здався дівчині надто… підозрілим. Високий та тонкий, мов шпала, весь якийсь занедбаний, небритий, похмурий, однак на бомжа не схожий. Радше схожий на… кримінальну особистість. І ця "особистість" явно накинула оком на неї, Христину. Інакше чого б він ТАК зиркав на неї із-за своєї "засідки" позаду зупинки, буквально пожирав очима? Вмить згадався вранішній прогноз: "Тільцям належить бути пильними та обачними, позаяк велика ймовірність зустрічі з недоброзичливцями, що може обернутися значними фінансовими втратами…". Христя напружилась, мов розтягнута струна, щільніше притисла до себе сумочку… Тип все ще "пас" її очима, а потому враз узяв, тай… рушив у напрямок "її" автобуса. Христя заметалася сполоханим зайцем, не знаючи, що вдіяти.
– Ви проходите, – нетерпеливо прошипів тип ззаду.
– Так, – пролепетала дівчина. – Себто… ні, я… пізніше.
"Поїду наступним рейсом" – вирішила, й відійшла від автобуса. А тип увійшов – і вона полегшено зітхнула. Проте вже за мить той вискочив назад.
– Місць немає, утрамбовано, ніби шпрот у банці, – пояснив ні то їй, ні то сам собі.
Христина напружилася ще дужче, аякже, місць немає, ясне діло лишився, бо лишилася вона, що красномовно свідчить про те, що у цього "маніяка" на неї "види". І чого йому треба од неї, лишень гаманець, чи… щось більше. Христі зробилося лячно, й вона, в пориві емоцій… покинула зупинку. Зрештою, до роботи не так вже й далеко, можна і пішки пройтися.
За кілька метрів оглянулася – чи, бува, не переслідує її тип, але той зостався на зупинці, і їй відлягло від серця. Однак ненадовго, оскільки за хвилю-другу невідь звідкіля перед дівчиною вигулькнув чорний кіт. Христя стиха лайнулася, зібралася обійти "нещасливе" місце, але тут, як на зло, тротуаром продибала якась бабулька із… порожнім відром, прямо наперекіс Христині. І де вона тільки взялася тут, в епіцентрі великого міста? "Змовились проти мене всі, чи що?!" – начисто розкисла дівчина. Бабку їй вже було ніяк не "об'їхати", отож довелося вертатися, і шукати шляхи околяса, через якийсь скверик, кущами-травами. Може, іншим разом Христя й ризикнула б злегковажити даними прикметами, та тільки не сьогодні, коли на кону її кар’єра. Бракувало, аби та провалилася через дурнуватого кота чи бабу з відром. "Нічого-нічого, ще трішечки…", – вмовляла себе дівчина, пробираючись крізь зарослі, обережно, аби не зіпсувати костюм а тим паче колготки. І от, коли вона майже дісталася цілі, одна гілочка усе ж хапнула її за ногу – негайно поїхала стрілка.
– Дідько! – уже на весь голос вилаялася Христина. І тут… З-за кущів вискочив справжнісінький сатана. Увесь чорний, здоровенний, очі горять вогнем, та ще й із… цифрою 13 на нашийнику.
– Гав-гав! – розкотистим басом пригрозив він їй, та, висолопивши язика, кинувся прямісінько до перепудженої дівчини.
– Мамо! – пискнула Христя, і дала дьору.
"Сатана" наступав на п’яти, та дякувати Богу, Доля милувала від неминучої смерті: вона укрилася у першому-ліпшому під'їзді, забарикадувавшись. Чудовисько деякий час пошкреблося у двері, тай втратило до "жертви" інтерес. Але Христя не квапилася виходити назовні, дівчина тяжко віддихувалася, думаючи про одне: вже без дванадцяти восьма, вона катастрофічно спізнюється на роботу, а тут таке твориться, і колготи остаточно подерлися. В пору заплакати від розпачу, але тоді, до повного набору, потече макіяж, відтак "потерпіла" мужньо трималася. І мужньо, на свій страх та ризик (ану сатана все ще вештається десь поблизу?) покинула безпечний сховок, з надією в підсумку усе-таки встигнути на презентацію…
Христина спізнилася буквально на якихось дев'ять хвилин, хоча й неслася зі швидкістю комети, яка от-от повинна впасти на нашу планету. На будь-які виправдання та прохання з її боку начальство категорично відрізало:
– Нічого не бажаю чути, я попереджав вас, або ми починаємо вчасно, або…
Отак Христині мрії зазнали повного краху. А замість неї підвищення отримала вискочка Анфіска, котра заледве без року тиждень як прийшла у компанію, тоді як вона, Христя, присвятила тій кращі роки життя…
Домів дівчина верталася ген розбитою. Настрою для побачення не було зовсім, але Віктор так наполягав, що вона зрештою здалася.
Вони ходили у кіно, в кафе, гуляли парком – стандартний, тривіальний "сценарій", одначе сам Віктор виявився напрочуд непересічною особистістю, завдяки чому нудно анітрохи не було. Він щиро смішив Христину, поводився ґречно, не дозволяв собі вольнощів, не намагався споїти, робив небанальні компліменти та милі, не вульгарні знаки уваги, словом, в цілому справляв приємне враження. У Христі аж настрій піднявся, хоча здавалося, що після подій на роботі це вже неможливо. Нажаль, скоро він знову упав нижче плінтуса. Бо коли вони прощалися, і дівчина схопилася поцікавитися, ким Вітя є по гороскопу, та дізналася, що той – скорпіон… "Жінкам-тільцям слід остерігатися представників протилежної статі під знаком скорпіона, контакт з цими людьми загрожує серйозними неприємностями, розчаруваннями, навіть небезпекою". Який "облом", такий з вигляду хороший парубок – а насправді… скорпіон!
– Ми ще зустрінемося? – перед тим, як піти, освідомився Віктор.
– Я… е-е-е… подзвоню, – бовкнула Христя ухильно, й махнула хвостом.
– Яка прикрість, він так мені сподобався, а тут таке розчарування, – жалілася вона потому своїй приятельці Риммі.
Римма Христининого трагізму не розділяла.
– Тобто ти готова відмовитися від гідного чоловіка, непитущого, галантного, сексуально не стурбованого, з усіх боків позитивного, лишень через те, що він "непідходящого" знаку зодіаку? – з осудом у голосі дивувалася подружка. – Ні, ну ти таки точно того. – Вона покрутила пальцем біля скроні.
– Ти не розумієш, несумісність гороскопів – то не жарти, якщо вже навіть небесні світила проти нашого союзу – однозначно з цього не вийде нічого доброго, – розводила руками Христя.
– Дуриндо, всі ці гороскопи – суща маячня для забобонних. Включи мізки, зорі, планети – то все мертві суб’єкти, так, скупчення газів та мінералів…
– Ну?
– Що "ну"! Посуди сама, як МЕРТВЕ ТІЛО, кусень каменюки, може впливати на твою, чи чию б там не було долю? З таким самим успіхом можна твердити, що твоє щастя залежить… – Римма озирнулася довкола в пошуках підходящого предмету на роль "оракула". – О, та хоча б від цієї фарфорової чашки. Чи дерев'яного столу, на якому та стоїть. Та від будь-якого предмету. А всі ці ділення на риб, овнів, щурів, биків, змій… Ми люди – ЛЮДИ, а не виводок з кутка юного зоолога.
– Нічого ти не розумієш, астрологія – то древня наука, й я їй довіряю. – Христя вперто відстоювала свою позицію. – І нині я зайвий раз в цьому переконалася.
Вона розповіла коліжанці про сутичку з підозріливим типом, ворожі знаки, та поразку на роботі. У відповідь чекала співчуття та підтримки, натомість вредна Римма нахабно пирснула.
– Ні, ти таки точнісінько схиблена. Та якби ти не зважала на того дядька, не стала від нього утікати, не сахалася дорогою різних котів та пустих відер – ти б не спізнилася на роботу, і не прогоріла з презентацією, – дорікнула крізь сміх. – Так що коли хтось і винен у твоїх негараздах, то це не "пророцтва", а твоя забобонність.
Але Христину було не переконати. Відтак і з Вітею дівчина більше стрічатися не стала, нехай це рішення й далося їй ой як нелегко, бо ж парубок таки встиг запасти дівчині в душу. Та
проти зірок же не попреш! Тим не менш сумувала Христина недовго, позаяк наближався фатальний день – день кінця всього живого (усього, окрім них, "обраних"), тож уся її енергія перемкнулася на вагоміші речі.
– Перед вирішальним моментом варто провести генеральну репетицію, – незадовго до того попередив членів "спілки" її ватажок. – Аби все пройшло гладенько, без заминок та ексцесів.
"Репетицію" призначили на поточну неділю. Христя готувалася до цієї події з усією відповідальністю, немов до справжнього Армагедону: згідно інструкції прихопила із собою найнеобхідніші та найцінніші речі, і вже по обіді вони кучою-малою пробиралися крізь підземні тунелі до сховку – своєрідного бункеру, оснащеного, згідно показам ватажка, за останнім писком технічного прогресу, так, що жодні катаклізми йому не страшні. Єдине, чого там бракувало – так це нормального освітлення (його роль виконували звичайні свічки), а ще отеплення та вентиляції, але то таке, заради спасіння можна й потерпіти. І вони терпіли рівно добу – саме стільки, якщо, знову ж таки, вірити головному, триватиме руйнація Землі. Іще доба піде на "реабілітацію" – і лишень потому можна буде виходити на поверхню…
Перед тим, як розпрощатися, "обрані" домовилися про наступну зустріч, ще раз обговорили всі деталі, й заспокоєні та підбадьорені, розійшлися по-домівках. Чи не востаннє, адже невдовзі вони – домівки, та що там – усе на світі буде вщент зруйновано, зникне з лиця Землі. Жаль, звісно, прощатися з нажитим роками добром, квартирка бо у Христини добротна, ремонт відносно свіжий, меблі нові, техніка… Але ж власна шкура дорожча.
Саме такі, не зовсім веселі, навіть певною мірою ностальгічні думи, терзали дівчину дорогою додому. Вона так ними захопилася, що не відразу помітила, що двері в квартиру… відчинені. Це здивувало та насторожило Христю, вона точно пам’ятала, що замикала замок на ключ. З тривогою у серці, котре забилося вдесятеро швидше, вона обережно увійшла всередину приміщення, і… мало не зомліла. Хтось обчистив її оселю що називається до ниточки. Забрали все, що тільки можна було, і навіть те, що, здавалося, винести неможливо.
– Люди, що ж це коїться! – заголосила нещасна, і кинулася по-сусідах: чи не бачив хто чого, не чув?
– Ой, Христиночко, а ти хіба не переїздиш? – Ті були щиро вражені.
– Чому це я повинна переїздити? – в свою чергу дивувалася Христя. – Куди?
– А біг його знає, вчора прийшли вантажники, всі такі при параді, з документами – все чин чином. Казали, ти веліла їм вивезти меблі, бо вирішила переїхати ближче до центру, мовляв, необхідність по-роботі. Ми здивувалися, чого так раптово, нікого не попередивши, але ж з іншого боку хто тебе знає, між нами ніколи не було надто тісного зв’язку. А у вантажників були документи, відповідні костюми – все чин чином…
В пору впадати у розпач. Але хіба вона цим зарадить біді? І Христина подалася в міліцію – гляди, допоможуть. У неї прийняли заяву, й веліли "чекати", дівчині здалося, що це чекання затягнеться на віки, проте вже надвечір їй зателефонували, та викликали у відділок. Христя полетіла туди на крилах надії, що знайшли злодіїв а основне – втрачене майно, натомість там її піджидала… зграйка товаришів із клубу "Майбутнє нації". Як з’ясувалося, усіх їх також обібрали. Потерпілих стали допитувати, довелося видати "воєнну" таємницю про грядущий Апокаліпсис та план спасіння.
– Все ясно, – сплеснув руками молодий, енергійний міліціонер. – Розвели вас, дорогенькі, мов лохів…
Як не прикро, та він не помилявся: в ході розслідування було встановлено, що "голова" клубу безслідно здимів, бункер – то звичайний винний погріб, закинутий через занедбаність, а вся ота затія із рятувальною операцією – афера чистої води…
Отак, замість того, аби врятувати душі, "обрані" з "ноєвого ковчегу" зазнали колосальних матеріальних збитків. Найприкріше, що вони за те все іще й попередньо заплатили. Ось зараз саме в пору впадати у відчай, чим Христя, власне, й зайнялася. Побивалася ошукана, як повелося, на плечі у найліпшої подружки Римми, нехай та і мала звичку глумитися над її пристрастю до всілякої чортівні. От і зараз не впустила нагоди пошпетити непутящу Христину.
– Я тобі, звісно, вельми співчуваю, однак… сама винна. Це ж треба було повестися на такий "розвод", – вичитувала їй Римка. – Я взагалі дивуюся нашим людям, скільки їх не годуй страшилками про кінець світу – завше ковтають наживку. Ладно там американці, вони настільки духовно темні та неосвічені, що навіть на Різдво вшановують не народження Христа-Спасителя, а міфічного Санта Клауса з Лапландії, на Великдень же не Його воскресіння, а якогось там зайця чи кроля – один пес. Тож їм не дивно, що вони вічно ждуть-не діждуться окупації інопланетян чи обвалу сонця-місяця, – вони, вочевидь, Біблії в руках не тримали. А ми ж наче християнська нація, віруючий народ, нам сам Бог велів щось тай у цьому тямити.
– До чого ти хилиш? – "не врубалася" Христя, темна не менше за американців.
– До того, що кінець світу таки колись прийде, це – неминуче…
– Ото втішила, – невдоволено фиркнула дівчина.
– А я тут при чому, це не я придумала, так у Писанні сказано. А ще там сказано, що він, кінець світу себто, настане не сам по собі, не від природних явищ, й навіть не від підступів сатани, як дехто помилково вважає, а по волі Господній. Бог прийде на Землю, щоби судити всі народи й племена і покласти кінець злу та гріху, а не просто аби знищити нашу планету. І тоді вже в які печери не ховайся – від справедливої кари не врятуєшся. Коротше, якщо двома словами, то Армагедон станеться не від пришестя астероїда, а від Другого Пришестя Христа. Та коли це відбудеться – невідомо нікому, окрім Всевишнього. Тому, як свого часу попереджав Ісус, не слід вірити усіляким "передбаченням" про конкретну дату, час та місце, Він зазначав, що Страшний Суд нагряне несподівано, немов злодій посеред ночі, тоді, коли цього ніхто й не сподіватиметься. Поготів, без масштабних "анонсів" та гучної "реклами". Відтак, коли почуєш чергове попередження про наближення вселенської катастрофи – не поспішай збирати валізи та рити окопи. Краще подбай за душу – то найвірніший спосіб спастися, – наостанок порадила розсудлива Римма.
Христі лишалося хіба що простодушно дивуватися цій розсудливості. Однак недарма говорять, що горбатого могила виправить, от і наша героїня не довго мотала на вуса подружчині премудрості. Щойно вона більш-менш оправилася від стресу та розжилася новим добром, як закохалася у Василіска (його так і звали: не Василь, а саме Василіск). Ну, не те, щоб аж так закохалася, просто… він ідеально підходив Христі по-гороскопу. Дарма, що любив прихилитись до чарчини та задивлятись за дівками, але ж гороскопам видніше. З такою мотивацією дівчина згодом і вийшла за Василіска заміж…
. Приблизно років через три Христина верталася після роботи (не тієї, що колись, колишня робота вимагала надто багато сил та енергії, стільки, що на дім й господарку вже не вистачало, довелося шукати щось… примітивніше) домів, дорогою заскочила в магазин – отоваритися, й оце через силу тягла на собі два здоровенні пакети з продуктами. Раптом у натовпі майнуло знайоме обличчя: Віктор. А з ним якась краля: нарядна, пещена, усміхнена, не те, що вона, Христя, замучена побутом та сімейними буднями. Хотіла оминути старого знайомого від гріха подалі, аж тут його супутниця зненацька як вигукне:
– О, Христинка, Огурцова, ти?
– Мар'янка? – дівчина заледве упізнала колишню однокласницю, в минулому "сіру мишу" та "синю панчоху", а тепер от, бачите... – Ти так змінилася. Стала така…
Вести бесіди із цими двома страх як не хотілося, але що вже зробиш, не ввічливо "тікати", тай пізно.
Розговорилися, Мар'янка невимушено похвалилася своїм чоловіком (Вітею), щасливим сімейним життям (й по тому, як вони дивилися одне на одного, як світилися їхні очі, було помітно, що вона не обманює та не перебільшує), стала випитувати у Христі про її долю… А що та могла хорошого повідати? Що Васька, чортяка, тільки те і робить, що закладає за комір, волочиться за кожною спідницею та їсть їй печінки? Тому з робленою, фальшивою посмішкою відбулася загальними фразами про те, що все у неї "супер-пупер".
Коли вони розійшлися, Христина із заздрістю поглянула щасливому подружжю услід, ловлячи себе на думці, що на місці Мар'янки могла ж бути і вона. Якби не кляті гороскопи, котрі були категорично проти союзу тельця та скорпіона. Враз недоречно пригадалося, що вони з колишньою однокласницею одного знаку зодіаку, бо ж у класі їх завжди вітали з іменинами з різницею в кілька днів. Втім, це чомусь анітрохи не заважає їхньому з Віктором щастю.
Виходить, гороскопи все-таки помиляються?...



СЕРЦЕ БАБИ ТЕРЕЗИ

– Ходіть мої дітоньки, ходіть мої ріднесенькі, будемо гамати файну зупку, – лагідно примовляла баба Тереза, зазиваючи "до столу" домашніх улюбленців.
Бровко, Бася, Капа, Тамерлан, Дружок, Сьома та Пуфик веселою, грайливою зграйкою наввипередки кинулися кожен до своєї миски, куди баба Тереза саме розливала їжу – усім рівномірну порцію, аби нікому не було прикро. Доки собаки з апетитом наминали страву, баба Тереза замилувано, з любов’ю спостерігала за ними, відчуваючи, як у серці теплою хвилею розливається щастя за цих чотирилапих друзів. Щастя від того, що всі вони нарешті в теплі та добрі, здорові та ситі, а ті жахіття, через котрі свого часу довелося перейти бідолашним, давно позаду.
У кожного із цих хвостатих була своя історія потрапляння у дбайливі руки баби Терези, та своя передісторія життєвих поневірянь до тих пір. Тамерлана жінка знайшла на смітнику, немічного, схудлого до межі, з запалими, вилинялими боками, він ледве тримався на ногах, і навіть не мав чи то сили, чи то сміливості приступитися до відходів, адже там вже хазяйнувала зграйка собак – більш дужих та пробивних. В очах молодого пса стояла така невимовна туга та біль, що баба Тереза не змогла лишитися байдужою – і забрала нещасного до себе домів. Заманила хлібом. Тамерлан спочатку побоювався незнайому людину, тримав певну дистанцію, але вже скоро призвичаївся, адже переконався у добродушності нової господиній навіть почав відзиватися на кличку, яку отримав завдяки чорній, мов у джигіта, масті…
Наступним у баби Терези з'явився Пуфик – кошлате, пухнасте цуценя, схоже на тер’єра. Якісь "добрі" люди хотіли втопити його в каналізації, але баба Тереза саме вчасно нагодилася – врятувала та прихистила. Опісля собача родина поповнилася Басею та Сьомою, "двійнятами", яких баба Тереза викупила у неадекватного живодера, що збирався, в прямому розумінні слова, пустити братика з сестричкою на м'ясо.
Дружка збила машина, собака стікала кров’ю на узбіччі, перехожі косилися на конаючу тварину, проте ніхто й не думав допомогти – ото б не мали клопоту возитися з якоюсь псиною. І тільки бабі Терезі вистачило співчуття, аби врятувати "меншого брата". Як запевнив пізніше ветеринар, який вилікував Дружка, вона нагодилася дуже вчасно, ще трохи, і собаку б вже ніщо не врятувало. А так чотирилапий улюбленець відбувся не надто серйозними наслідками, і нині про аварію нагадували хіба що кульгавість на задню праву лапу та шрам на грудині.
Не без травм обійшовся і Бровко. Порване вухо, відкушений хвіст, часткова сліпота – ось той "спадок", що його отримав пес від імпровізованої любительської собачої бойні, яку влаштували задля забави невиховані підлітки, типові представники нинішньої "прогресивної" молоді. Заскучавши, юні розбишаки звели до купи парочку безпритульних кобелів, нацькувавши їх одне на одного, та вболівали кожен за "свого" обранця, робили ставки, словом – "розважалися". Якби баба Тереза не втрутилася у це безчинство – Бровка б загризли до смерті, оскільки його "супротивник" був значно дужчий та мав "залізну" хватку. Але проти масивної палиці жінки не встояли ні розлючений "вовкодав", ні безсовісні підлітки – втекли всі разом. А Бровко опинився в надійних, турботливих руках…
Найбільш за всіх пощастило Капі – вона не встигла зазнати серйозних поневірянь. Її баба Тереза просто взяла у одних далеких знайомих, собака котрих розродилася нещодавно. Всіх щенят роздали, а що сучку ніхто брати не хотів, то її вже намітилися втопити, але баба Тереза врятувала Капітоліну від цієї гіркої участі…
Якби вона тільки могла, врятувала б, прихистила, обігріла та накормила всіх-всіх знедолених тварин на світі, нажаль, жінці то було не під силу. Адже навіть через тих сімох, яких вже мала, баба Тереза нажила чимало проблем із суспільством, а конкретно – із сусідами. Мешкала баба Тереза у приватному будинку, проте не власному: їй належала лишень третина дому, решта території займало іще три сім’ї. Вхід-вихід до апартаментів в кожного був свій окремо, але подвір’я спільне, і те, що цим спільним подвір’ям вряди-годи гасають її "монстри", страшенно не подобалося сусідам. Спершу вони озлоблено, проте тихо бурчали собі під ніс й недоброзичливо косилися в бік на їхній погляд дивакуватої сусідки, згодом бурчали все голосніше, та голосніше – аби баба Тереза чула і "мотала на вус", а далі почали відкрито дорікати "шаленій собачниці", й засипати ту претензіями. Мовляв, ваші "монстри" лякають наших дітей, паскудять повсюди, гавкають по-ночах, і т. д., і т. п.
– Але ж я вигулюю їх суто у відведених місцях, і то прибираю за ними, ночами вони гавкати не можуть, бо сплять в квартирі, а щодо дітей, то вони абсолютно безпечні, головою ручаюся, й мухи не образять, не те, що дитину, – як могла, відбивала численні атаки баба Тереза.
Вона казала сущу правду, адже її "дітоньки", як полюбовно називала своїх вихованців жінка (бо справді любила, немов власних дітей), віддячували їй сторицею за спасіння від лихої долі і піклування, й на знак подяки завше слухалися свою спасительку, корилися любим командам, ніколи не робили значної шкоди, не доставляли надмірних клопотів, словом, поводилися чемно та культурно. Відтак, нарікати на хвостатих у сусідів таки не існувало жодних серйозних причин. Попри те, ті чомусь гостро незлюбили домашніх вихованців баби Терези і згуртованою громадою ополчилися проти неї та її "виродків".
– Напевне, стара торба на схилі літ геть з глузду з'їхала, от і тягне до дому різний непотріб, – то і діло шепотілися за спинами жінки співмешканці.
– Еге ж, або просто від самотності нудиться, сім’ї ж то в неї немає, от і забавляється цими тварюками.
– Але чому ми повинні страждати від її заскоків? Сама запаскудилася, либонь, по-вуха, а ми все це терпи?!
– Отож бо! Скоро у двір страшно та небезпечно стане вийти, бо ж де не стань – всюди її монстри. Жах!
– Управи на неї немає! От заявимо куди слід – цих тварюк швидко перестріляють…
Дуже скоро сусіди почали погрожувати бабі Терезі розправою відкрито. Ніяких доводів чути не бажали, затявшись на своєму: її собаки – то суцільна загроза та шкода оточуючим! І їх слід якнайшвидше "ліквідувати". І або вона сама якось вирішить це питання, або…
Від того "або" у баби Терези кололо серце та "стрибав" тиск, її "дітоньки" були для неї всім, і при думці, що їм можуть заподіяти лихо, жінці робилося недобре.
– Побійтеся Бога, люди добрі, ви ж усі наче християни, чому ж поводитеся не гідно головній заповіді Господній про Любов? Хіба брати наші менші – то не таке ж творіння рук Божих, як ми із вами? Хіба вони не заслуговують на нашу поблажливість та шану? – вдавалася баба Тереза до останніх аргументів в надії достукатися до сумління співмешканців. – Їм же так само, як і нам, голодно, холодно, самотньо, боляче, тільки що поскаржитись не можуть, тай навіть якби могли – то нема кому, адже більшості людей абсолютно байдуже до їх почуттів. Але ж хіба це по-християнськи?
Та якби кожна сім’я прихистила у себе бодай одне безпритульне собача – вулиці перестали б кишіти знедоленими тваринами. Ба, більше, якби люди не були такими холоднокровними і черствими й не викидали на смітники колишніх утриманців, прирікаючи їх на жорстокі поневіряння…
– Ой, тільки не треба нам тут моралі читати, ще одна святоша знайшлася, – відгиркувалися на те сусіди. – Самі-то востаннє коли в церкві були?
– Ви ж добре знаєте, що в мене ноги хворі, мені важко ходити далеко… Тай хіба істинна побожність вимірюється кількістю відвідування храму? Що з того, що ви щонеділі на Службі буваєте, коли у повсякденному житті не маєте ані любові, ані елементарної поваги ні до людини, ні до скотини? Невже плітки, злослів’я, прокльони, ненависть і жорстокосердя – то плоди та прояви побожності? Хіба Христос учив нас бути такими?
– Ви б, бабо, краще за собою слідкували, замість інших вчити жити, – дратувалися пожильці.
– Та я стараюся слідкувати, й ніби нікому зла не роблю, ні я, ні мої пси. Тому ніяк не доберу, чим же вони вам так заважають…
– Вони є, і цього досить. Й ми не заспокоїмося, доки їх не стане! – рубали сусіди.
Баба Тереза лишень зажурено зітхала. Раз пробитися крізь товстошкірість цих людей нереально, залишалося хіба що молитися, щоби вони схаменулися, що, власне, жінка й робила. Либонь, Господь чув молитви старенької, оскільки на певний час сусіди справді залишили бабу Терезу та її улюбленців у спокої. Й не виключено, що все б втихомирилося, якби одного разу не трапився прикрий інцидент, що спровокував справжнісіньку війну…
Однієї погожої днини баба Тереза, за звичаєм, звершувала вечірній моціон із собаками й випадково стала свідком ганебної сцени: дітлахи сімейної пари із протилежного будинку, дівча років 10-ти та семирічний хлопчисько, нещадно тлумили цуценя. Їхнє власне, придбане нещодавно, що викликало ще дужчий подив. Дівчинка щосили копала бідолашну тваринку ногами у живіт, а хлопчик кидався в неї камінням. Спантеличена таким невіглаством, баба Тереза не змогла втриматися, аби не звернути малим садистам увагу.
– Що ж ви коїте, діти, – дорікнула вона малечі, – хіба ж так можна знущатися над песиком?! А якби вас так били – хіба вам було б приємно? От і йому, напевне, боляче.
Хлопчина лиш насупився, і басом зиркнув на жінку, а дівчисько вороже бовкнуло:
– Він нас не слухається, не хоче йти додому…
– То хіба не можна якось по-людськи його нагнати, навіщо ж копати?
– Це наш цуцик, що хочемо, те й робимо, – несподівано зухвало огризнулась дівчинка…
Баба Тереза розпачливо похитала головою, мовляв, і куди тільки дивляться батьки, втім вже через пару днів вияснилося, що батьки "дивляться" дуже навіть прямо, і все прекрасно бачать, однак жодним чином не реагують на такі своєрідні "забави" любих чад. Адже коли малолітні живодери стали "традиційно" знущатися над цуценям, дорослі навіть оком не зморгнули. Мати, як ні в чім не бувало, розвішувала собі білизну, а татусь розмовляв по-мобільному, і на те, що доня з синочком на їхніх очах дубасять собачку, не реагували зовсім. Точніше реагували так, немов те, що роблять малі – то норма, в порядку речей, ніби так і повинно бути. Це обурило сердешну бабу Терезу до глибини душі.
– Що ж ви, шановні, не присоромите своїх дітей? – вкотре не змогла змовчати вона. – Вони ж так скоро закатують собача, чи вам до того байдуже? І взагалі, що з них виросте, коли вони вже в такому віці здатні на подібну жорстокість й не відчувають елементарних співчуття та жалості до живої істоти?
– Ти б, бабко, власних потомків народила, їх і вчила уму-розуму, а зі своїми ми вже якось самі розберемося, – вороже прошипів на те голова сімейства таким тоном, ніби хотів попередити: не пхайся, куди не просять, інакше буде непереливки!
Чоловік й не уявляв, що мимоволі потрапив, що називається, у слабке місце баби Терези, її "Ахіллесову п’яту". Мабуть, нікому з тутешніх сусідів не було відомо, що "власні потомки" у жінки були, навіть троє: два сини і донька. Нажаль, так склалося життя, що рідна мати виявилася їм непотрібною. Чи винувате зовсім не життя, а вона сама? Може, той чоловік має рацію: хіба вона сміє повчати та "виховувати" чужих дітей, коли не зуміла виховати власних? Хоча ніби й старалася, владала в них всю душу, проте… Десь, вочевидь, таки схибила. Прогадала…
Колись, ще будучи геть юною, Тереза мріяла про велику, дружню, справжню родину, де б між членами сімейства панувала любов, взаємоповага та взаєморозуміння. Тому, коли доля звела її з Назаром – хорошим парубком з сусіднього села, і пара стала на рушничок щастя, питання про кількість дітей майже не стояло, обоє дотримувалися думки, що чим більше – тим краще. Й напевне на третій дитині подружжя не зупинилося б, якби Назар раптово не загинув (нещасний випадок на будівництві). Зоставшись молодою вдовою, Тереза більше так і не вийшла заміж – весь час, сили, життя загалом повністю присвятила дітям. Здавалося, ростила їх в добробуті та теплі, працювала за трьох, лиш би вони ні в чому не знали потреби, тряслася над кожним розбитим коліном та синцем… Спонсорувала хорошу освіту, влаштувала достойні весілля… Проте закінчилося все печально: донька Зоряна, вийшовши заміж аж у Росію, з часом припинила писати-дзвонити, цікавитися проблемами та потребами матері, практично повністю викреслила ту зі свого життя. І тільки сухі, "офіційні" відкритки на Різдво, Великдень чи День народження ще слугували тонесенькою, крихкою ниточкою, що досі зв’язувала двох жінок.
Середущий син, Борис, вибився у "великі люди", став впливовим, заможнім бізнесменом. Звісно, за суцільною метушнею та погонею за грошима йому теж стало не до мами. Втім, саме він, в якості широкого жесту, придбав бабі Терезі цю однокімнатну "малогабаритку" на окраїні міста аби та доживала свої роки "на природі". Їхню "стару" трьохкімнатну квартиру у центрі продав, пустивши виторг "на діло"…
Найбільше ж було досадно за молодшого – Святослава. Той, ні сіло, ні впало, геть пустився берега, став, як мовиться, на слизьку стежину… Кілька разів був прикликаний до "кімнати міліції", мав купу попереджень та зауважень з боку закону, і нарешті, щойно йому сповнилося 25, отримав перший "термін" – за розбійний напад. Вийшов достроково, й відразу заявився до мами (тоді баба Тереза ще мешкала у колишній квартирі), проте не з покаянням, а… з претензіями і вимогами. Хотів, аби мати переписала житло йому, а коли та завагалася… жорстоко побив. Зі зламаним стегном і струсом мозку баба Тереза потрапила в лікарню, а Святослав – знову до буцегарні. Не за побиття мами, а за інші гріхи (вляпався у чергову історію)… Після тих травм почали боліти ноги, але ще дужче боліло серце – за дітей, а надто за непутящого Святослава. Тим не менш образи на жодного з них не тримала, бо ж як і кожна матір, готова була простити своїм кровинкам усе – лиш би їм було добре. Одначе, позатим страшенно тужила, почувалася невимовно самотньою та одинокою, тому й не дивно, що так прив’язалася до чотирилапих друзів, вони ж бодай якось скрашували цю нестерпну самотність…
А ще постійно почувалася винною через те, що діти зросли такими… недостойними. І все ламала голову: де недогледіла? Де дала маху? Й тільки з літами почала усвідомлювати: аби діти виросли морально свідомими та духовно багатими особистостями, у них треба багато вкладати, значно більше, аніж це зазвичай роблять середньостатистичні батьки. Бо ж чого переважно вчать дітей? Змалечку – туди не лізь, те не чіпай, то "бяка" а від того буде "буба". В шкільні роки – грамотно писати-читати, як (і з ким) належно вітатися, які слова не слід вживати, вряди-годи нагадують, що треба ввічливо триматися зі старшими, гарно вчитися, себто нав'язують суто стандартні "правила поведінки". І мало й рідко хто пояснює чому це все потрібно сповнювати, чому необхідно бути чемним, і що це взагалі таке – ота "чемність".
Якщо батьки релігійні, то можуть прививати дітям церковний етикет, проте чомусь не струджуються прививати справжні християнські цінності. В результаті церковний етикет так і зостається на рівні етикету, механічного сповнення традицій, не переростаючи в істинну духовність. Все це носить виключно поверхневий, тимчасовий характер, оскільки насправді діти не мають чіткого уявлення про те, що є зло, і що є добро так би мовити в чистому вигляді, бо ж їх стосовно цього ніхто не просвіщає. Дорослі, нажаль, самі давно сплутали чорне й біле в суцільне сіре, самі розгубили здатність відрізняти погане від доброго й бути порядними. А діти, вони ж як губка, всотують у себе все, що бачать і чують, і рідня для них – найперший та найголовніший приклад для наслідування. Й якщо родичі живуть за законами джунглів, де кожен сам за себе, а до інших – байдуже, якщо вони самі схильні до великих та дрібних гріхів, то що ж потім дивуватися, що діти виростають подібними, а то й гіршими "хижаками"…
Часто-густо батькам зовсім не вистачає ні часу, ні таланту на виховання дітей, і тоді цю функцію на себе бере оточуюче середовище: вулиця, телебачення, Інтернет, більш "досвідчені" однолітки, що вже встигли зіпсуватися… І плоди такого "виховання" переважно плачевні. А взагалі діти – то як земля: якщо її вчасно і правильно не обробляти, не сіяти туди зерно правди, доброти, моральності, любові до всього живого, якщо не поливати те зерно, не оберігати, не плекати, тоді на цьому місці, рано чи пізно, виростуть бур’яни. І як не шкода це визнавати, але сьогодні, нажаль, більшість молодого покоління – суцільні "бур’яни". А все тому, що батьки дбають суто за тіла дітей, ну, іноді ще про освіту та культуру, проте зовсім не дбають про їхні душі, тоді як видима культура без справжньої, глибинної духовності – то пустодзвін. От і вона свого часу, схоже, не додбала, "не досіяла", не вберегла…
На превеликий сором, баба Тереза надто пізно дійшла до усвідомлення цієї істини та своїх помилок. Коли вже нічого не повернути й не змінити. Тож залишалося тільки молитися за дітей Всевишньому, аби змилувався над заблудлими душами, навернув на вірний шлях. Бо дуже вже боліло серце за власних відприсків, хоча зла на синочків та донечку, як вже згадувалося, баба Тереза не тримала. Тільки інколи дивувалася, що її звірята, бачите, віддані їй понад усе, тоді, коли рідні діти… А тепер в неї хочуть забрати і цю відраду. Вона ж не переживе, якщо з її "дітоньками" щось трапиться! Хоча, може, дасть Бог, все ще таки владнається…
Не владналось. Як вже було вказано вище, почалося все з сусідських дітлахів. На кантуванні свого цуценяти шибеники не спинилися, якось баба Тереза застукала їх за тим, що малі збидкувалися над її Капою. Хлопчик тягнув собаку за хвоста, а дівчина била палицею по-голові, не надто сильно щоправда, однак й не жартома. Їм було дуже весело, так, ніби вони займалися чимось страшенно цікавим та захопливим. Втім, побачивши бабу Терезу, дітлахи сполохалися, хотіли було кинутися навтьоки, і тут несподівано Капа вивернулася, та хапнула дівчинку за руку. Баба Тереза й слова мовити не встигла, як юнка здійснила такий ґвалт, що на крики миттєво збіглися всі сусіди, не лишень з їхнього будинку, а й довколишніх. Безумовно, примчали й батьки "постраждалої", мала тутечки заходилася жалітися їм на "страшного звіра", котрий її щойно ледь не загриз (хоча насправді на руці навіть сліду від укусу не виднілося).
– Ради Бога, Капа тільки легенько гаркнула, і то виключно в якості самооборони, бо ж ваші діти тягали її за хвоста та лупили по-голові, – промовила на свій захист, і на захист Капітоліни баба Тереза. Проте ніхто й слухати її не бажав.
– Ну все, стара карга, ти догралася! – посунув на неї батько "жертви".
Решта його тільки підтримала, жодна душа не стала на бік "божевільної собачниці". Люди накинулися на стареньку, мов шуліки на курча, й заходилися "клювати" так, що у баби Терези замакітрилося в голові. Вони лютували, сварилися, погрожували… І цього разу погрозами справа не минулася. Наступного дня нагрянув найманий мисливець, і перестріляв улюбленців старенької буквально на її очах. Вона плакала навзрид, рвалася рятувати собак, одначе нічого не могла вдіяти проти шаленого натовпу, який прагнув розплати та крові… Коли все скінчилося, трупи тварин хотіли вивезти на сміттєзвалище, та бабі Терезі вдалося вмовити живодерів дозволити їй поховати "дітоньок" по-людськи. Їй дозволили, зглянулися. Збираючи з землі бездиханні тіла тих, хто останні роки був для неї всім, жінка вже не плакала, проте мала ТАКИЙ вигляд, що навіть у найбільш холоднокровних свідків видовища всередині щось йокнуло. Та скоро перейматися про блаженну стару стало не до снаги – кожен бо мав особисті нагальні клопоти. Відтак, сусіди не відразу схопилися, помітили, що тої давно не видати. А коли схопилися…
Бабу Терезу знайшли мертвою в хаті, на підлозі, в оточенні її "діточок", з першого погляду здавалося – вони просто сплять, обійнявшись. Спочатку подумали, що стара чисто з котушок злетіла або що їй стало зле, але коли перевірили пульс – пересвідчилися в її кончині. Добре, співчутливе серце баби Терези припинило битися в той самий день, коли в неї забрали її останню розраду. Чи подіяла смерть жінки бодай на чиюсь совість із тих, хто прямо чи побічно став причетним до неї – невідомо. Навіть якщо й подіяла, то навряд чи надовго, сьогоднішнє покоління вправно навчилося "глушити" голос сумління.
А сини та донька баби Терези, до речі, не з'явилися навіть на похорон матері, тільки Борис, у якості широкого жесту, прислав пишний, коштовний вінок, де крупними буквами впадав у очі напис: "Дорогій мамі від люблячого сина"…



НЕВИННЕ ДИТЯ

Невинний, як дитя… Це порівняння ми часто вживаємо, коли хочемо підтвердити чиюсь непричетність до будь-яких злодіянь, непорочність. Бо й дійсно, ми якось звикли вважати дітей абсолютно світлими, чистими створіннями без недоліків – втіленням досконалості. Та чи так воно є насправді?...
Карина, Соломія та Ольга дружили з дитинства, ще зі шкільної парти, й цю дружбу вони пронесли крізь роки, в доросле життя. Заміж "повискакували" майже одночасно, за місцевих парубків, і хоча сімейні будні додавали зайвих клопотів, жінки все ж знаходили зайву хвилину для зустрічей за чашечкою кави, а то й бува чогось міцнішого. Спершу на отих імпровізованих дівич-вечорах подружки "перемивали кісточки" благовірним, ділилися мріями-планами на майбутнє, а в подальшому, коли одне за одним пішли діти, тільки й стало балаканини, що про суміші, пелюшки, підгузки, нічні "концерти", перші зубики, перші кроки, перші слова… Дітлахи приятельок, до речі, також потоваришували, бо ж матусі частенько брали їх із собою на свої посиденьки.
У Карини підростав синочок – Матвійко, у Соломії теж син – Артем, а от Ользі Бог послав дівчинку – Марту. Вона була наймолодшою серед усіх, проте ні різниця у віці не в її користь, ні те, що вона апріорі відносилась до слабкої статі, не заважало від природи жвавій, навіть певною мірою бойовій Марті "кермувати парадом". Артем і Матвій ж завсіди й у всьому слухалися свого негласного лідера, а Марта по-жіночому хитро розпоряджалася своєю "владою". Матусі малечі на такі дрібниці не зважали, діти – є діти, бавляться собі, пустують, так на те ж вони і діти. Проте недарма кажуть: малі діти – малі клопоти, а великі... По мірі того, як сини й донька дорослішали, "дорослішали" і проблеми, пов’язані з ними, відповідно змінювалися теми для розмов між подругами. Замість турбот про діатез, метеоризм чи правильне вимовляння усіх букв, тепер жінки клопоталися тим, в яку школу ліпше віддати нащадків, аби з них потому виросли справжнісінькі генії. Окрім освіти хвилювало матусь, зрозуміло, і здоров’я дітей, а ще – чим би зайняти їх дозвілля, щоби не плуталися під ногами. Однак далі комп’ютерів, мобільних телефонів бажано останньої моделі, або грошей на "потусуватися", фантазія подруг, зазвичай, не просувалася. Займатися правильним, повноцінним, грамотним вихованням Матвія, Артема та Марти їм бракувало часу (в кожної бо робота, господарка, повсякденні побутові клопоти), терпіння (завше ж бо легше вхопитися за ремінь або насварити неслуха, аніж довго й нудно пояснювати шкоді, що "так чинити негоже", чому негоже, і т. д., і т. п.), а основне – мудрості. Бо що може навчити дитину той, хто сам має доволі нечітке, хитке, навіть подекуди спотворене уявлення про те, "что такое хорошо, и что такое плохо"? А подруги якраз були саме з цієї категорії людей, з тієї, котру умовно можна охарактеризувати, як "сіра маса". Ми – як всі, всі – як ми. Все, що не чорне – то біле, а що не біле, то й так згодиться.
Для Карини сенсом існування на той момент була кар’єра та, як наслідок, добротні заробітки. Стати максимально успішною і забезпеченою – ось що для неї означало поняття щастя. Аналогічної долі вона бажала й своєму синові, в майбутньому мріяла бачити його великим бізнесменом, а відтак всю "ставку" робила на освіту Матвія. Стосунки з його батьком на той час в жінки геть розладилися. Вона постійно "пиляла" благовірного, бо той, бачите, "не дотягував" до її рівня (а що то за мужик, який за всіма показниками тобі програє?), а чоловіченько, в свою чергу, "віддячував" Карині зрадами, пристрастю до чарчини й міцним слівцем. Відтак щоденні бурхливі скандали й прояв агресії в їх родині стали майже нормою, тож Матвієві було з кого "брати приклад"…
Не склалося сімейне життя й у Соломії: її законний муж якось узяв, тай пішов од неї до іншої, залишивши по собі порожнечу в спустошеному серці та… гаманці. Бо від аліментів колишній ухилявся, а тягти "сімейний бюджет" на скромну зарплатню виховательки дитсадка самотужки – це вам жарти. Тож не дивно, що вічна нестача засобів до існування зробила свою справу у формуванні світогляду жінки: Соломія теж найбільшим благом у житті вважала гроші. Того ж, відповідно, учила й Артема, нехай навіть несвідомо. Не зважаючи на те, хлопчик ріс на заздрість добрим, сумирним, стриманим, й анітрохи не захланним – і не збагнути, в кого. Іноді трапляється такий виняток із правил: на трухлявій яблуні родять цілком здорові плоди. Але то переважно велика рідкість.
А от у Ольги проблем з фінансами ніколи не виникало, не зважаючи на те, що особисто вона ніде не працювала, а була, як нині модно казати, домогосподаркою. Зате її чоловік постійно "пропадав" на заробітках закордоном, й регулярно надсилав додому кругленькі суми. А вже Ольга на пару з донькою тратили їх від душі й із задоволенням, ні в чому собі не відмовляючи. Таке "сите" життя розпестило жінок – дорослу та юну – до невпізнання. Ольга навіть з висоти свого польоту на подруг почала зверхньо зиркати, надто на "убогу" Соломію. Ні, вони досі дружили, проте ця дружба давно перетворилася із по-справжньому близьких, теплих, щирих відносин у щось… офіційно-ритуальне. Зате бодай діти досі разом "бавляться" – думала кожна з жінок. Якби ж вони знали, що у них за "забави"…
На той час хлопці закінчували восьмий клас, а Марта, відповідно, сьомий. Проте вона досі була "головнокомандуючим" у їхньому тандемі. І не тільки у їхньому – слово дівчинки мало неабиякий авторитет у цілому класі, а подекуди й у всій школі. Із милої бешкетниці Марта згодом перетворилася на справжнісіньку хуліганку, перед котрою трепетали усі "слабші" та "нижчі". А такими дівчинка вважала тих, хто не належав до її соціального кола. Або просто не подобався з будь-яких причин. А то і без причини. Марта запросто могла собі дозволити облаяти любого, хто на неї, як мовиться, косо подивився, а частенько навіть розпускала руки – штовхалася, давала стусанів, лізла в бійки нарівні з хлопчиськами.
Недалеко від Марти відставав і Матвій, воно й не дивно – їхня дружба вже майже півроку, як переросла у "дорослі відносини", отож хлопець у всьому підтримував свою "гьорлфренд". Разом вони, ніби мафія, тримали у страху та покорі чи не всю округу. Артем серед них був, мов те п’яте колесо до воза, його, невдаху й тюхтія, парочка терпіла в основному тільки з жалості. Ну, і ще, можливо, в пам’ять про ті часи, коли вони всі гуртом ходили на один горщик. Сам Артем з одного боку наче б то й радів тому, що він, простий смертний, оце вертиться серед "сильних світу цього", однак з іншого хлопчині не вельми подобалися, скажімо так, усі ті витівки й неподобства, що їх собі дозволяли вчиняти його товариші. Й вже поготів хлопець не мав жодного бажання до них долучатися. Втім, і відмовлятися Артем не смів, боявся, що в такому разі його засміють, ним знехтують, а то й, чого доброго, переведуть у категорію ворога, і почнуть "травити" на рівні з рештою. Відтак з тяжким серцем хлопчина у всьому підтакував Марті й Матвієві, точно покірний раб своєму панові: грубіянив вчителям, як Марта і Матвій, душився сигаретним димом за школою, як Марта і Матвій, потягував бридке, гірке пиво (а іноді навіть горілку) вечорами на лавочці, як Марта і Матвій, бив шибки сусідам, як Марта і Матвій, "шугав" місцеву малечу, та "муштрував" неугодних, як Марта і Матвій, збидкувався над безпритульними собаками й кішками, як Марта і Матвій…
Так тривало рівно до тих пір, доки у їхньому класі, під кінець чверті, несподівано не з'явився новенький. Ще більший невдаха та тюхтій, аніж він, Артем. На вигляд – типовий "ботанік", за характером – тихоня-розмазня, навіть ім’я у нього було відповідне – Тихон, ну чим вам не ідеальна мішень для знущання. Зрозуміло, що наші герої-бунтівники не забарилися метати в цю мішень свої колючі "дротики". Бідоласі щодень діставалося сповна, й навіть більше, яких тільки екзекуцій не вигадувала винахідлива парочка. Але Тихон-тихоня терпів стійко, мовчки, що тільки дужче роздражнювало Марту і Матвія.
– А давайте влаштуємо цьому дегенератові конкретну "темну", – якось запропонував Матвій. – Розважимось не по дитячому.
Його "половинка" та ще кілька членів, що також входили до їхньої "банди", без зайвих питань, майже одностайно погодилися "розважитися", один Артем був проти, попри те свою думку, ясне діло, залишив при собі. Загалом ще й тому, що поняття не мав, що воно таке – "темна", ні, хлопчик підозрював, що то щось… недобре, але наскільки – і не припускав. А відтак не думав, не гадав, ЧИМ все обернеться, в першу чергу – для нього самого…
Тихона-тихоню підстерегли по завершенню навчального дня, дорогою домів, той завше вертався зі школи одним шляхом – через "полігон". Глухий пустир якнайліпше підходив для звершення "брудних" справ, адже довкола ні хатинки, ні людинки, кричи – не почують, тікай – не сховатись. Втім, новенький не кричав й не тікав, коли банда на чолі із Матвієм та Мартою оточила його щільним колом, він лишень втягнув голову у плечі, точно готуючись покірно прийняти на себе шквал стусанів. І стусани не забарилися. Били хлопчину "грамотно", навіть можна сказати – професійно: потужно, від душі, проте так, щоби назавтра на тілі, принаймні – на обличчі, не лишилося видимих доказів наруги. Втім, видати гоп-компанія таки перестаралася – в якийсь момент у Тихона пішла носом кров. Та що там пішла – хлинула фонтаном, таким інтенсивним, що "жертва" мало не захлинулася. Навіть хуліганів його конвульсії змусили замешкатися й розгублено завмерти. Що вже казати про Артема. Хлопця тіпало, мов у лихоманці, неначе це особисто його ото щойно віддухопелили. Він раптом збагнув, що його "друзі" – страшні люди. Ні , не люди – монстри, маленькі неповнолітні монстри. "Я не хочу бути таким, як вони! Не хочу бути з ними!" – волало у Артема в голові. І тут хлопчик вперше наважився висловити свій протест уголос.
– Пацани, може годі вже того… казитися, ви перегинаєте палицю, – несміливо пролепетав він.
Сказано це було тихо, ледь чутно, проте Артема здалося, що його голос прогримів розкотистим громом. Вірогідно, так само здалося "пацанам", вони раптом всі, як один, втупилися у нього недобрим поглядом палаючих очей, в яких читався німий докір. За мить докір перестав бути німим.
– Ти що, рамси попутав, в натурі?! – гримнув на Артема Матвій. – Ти що, вигороджуєш цього ботана? Жаль тобі його стало?
– Та я… та просто… це вже занадто, – ще тихше пискнув Артем.
– Ти нас "лікувати" надумався?! – затикаючи йому пельку, закипав од люті, ніби чайник на плиті, Матвій. – Ти, щеня паршиве, сам у нашій команді на пташиних правах, терпимо тебе з великої милості своєї, а ти натомість на нас свою пащеку розтуляти смієш? Так наше терпіння не вічне, воно й луснути може…
Завершити свою гнівну тираду юному бандитові завадило НП: Тихон-тихоня зненацька гепнувся долу без свідомості. Вся увага гоп-компанії переключилася на нього – друзяки добряче перепудилися.
– Блін, народ, по-моєму, це попадалово, – скривився, немов від цитрини, один із прихвоснів "солодкої парочки".
– Валити треба звідсіля, поки не спалилися, – підтримав його інший.
– А як же Тихон? – знову дерзнув "розтулити пащеку" Артем. – А якщо він… ну, того… помре?
– Нічого йому не буде, від такого не вмирають, – відмахнулася Марта демонстративно байдуже, хоча в її очах плескалася прихована паніка. – І взагалі, нам не про цього ботана турбуватися слід, а про себе. Якщо він нас "закладе"…
– Тихон не закладе, він для цього надто боягузливий слабак. А от дехто інший може. – Матвій багатозначно зиркнув на Артема.
Його поглядом можна було спопелити ниву з сіном, або загіпнотизувати цілий виводок змій, й раніше Артем однозначно пав би жертвою цього "гіпнозу", але зараз… Хтозна звідкіля й знайшлися у ньому досі небачена-нечувана відвага, хлопчик враз сміливо вип'ятив кістляву грудину, й рішуче відчеканив:
– Ви як собі знаєте, а я Тихона тут самого не покину.
– Тягтимеш цього "раненого" на собі до медпункту, ніби партизан-герой? Ну-ну… Як собі знаєш, але відтепер ти нам більше не друг, – погрозив йому Матвій. – Все, скінчилася лафа, а відтак пощади не жди…
І банда поспіхом відчалила з "місця злочину", а Артем зостався зі скривдженим однокласником – приводити того до тями і допомагати йому добратися додому… А назавтра школою пронеслася вість: Тихон потрапив у лікарню з гострим нирковим нападом й знаходиться у важкому стані. Всі порахували це випадковістю, проте Артем добре знав про справжню причину, що спровокувала приступ. Одначе "закласти" колишніх друзяк-бешкетників не міг, по-перше, сам Тихон слізно благав його нізащо нікому не розповідати правди, а по-друге хлопчик досі наївно сподівався, що все само собою минеться-владнається, що рано чи пізно ці розбишаки вгамуються, схаменуться, візьмуться за розум. Нажаль, він сильно помилився. "Друзяки" взялися не за розум, а за… нього. Ніяк не могли вибачити Артема той вибрик на полігоні, те, що він став на бік "противника".
– Ти нас зрадив, а за зраду ми не пробачаємо, тож начувайся! – коротко попередили напередодні.
Артем здогадувався, що його битимуть і внутрішньо готувався "тримати удар достойно". А якщо пощастить – то й дати відсіч. Та коли настав час розплати, він не зумів протистояти гурту лютих, кровожерливих підлітків на чолі із запеклими "товаришами". Відтак "обробили" хлопчика сповна й як зазвичай вельми грамотно – жодних видимих слідів вендети на ньому не лишилося, юні бандити таки були майстрами своєї "справи". До всього вони ще й сподобилися відзняти усе це "дійство" на телефон, мабуть з наміром викласти потому відео в Інтернет – нині серед молоді було модно вихвалятися подібними "подвигами" перед чесним народом.
На останок Артемові, як годиться, пригрозили: пікнеш – пожалкуєш. Тим не менш хлопчик більше не мав наміру мовчки зносити наругу, і таки поскаржився – спершу мамі, а потому й керівництву школи. Мама пообіцяла "серйозно побалакати" зі своїми подружками – матерями Матвія і Марти, й обіцянки дотрималася, нажаль, ці "розмови" ні до чого доброго не привели. Навпаки, Соломія тільки безнадійно розсварилася з Кариною та Ольгою, на усі її закиди проти їх "дитинчат" жінки звинуватили ту у брехні та… заздрощах. Штибу, то вона заздрить їх достатку, успішності й благополучності, от і зводить наклепи.
– Та щоб Матвійко з Мартусею кого пальцем зачепили, та такого бути не може! Вони ж у нас сущі янголята!... – несамовито верещали Карина з Ольгою на захист своїх чад.
Що ж, можливо удома, в сім’ї, з власною родиною, ті справді були "янголятками", але ж батьки на те і батьки, аби слідкувати за поведінкою дітей поза домом. Слідкувати і правильно впливати на неї. Втім, пізно, Іванку, до війська, починати виховання слід від самої колиски – щоб потому, коли у "янголят" проріжуться "ріжки", не хапатися за голови.
Ну а щодо долі наступної скарги, то шкільна дирекція зреагувала на неї також напрочуд в'яло. Спершу обіцяли "розібратися" у всьому, потому стали натякати, що то "не в їх компетенції", мовляв, нехай батьки самі дають раду власним шибеникам, опісля взагалі засумнівалися – а чи був "злочин"? Може так, дрібне хуліганство, яке учень Потічко сильно перебільшив… В результаті справу "зам'яли". Але на тім конфлікт не вичерпався: за те, що той "розпустив язика", Артема негайно влаштували-таки "темну". Матвій і компанія справді були асами своєї справи – жодних видимих доказів "вендети" опісля себе не залишили, отож Артема, в разі чого, пред’явити було нічого. Втім, хлопчик, навчений гірким досвідом, більше не мав наміру будь-кому скаржитись на "друзів". Проте й навчатися із ними в одному класі, одній школі – тим паче. Відтак попрохав маму перевести його в іншу – подалі звідтіля. Мама тільки підтримала сина, й невдовзі Артем став "новачком". І хоча на "свіжому" місці йому велося нібито непогано, але завше знайдуться подібні "Матвії", "Марти", та їм подібні "крутії", котрі знайдуть до кого за що придертися заради втіхи. Адже доки батьки будуть зосередженні на своїх "дорослих" проблемах та потребах настільки, що їм не до власних нащадків, а ті, в свою чергу, будуть представлені самі собі, доти вони "розважатимуться" подібним чином…



ВІРНИЙ ДРУГ
або
ЖИВ БУВ ПЕС

Приблизно з шести років Віталік просив у святого Миколая, Діда Мороза на Новий рік, та в численних родичів й рідних батьків на День народження один-єдиний подарунок: собаку. Але і батьки-родичі, і навіть чудотворець Миколай на пару з казковим Дідусем вперто ігнорували прохання хлопчика, щоразу презентуючи йому цукерки, танчики, автомобілі на пульті, й навіть іграшкових псів. Але ж що йому ті металеві, роботоподібні машини, коли так кортить справжнього, живого, волохатого друга.
– Зрозумій, сину, у нас немає умов для утримання тварин, ми мешкаємо у двокімнатній квартирі, на четвертому поверсі, тут навіть ніде буде його вигуляти, – старалися вони переконати своє чадо.
Та чадо стояло на своєму: хочу собаку – і все тут! Проте роки минали, а мрія Віталіка все не збувалася. Аж одного разу, на його "ювілей" – десятиліття, якість далекі родичі, котрих не встигли попередити про собаче табу, приперли йому в дар барвисту коробку із… кудлатим цуциком всередині. Радості хлопчини не було меж, він аж вижчав від захвату. Довелося батькам змиритися із новим членом родини, не могли ж вони зіпсувати синові свято. Окрім того родичі врочисто запевняли:
– Та ви не хвилюйтеся, це не крупна порода, він виросте середнячком, до того ж гладкошерстим, тож багато клопотів вам не завдасть.
Та вже за кілька місяців з'ясувалося, що вони помилилися. Або навмисне обманули – менше з тим. Як би там не було, а Джек, як назвали пса, вимахав здоровезним "кабаном", ще й волохатим, мов мамонт. Він повсюди "губив" свою густу буру шерсть, їв за трьох, його молоде, міцне тіло вимагало енергійних рухів, а тонка натура – уваги та любові. Щоправда, й відплачував Джек сторицею: його вірності, відданості й прихильності міг повчитися кожен "гомо-сапієнс". Бо якщо люди здатні на зраду, підлість, підступність навіть по відношенню до близьких, то всім відомо, що собака – ніколи. А якщо вона і буває кусючою, то тільки від життя собачого… Втім, "моральні" якості Джека батьків Віталія хвилювали в останню чергу. Надто багато клопотів завдавала їм ця псина. Її необхідно доглядати, годувати, вигулювати, приділяти увагу, а їм же ніколи. Щодо Віталіка, то синові доволі швидко наскучила ця "жива іграшка", через що він не дотримався даної обіцянки взяти усю відповідальність за "виховання" чотирилапого друга на себе. Тим паче, що хлопцеві купили комп’ютер, й він перемкнув усю свою увагу на комп’ютерні ігри. А Джек постійно відволікав хлопчину від улюбленого "хобі" вимагаючи погуляти із ним чи погратися. До повного комплекту на животину стали скаржитися сусіди, мовляв, той голосно виє, від нього по всьому під'їзді сморід, і взагалі – дітей на вулицю страшно випустити, такий "динозавр" згамає – і не подавиться. Хоча насправді Джек був абсолютно сумирною, безобідною собакою, й ніколи нікого не кривдив, надто дітлахів. Навпаки, це йому частенько перепадало від місцевої малечі, яка, розваги ради, придумувала усілякі жорстокі "розіграші". Проте ніхто не спішив розбиратися, за ким правда, тай навряд чи, в разі чого, знайшлися б охочі стати на захист звірини. В тому числі й господарі Джека, він самим їм був, точно кістка посеред горла.
– Приспати його здалося б, однаково користі з нього жодної, одна морока, – неодноразово, ніби між іншим, заявляв глава сімейства.
Однак приспати колишнього домашнього улюбленця йому рука не піднялася, але що далі так продовжуватися не могло, то на спільній нараді одноголосно було вирішено… вивезти Джека за місто, тай покинути.
– Він не пропаде, пси, вони живучі, в любих умовах існувати здатні. Не виключено, що його хтось підбере, – заспокоювали свою совість а заразом й почуття Віталія батьки.
Втім, син і так не надто переймався долею Джека, нагадаємо, що за комп’ютерними іграми дитині було не до собаки. Тож коли мати з батьком здійснили задумане, хлопчик зовсім не засмутився. Більше того, він практично не помітив зникнення свого дорогоцінного "подарунку"…

. Джек відчував, що назад йому хід закрито. Відчував, що його… розлюбили, хоча й не розумів – чому. Що він такого накоїв, чим завинив? Тим не менш додому йому зась, хоч при бажанні молодий пес запросто міг знайти туди дорогу. Але не став, не хотів ускладнювати життя господарям. Поправочка – колишнім господарям. Що ж, отже відтепер доведеться самому давати собі раду. Тоді Джек ще не відав, що закони вулиці – несправедливі, навіть жорстокі, і щоб вижити у цих "джунглях", потрібно коритися їх негласним законам…
З тих пір Джек став офіційно безпритульним. Буквально з перших тижнів у новому амплуа він відчув на собі усі тяготи "сирітського" життя. Якщо із нічліжкою справа ще сяк-так ладналася, дякувати Богу, надворі панувало літо, відтак де притулився – там і заснув, то з харчами доводилося вкрай туго. На смітниках, де ще можна було поживитися смачненьким, ошивалися місцеві "банди" шавок, кожна з них мала свою територію, на яку чужинцю пхатися – собі дорожче. Клянчити ж їжу у людей – взагалі справа невдячна. А то й небезпечна. В кращому разі на твій німий благальний голодний погляд двоногі царі природи байдуже відводили очі, й заклопотано поспішали у своїх справ, звісно, у них свої клопоти, бракувало їм відволікатися на якихось там чотирилапих голодранців. Але то в кращому випадку, бо в гіршому… В гіршому можна було напоротися на геть лихих чоловіків з довжелезними металевими палицями, що плювалися розпеченим свинцем, який розриває нутро на шматки. Або на хитрих, підступних молодиків, які спершу начебто вгощають тебе смакотою з ліверної ковбаси, але вже за мить ти конаєш у муках. Джек на власні очі бачив, як його товариші по нещастю корчилися в передсмертній агонії, "поласувавши" таким делікатесом. Це навчило пса пильності та обережності, змусило завше бути насторожі. Він став жорсткішим, навіть агресивнішим. Почав сторонитися людей. А ще подружився з місцевими собаками-безхатченками, все-таки гуртом веселіше зносити і голод, і холод. А вони – і голод, і холод – чигали на Джека та інших його соратників буквально на кожному кроці, надто, коли на Землю першими приморозками опустилася люта зимонька-зима. Тоді сховатися від холоду було практично нікуди, й зсередини "сало" не гріло, бо звідкіля ж йому, тому салу, взятися при такому раціоні харчування періодичністю раз у три-чотири дні?...
Через кілька літ такого існування в суцільних поневіряннях, Джек вже навіть грішним ділом почав замислюватися, чи не скуштувати йому отієї горезвісної ковбаски, розумів, що нічим добрим це не скінчиться, та вже ліпше жахливий кінець, аніж жах без кінця. Втім, щось усе ж стримувало пса від фатального кроку. Як і від того, аби… напасти на людину, він знав, що деякі Бобики й Тузики з відчаю, озвірівши від голоду, "полювали" на двоногих, немов лев на косулю, але дозволити собі так низько пасти не міг. Принаймні – поки що. Тож вирішив триматися, доки стане сил. Проте сили покидали Джека не по днях, а по годинах, й згодом він геть ослаб. А тому, коли одного разу на їхнє лігво зчинили облаву – не зумів втекти. В результаті Джек, та ще кілька собак (деяким таки вдалося вислизнути) опинилися в чіпких лапах групки хлопців. Він не відав достеменно, що з ними збираються вчинити, та нутром чув, що нічого доброго. Бідолаха поняття не мав, що ті хлопці були ніким іншим, як живодерами, котрі "розважилися" таким чином, що холоднокровно розправлялися із "смердячими псами" садистськими способами. От і зараз вони задумали чергову таку "веселуху".
– То що, засранці, прийшла ваша розплата! – весело скрикнули живодери, й схопилися хто за ножі, хто за дубинки, хто за мотузки…
Те, що відбувалося далі, можна описати одним словом: пекло. Собаки, яких катували із збоченим задоволенням, скавчали так, що в любої нормальної людини кров в жилах стигла б, але катюгам той звук лився у вуха піснею. Джекові, як не гірко це прозвучить, можна сказати пощастило: до нього черга іще не дійшла. А коли зрештою дійшла… Тут сталося щось несподіване: один з хлопців – по вигляду наймолодший – зненацька чомусь замешкався, пильно вдивляючись у Джекову морду.
– Гей, ти чого це гальмуєш? – підділа хлопчину решта. – Давай, кінчаймо його, а то нам ще на три точки нині встигнути треба.
– Заждіть, я того… мені здається, що я його знаю… – У юнака враз округлилися очі й витягнулося обличчя.
В ту ж мить впізнав юнака і Джек – це був ВІН, його господар, Віталік. Тільки значно старший, та якийсь… чужий.
– Джек? – непевно освідомився Віталій ні то у пса, ні то у себе. Пес тут же кволо замотав хвостом з боку в бік. – Джек! – сумнівів у хлопця, схоже, більше не лишилося.
Та якщо ви гадаєте, що він кинувся до загубленого (чи то пак – покинутого) друга з обіймами, то глибоко помиляєтеся, він лиш розгублено застиг, збентежено кліпаючи очима.
– Ти що, знаєш цього здохляка? – напосілися на Віталія його "кореші".
– Ні. Тобто так. Тобто… Пацани, ви не повірите… – той ще дужче розгубився. За свій недовгий "стаж" догхантера хлопчина вже встиг власноруч прикінчити чимало собак, і його рука жодного разу навіть не смикнулась, однак тепер… Убити Джека він чомусь не смів. Про що й ризикнув повідомити "пацанам". Тим, ясне діло, такий поворот подій не сподобався.
– Що, "птічку жалко" стало, так? От вже не думали, що ти таке "сикло" з тонкою натурою! Ну нічого, не можеш ти – ми це зробимо за тебе.
З тими словами один з мародерів замахнувся на Джека ножем, як раптом Віталій став йому на заваді.
– Не смій, – тихо, проте непохитно пробасив хлопець.
– Ти диви, а наш Віталька зовсім розкис, – фиркнув кат. – От вже не підозрював, що ти така баба.
– Ти кого бабою назвав?! – моментально оскалився Віталій.
Слово-за-слово, й між парубками зчинилася бійка, що називається, не на життя, а на смерть. Сили були нерівними, тож дуже скоро Віталік став "програвати". Про Джека, до речі, всі забули, отож собака міг спокійно звідтіля уносити ноги, доки цілий. Однак натомість він із оскаженілим завзяттям кинувся… обороняти свого колишнього господаря. Не знати звідкіля у немічному псові взялося стільки міці й завзяття, та він одним махом повідганяв від Віталія усіх кривдників, залишивши на їхніх ногах, руках, та дупах глибокі криваві сліди своїх кликів. Всіх, окрім одного – в останній момент ворог встиг полоснути Джека лезом свого "клинка" по ребрах. Секунда – і Джек тяжкою тушею рухнув на землю…
У боці нестерпно пекло, в голові каламутилося, однак собака зумів краєм ока зафіксувати, як десь поодаль "поранені" бандити, стогнучи й крекчучи, хапалися за литки і матюкалися, на чім світ стоїть. Лишень той, хто завдав йому, Джекові, смертельного удару, переможно шкірився, й витирав закривавленого ножа прямісінько собі об штани. Віталій теж уже підвівся на ноги, у нього була розсічена губа, порвана куртка, під оком наливався синець, втім значних "поранень", не сумісних з життям, не спостерігалося. Даний факт страшенно потішив Джека – він навіть через силу посміхнувся: не дарма, виходить, він помирає. Нехай його життя було нікчемним та жалюгідним, зате смерть принесла рятунок тому, хто колись його любив. Та навіть якщо й не любив, пусте, головне, що він, Джек, ніколи не переставав його любити. Бо собача любов та відданість, як відомо, не зважаючи ні на які обставини, не минає ніколи…

Віталій тяжко віддихувався, в голові крутилася лишень одна думка: "Невже Джек мене врятував? Але чому? Після того, як ми з ним вчинили, після всього, що ми тут затіяли?....". Хлопець глянув на пса: той явно спускав останні духи. Його очі поволі закочувалися, проте Віталій встиг уздріти в них сльози – не сльози болю чи жалю, а сльози прощення. І раптом він відчув, як сам заплакав…



ПРОДАНА ЛЮБОВ

Камілла народилася й зростала в мальовничому селищі поблизу Львова, у доволі забезпеченій, проте далеко не багатій сім’ї. А їй хотілося бути багатою, непристойно багатою, несамовито багатою. Скільки себе пам’ятала, дівчина тільки й мріяла, що про заморські вілли, шикарні яхти, золото-діаманти, речі виключно "откутюр", участь у богемних подіях, купу грошей… Саме всі ці чинники, в її розумінні, визначали поняття "щастя". Й досягнути його стало для Камілли заповітною мрією.
Втім, подорослішавши, вона збагнула, що втілити дану мрію у життя не так то й легко. Принаймні – власними силами та стараннями. І тоді у юнки зародилася нова, додаткова мрія –"вдало" вийти заміж. Головними її вимогами до кандидатур в наречені були: а) самодостатність; б) перспективність; в) щорічний дохід не менше, як сто тисяч умовних одиниць. Тих же, що жили "від зарплати, до зарплати", всіляких там бюджетників та "шабашників" дівчина в якості пари навіть не розглядала. Не зважала вона, відповідно, й на залицяння сусідського парубка – Влада. Дарма, що симпатичний, вихований, великодушний, в міру скромний й заразом далеко не тюхтій, – коли бідний, як церковна миша. Якби не цей нюанс, Влад, цілком можливо, припав би норовливій красуні до душі, але його основний "недолік" переважував для Камілли усі достоїнства молодика. Попри те "дружити" із ним вона не припиняла, хоча розуміла, що для нього це було щось значно більше, аніж дружба. Так тривало роками: хлопчина впадав біля своєї королеви, завалював квітами та компліментами, а вона поблажливо дозволяла йому знаходитись поруч – й не більше…
Та ось одного пречудового дня Каміллі випав шанс відвідати столицю нашої батьківщини – Київ, й потрапити там на вельми круту, помпезну вечірку з розряду великосвітського збіговиська. І на цій тусовці несподівано здійснилася її "рожева" мрія – дівчина познайомилася з відомим у вузьких колах продюсером на ім’я Анатолій. Дещо старший за неї, імпозантний, статусний, впливовий, й непристойно багатий (як на мірки "середньостатистичних громадян") чоловік, що називається "клюнув" на пишногруду, показну натуральну білявку настільки, що… відразу запропонував красуні поселитися разом. Очманіла від радощів дівчина, безумовно, погодилася, тож додому так й не повернулася. Тим паче, що згодом Анатолій презентував їй вишукану обручку з діамантом завбільшки з горіх, та покликав заміж. Чи варто казати, що відповіла Камілла?
Весілля справили у жовтні, коли сама природа одяглася в шикарні шати. Не менш шикарною було й вбрання нареченої. Як і сама церемонія загалом. Найрейтинговіші видання та телеканали рахували за честь висвітлювати цей процес, Каміллі тихо заздрили всі, хто залишився "за бортом". А вона ликувала, й передчувала солодке життя. Та не так сталося, як гадалося…
Розлади почалися не відразу, перші два роки все йшло більш-менш добре… нормально. Дівчина купалася в розкошах, тому попервах не помічала, не усвідомлювала, що у їхньому сімейному житті-бутті "щось не так". Далеко не так. Тим часом Анатолія ніби підмінили, він почав командувати дружиною на власний розсуд, ставив купу неадекватних вимог і безглуздих умов. Висував суцільні заборони – туди не ходи, з тими не спілкуйся, того не роби, контролював кожен крок. Далебі – сам відверто зраджував своїй пасії, вважаючи це нормою, виключно чоловічим правом, Каміллу ж ревнував до кожного стовпа, та постійно дорікав їй за найменший "косий" погляд в сторону. А на любі претензії дружини люто гримав:
– Ти мені ноги цілувати зобов’язана за те, що я тебе із грязі в князі витяг, в люди вивів. У тебе є все, чого лиш душа забажає, а ти ще смієш скаржитись!
"Все, окрім любові та поваги", – журилася Камілла про себе, втім озвучувати цю печаль не бачила сенсу, однаково Анатолій не зрозуміє. Вона для нього – не більш, аніж красиве доповнення до його статусу, щось типу престижної машини, котрою круто похизуватися перед друзями. А потому запхати в запилений гараж, тай забути… Напевне, він ніколи й не любив її, Каміллу, по-справжньому. А вона його? Думала, що так, любила, та насправді… Що вже гріха таїти, насправді вона "закохалася" у статки Анатолія. Хотіла "красивого" життя. Що ж, нате, отримала. Тільки чому їй це життя, все в медку та шоколаді, не приносить утіхи? Чому всі ці коштовні речі, якими вона так колись марила, тепер тиснуть на неї, гнітять, здаються непотрібним мотлохом? Чому їй так кепсько та паскудно у цій "золотій клітці"?...
До всього Каміллу почала мучити ностальгія за минулим. За рідним містечком, в якому вона не бувала з того часу, як гайнула у Київ та вийшла за свого олігарха, за батьками, котрим з тих пір навіть ні разу не телефонувала (Анатолій не дозволяв, сердився, тай самій, по-правді, було не до того), зрештою за Владом… Пригадалося, як він самозречено та віддано кохав її, і як вона не цінувала того кохання, та гралася ним (і Владом, і його коханням), ніби кішка з мишкою. А він ж їй подобався, дуже, не виключено, що у них могло б все скластися. Якби вона не проміняла любов на гроші. Любов до Влада, до родини, до рідного краю… Продала, виміняла на золото. Втім, може ще не все втрачено? Варто тільки попросити розлучення, і повернутися домів з покаянням!... Але Анатолій й чути не бажав про розлучення. Не волів відпускати свою "іграшку" на свободу, позаяк ще не награвся нею досхочу.
– Можна, я бодай з'їжджу до себе, на Львівщину, провідаю близьких, а то навіть невідомо, як там вони, – попрохала Камілла з осторогою.
– Гаразд, біс з тобою, валяй, – несподівано розщедрився Анатолій. – Маєш на це рівно три дні, і затям, якщо ти вчасно не повернешся… Начувайся! – погрозив.
Міг і не нагадувати, Камілла й без цього добряче засвоїла, що непослух чоловікові рівнозначний смертному вирокові.

.Ступивши на рідну землю, вона відчула, як мимоволі защеміло у грудях. Перед очима постала така знайома – до болю, до спазму в серці, й водночас така забута панорама. Ці запашні, плодючі луки, ці гордовиті вічнозелені хвойні ліси, ці срібні плеса озер… Все буяє в цвіті, запаморочливо пахне, шумить – ніби перешіптується поміж собою… Спомини накотилися, ніби хвиля цунамі.
Ось цією стежиною батько вчив маленьку Мілочку кататися на велосипеді, і вона все сердилася, що той бігає за нею хвостиком, не дозволяє проявити свою самостійність, та вимагала відпустити багажник. Батько рад-не-рад відпустив, і Мілочка… негайно гепнулася, розбивши колінце. Не сильно, тим не менш дбайливий татусь турботливо ніс любу донечку на руках до самого дому. Мілочка почувалася тоді такою захищеною, що навіть рюмсати припинила. А опісля мати довго підбиралася до понівеченого колінця з зеленкою, хитрощами заговорюючи доні зуби, оскільки та страшенно боялася всього "медичного"…
А онде, на тому кар’єрі обабіч пагорба, Міла з подружками гралися в русалок, і вона завше була головною – водяною королевою. Її свита плела для своєї повелительки вінки, котрі вони негайно пускали на воду, з надією, що ці вінки пристануть до дворів суджених-ряджених. А на самому пагорбі узимку влаштовували такі санні перегони – най сховаються всілякі Буковелі…
А там-от, під столітнім, трухлявим дубом, Влад вперше зізнався Каміллі в коханні. Червонів та затинався, бідолаха, ніби першокласник, а вона… А вона вдала, що нічого не сталося. Проігнорувала хлопця та його почуття, бо мріяла про "красиве" життя в обіймах багатія… Боже, яка ж вона тоді була дурепа! Не усвідомлювала, що ось воно справжнє багатство, справжня, нерукотворна розкіш: твоя земля, домівка, та люди, котрі щиро тебе люблять…
Камілла змахнула непрохану сльозу, ще раз озирнулася… М-да, не вписується тепер вона, модна столична "штучка", у ці сільські красоти. Почувається тут інородним тілом. Скинула бодай "шпильки", й босоніж, як колись, в далекому світлому дитинстві, почимчикувала по запиленій стежині до отчої оселі. Що там змінилося за стільки літ, відколи вона… зникла, інакше й не скажеш. Чи всі живі-здорові?...
Біля хвіртки дівчину стрів кіт Мурко, чому Камілла щиро здивувалася: ти диви, не згинув! Старий-бо, як світ, а все животіє.
– Привіт, господарі вдома? – поцікавилася у Мурка дівчина.
Той недовірливо обнюхав її босу ногу, якби засумнівався, з ким оце має справу.
– Я це, я, Мурку, блудна донька вернулася, – сумно посміхнулася Камілла.
Прочинила хвіртку, ступила на подвір’я… Ще здаля помітила матусю, та поралася біля жовтих, мов сонечко, курчат.
– Ціп, ціп, ціпоньки, – примовляла ненька.
"Зовсім не змінилася, рідненька, хіба що волосся сивого додалося" – розчулено подумала Камілла з ніжністю, і… розплакалася…
За якусь мить, міцно обійнявшись, ридали вже обидві.
– Пробач мені, матінко, що я в тебе така безтолкова, – раз у раз схлипувала Камілла. Мама лишень лагідно гладила ту по-голівці, та дякувала Богу, що подарував їм довгождану зустріч.
– А де тато? – освідомилася трохи згодом, коли пристрасті вляглися, "блудна донька".
З того, як мати понуро схилила голову, Камілла здогадалася, що відповідь на це питання вкрай невтішна. Серце стривожено закалатало.
– Що з ним?!
– Немає в нас більше татка, доню, ой немає…
З’ясувалося, що батько вже ось як трохи більше року перейшов в інший світ – інсульт. "Господи, а я ж навіть нічого не знала! Я ж навіть не зволила проводити його в останню путь! – бідкалася і картала себе Камілла. – А все через мою кляту захланність, через ті бісові гроші я геть осліпла й занапастила все те по-справжньому хороше та дороге, що в мене було!"…
Вона попрохала маму відвести її на татову могилу, і довго молилася там, вибачаючись за свій гріх. А по-дорозі назад жінки випадково стрілися із… Владом. Він помітно змужнів, став таким… солідним.
Каміллі вистачило одного погляду, кинутого на кохання своєї юності, аби серце закалатало шалено-шалено. У неї, бо щодо Влада… Він був не сам. Вів за руку дівча років трьох – точну копію себе, з чого випливав очевидний висновок: це донька. А де є донька, там мусить бути й матір.
– Здрастуйте, – привітався стримано.
– І тобі не хворіти, – крякнула дівчина, в горлі враз пересохло, забракло повітря…
– Приїхала провідати родину? – швидше задля годиться, аби не здатися неввічливим, поспитав Влад.
– Та щось таке. А це маленьке диво…
– Так, то моя донечка, Оксанка, – випередив він її запитання.
У голосі Влада прозвучали нотки гордості, було очевидно, що він пишається своєю дитиною, й дуже любить її.
"А це ж бо могла бути наша спільна дитина" – не до ладу подумалося Каміллі.
– А ти як там? – полетіло в її бік чергове формальне питання.
– Та так, помаленьку, Богу дякувати, – злукавила.
Розмова ніяк не "клеїлася", тож скоро розійшлися, хто куди.
– А хто його дружина? – звернулася до мами Камілла, з’їдена нетерплячкою.
– Ти її не знаєш, вона не місцева, з самого Львова. Вони нині там мешкають, сюди тільки іноді на літо приїздять, – повідомила мати занадто невимушеним тоном, боялася, видно, ятрити старі рани любої доці.
А вони, ці рани, ятрилися, ой ятрилися! "Проґавила я своє щастя, власноруч знищила!" – допікала Каміллі нав’язлива думка. Зате саме ця думка надала дівчині остаточної рішучості для боротьби за своє майбутнє. Смерть рідної людини, втрачене кохання, атмосфера батьківського краю – всі ці обставини подіяли на дівчину подібно освіжаючому душові. Вона в одну мить збагнула, що не хоче й не може більш вертатися назад, у ту тісну, задушливу "золоту клітку". Нехай Анатолій робить що завгодно, вона нізащо більш не коритиметься йому, й не танцюватиме під його дудку…
Заявила чоловікові про це в ультимативній формі, коли той подзвонив в день, призначений для повернення до столиці, мовляв, чого це його кохана дружинонька бариться.
– Тобі доведеться мене тягти звідси силоміць, і то я пручатимусь, – поставила Анатолія перед фактом Камілла. – Пручатимусь до останнього подиху, до останньої краплі крові, але живою ти мене не отримаєш!
– Дуже треба мені через таку нікчему руки бруднити, ти не варта цього, – огризнувся продюсер-олігарх. – Баба з возу – коням легше! Та я таких, як ти, пачками мати можу, варто лиш свиснути. А ти… тобі ж гірше. Де ти ще знайдеш такого ідіота, вроді мене, який посадить собі на шию тебе – бидло та обірванку?! То тільки я пожалів дурненьку ліміту, дав тобі все, а ти не оцінила, проміняла розкішне життя на убоге сільське існування. Нехай, тобі ж гірше, – повторився благовірний. На цьому їхня бесіда й завершилася.
Камілла не стала виправдовуватися, чи щось пояснювати Анатолієві, бо хіба можна пояснити елементарні речі людині, для котрої сенс життя – то гроші? Тільки їх вона здатна любити, тільки заради них готова на все, тільки на них молиться… Ця "любов" атрофує усі інші природні людські почуття, причому чим більше грошей – тим дужча атрофія. Дякувати Богу, що вона, Камілла, спромоглася вчасно схаменутися, інакше її б очікувала точно така ж участь. Вона була вже дуже близько до цього, майже на грані…
Кажуть, що щастя не в грошах, а в їх кількості. Життя навчило Каміллу іншої істини: щастя не в грошах, а в умінні цими грошима розпоряджатися, володіти. Аби не дозволяти їм володіти тобою. Бо як гласить біблійна мудрість: "хто кому підкоряється, той тому і раб"…



ВІДЬМА

То було неначе якесь нашестя. Хвороба. Одержимість. Божена втратила сон, апетит та спокій, всі її думки вертілися виключно довкола Гліба, він став основним сенсом і метою існування дівчини. Та от лихо: парубок зовсім не розділяв почуттів Божени, не звертав на неї аніскілечки уваги, хоч як би та старалася підкорити серце неприступного красеня. Вже і наряджалася, мов кінозірка, і "бісики" пускала, і натяками підштовхувала, навіть через шлунок пробувала дістатися норовливого серденька, пригощаючи юнака різноманітною смакотою – все намарно, все дарма. Гліб залишався холодним та байдужим, як той айсберг в океані з відомої пісні Пугачової. І тоді, відчаявшись, відкинута дівчина наважилася на радикальний крок: вдатися до застосування магії. Однак, позаяк сама Божена, зрозуміло, ані бельмеса не тямила у різних там чарах та приворотах, то за порадою знайомих товаришок вирішила звернутися до популярної у тутешніх краях віщунки Меланії.
Візит призначила на найближчі вихідні, й невдовзі вже пробиралася крізь колючі хащі до халупи віщунки: згідно адресних даних, та мешкала відлюдьком на околиці селища, під горою, поблизу лісу, куди вела вкрай вузька, заросла стежина. Пів години, обідрані руки-ноги, збите дихання – і ось вона, Божена, вже на місці. Проте входити на обійстя ворожки не поспішає, щось стримує дівчину, "гальмує". Мабуть то острах, боязнь, адже це у неї вперше в житті, раніше Божена ніколи не мала справи з усілякими там магами та провидцями. Так, балувалась гаданням на стандартних картах, гороскопами, тощо, але із справжніми мольфарами пересікатися не доводилося, тож не дивно, що наразі її охопив легкий тремор. Втім, Божена доволі швидко впоралася з небажаними емоціями, та відважно ступила на поріг хати.
Усередині домівки все виглядало не настільки запущено й убого, як знадвору, тут навіть можна було уздріти цілком сучасні, придатні меблі, як ото добротна стінка-сервант у "вітальні", чи м’який диван. Позатим атмосфера дому так і була просякнута… дивом. Тут ніби все пахло чимось… надприроднім та волало: Увага, тут мешкає надзвичайна людина! "Що ж, зараз перевіримо, так воно є, чи люди все вигадують" – промайнуло в голові Божени, з цими думками дівчина і прочинила двері у "спальню". Там, на високому ложі, серед пишних перин, напівлежала стара, мов світ, жінка, чи то пак радше вже бабця. Очі її були заплющені майже повністю, як при дрімоті, одначе зморщені гачкуваті руки бабці вправно орудували тонкими спицями, від яких змійкою тягнулася ажурна шаль. На обличчі, схожому на запечене яблуко, блукала легка блаженна посмішка – така усмішка буває лишень у тих, хто не завантажений жодними проблемами й турботами, і кого не тривожать "мирські" клопоти.
– Ке-хе, ке-хе! – Аби делікатно заявити про свою присутність, Божена не придумала нічого кращого, як прокашлятись.
– Чого розкехекалась, ач не зима надворі, не сезон легенями хворіти, – доволі безцеремонно озвалася раптом віщунка, не розплющуючи очей та не припиняючи в’язання.
– Та я не хворію, – знічев’я стушувалася Божена, – це я просто так…
– Просто так до мене ніхто не навідується, тільки коли щось треба, – все так же по-панібратськи перебила дівчину Меланія. – От і тобі щось треба, раз прийшла. Й судячи з того, що ти молода, файна дівчина – вся загвіздка у мужчині? Що, чоловік загуляв а чи запив? Або ж суперницю віднадити хоч? Чи сама кого відбити надумалася?
Мольфарка нарешті пролупила повіки, й втупилася у гостю маленькими, вицвілими оченятами нетерпимим поглядом, наче хотіла незлобиво пожурити, мовляв як же ви, молоді-зелені, мені набридли зі своїми одвічними амурними перипетіями, спасу од вас немає.
– Та я теє… – Божена розгубилася ще дужче. – Мені просто… Тобто… Загалом ви праві. Вся проблема у хлопцеві. Він мене того… не любить зовсім. Я ж без нього гину. Якби можна було якось…
– Все ясно, приворот хочеш, – не спитала, а ствердила Меланія, врешті відложила своє плетиво вбік, й повторно зиркнула на "клієнтку" неоднозначним поглядом. – А чи знаєш ти, леле, що приворот – то річ химерна, нині твій легінь сохнутиме за тобою, а завтра… Не відкараскаєшся од такого залицяльника ні за які гроші, як причепиться – вже й не рада будеш, – мовила застережливо. – Я вже мовчу про "побічні ефекти"…
– І все таки я би попросила вас, якщо можна…
– Як твердив апостол Павло "все мені можна, та не все на користь", – процитувала баба віщунка якусь премудрість, схоже із св. Писання. – Нам, людям, на те і дані розум та воля, аби ми могли розрізняти, що є на добро, а що на зло. А магія, відкрию тобі таємницю – то зло суще. – Меланія змовницьки підморгнула гості.
– Чого ж тоді ви нею займаєтесь? – вирвалося у Божени, про що дівчина відразу ж пожалкувала, негоже бо провокувати відьму, це може обернутися неприємностями.
Втім, "відьма", видати, не надто розсердилася на необачну репліку "клієнтки", навпаки, це чомусь насмішило стару.
– Що ж, по всьому видно – дівка ти брава, – кумедно хихикаючи, прокректала мольфарка, уникаючи прямої відповіді на пряме питання. – І не безнадійна, не зіпсута остаточно, либонь, тебе ще можна врятувати від хибного шляху, на котрий я свого часу збилася, через що ледь не згинула. Та ти мені подобаєшся, леле, тож зроблю тобі послугу.
– Яку ще послугу? – не второпала Божена.
– Ти присядь, доню, поруч, присядь, – Меланія поплескала рукою обабіч себе, – і слухай уважно, та мотай на вуса.
Божена нерішуче опустилася на краєчок ліжка й заінтриговано завмерла.
– Ех, де мої сімнадцять літ! – з ностальгією зітхнула бабка, та продовжила (чи то пак – розпочала) свою оповідку. – А була, була я колись така, як і ти, молоденька, дурненька та… закохана. А Іванко (його Йваном звали), як на зло, вподобав собі не мене, а мою закляту подружку – Таїску. Й мені б змиритися, та побажати голуб’ятам щастя, аж ні – "жаба" мене задушила, як ви, молодь, тепер висловлюєтеся. Та так задушила, що я постановила собі любою ціною віднадити Івана від Таїски, й принадити до себе. Та що звичайні засоби тут не допомагали, то одного "чудового" дня я вдалася до магії. По блату роздобула книгу із різноманітними замовляннями (на ту пору вони не продавалися на кожнім кроці в любій крамниці), та стала поволеньки вчитися по ній чарувати. Чесно зізнаюся: сумнівалася, що то все – правда, що воно подіє, тож можеш уявити моє здивування, коли таки почало діяти. – Віщунка вже знайомо крякнула, що в її випадку означало сміх, прикриваючи беззубого рота долонею. – Моїм дебютом став, безумовно, Іван – приворожила я хлопчину, ой приворожила. Тільки невдовзі остогиділо мені його "кохання" гірше хрону, відтак довелося швиденько "відворожувати" бідолаху… Так от і розпочалася моя відьмацька "кар’єра"… – Вкотре цей смішок, і пауза.
Божена зловила себе на думці, що їй не терпиться дізнатися, що відбувалося далі, вона нетерпляче завовтузилася, зім’явши під собою покривало.
– Попервах я вірила, що є так би мовити "білим" магом, добрим, – знову заговорила Меланія. – Коли про мене пішла слава, й до мене потяглися люди – щиро старалася їм вгодити: "замовляла" хвороби, знімала переляки, порчі та вроки. У всіх ритуалах застосовувала християнську атрибутику: хрест, ікони, святу воду… Навіть плати за свої послуги спочатку не брала. Але люди самі стали сувати мені різні дари на знак подяки, наполягали, аби я їх не зобижала відмовою… Так я, можна сказати, "втягнулася", й згодом сама встановила необхідну таксу за сеанс. Скоро це своєрідне "хобі" стало для мене всім – і головним покликанням, і засобом до існування. Потреба працювати на "офіційній" роботі відпала сама собою. Власне, не це стало моїм найбільшим гріхом, адже, зрештою, я ж не дерла з людей останні копійки, кожен давав зі свого достатку.
– А в чому, в чому ж тоді полягає гріх? – підгонила стару відьму Божена.
– У самім "ремеслі". Як я вже згадувала, я щиро вірила, що магія буває "чорною" та "білою", і що я практикую суто останню. Я навіть вважала, що мій "дар" – то від Бога, не дарма ж я користувалася християнськими символами. Ба, більше, я була ревною церковницею, не пропускала жодної недільної чи святкової Літургії. Тільки от моє християнство було вкрай… поверхневим, я мало вникала у глибини Христового вчення. І вже точно не відала (а, може, просто відмовлялася це визнавати), що у Святім Письмі – Біблії ! – неодноразово наголошується на тому, що магія – люба, то гріх смертельний, огида для Господа, і що Він строго-на-строго забороняв істинним християнам займатися усілякою ворожбою та містикою, хоч білою, хоч фіолетовою. А раз так, раз Всевишній проти магії, отже виходить що вона, вся ця магія, походить однозначно не від Нього, бо ж не може Бог бути джерелом того, проти чого так ревно виступає. А раз вона не від Бога… Варіантів лишається небагато.
– Але чому тоді практично усі провидці та ворожбити чаклують з іконами, хрестом? – поставила цілком логічне питання Божена. – Ви он теж так робили, як самі неодноразово зізнавалися.
– Так, робила, – не стала заперечувати Меланія. – Бо це давало мені відчуття… правильності вчинку. Як дає відчуття правильності вибору тим, хто звертається до магів. Всі ці зовнішні фактори притуплюють людську пильність, люди собі гадають: раз той, чи інший віщун ворожить за допомогою молитов, ікон, святої води – це гарантія того, що його дії – від Бога, тобто відповідно Ним же благословенні. Їм, людям, і не втямки, що все це не більше, аніж ширма, прикриття, як наприклад фальшиве посвідчення і фальшива ж-таки уніформа міліціонера. Однак те, що хтось виглядає, як представник закону, ще не означає, що він таким і являється. Чула такий вислів – вовки у овечій шкурі? Оце прямо в точку.
– Але ви допомагали людям, зцілювали їх, рятували, – у запалі вигукнула Божена, не бажаючи миритися з реальністю.
– Мабуть допомагала… Спочатку… Та якою ціною це давалося (я наразі кажу не про гроші)! – Меланія давно припинила веселитися, вираз її обличчя став задумливо-сумовитим. – Знаєш, сатана теж вміє прикидатися янголом світла та вершити чудеса, він здатен на любі підступи, тільки б завести неприкаяну душу в оману, збити нанівець. І потрібно мати велику благодать у Господа та світлий ум, аби не повестися на ці підступи. Мені он, свого часу, цього забракло… – Бабка з жалем зітхнула. – Утім, я зуміла вчасно схаменутися, хоча це далебі не моя заслуга.
– Тобто? Я так розумію, ви більше не займаєтеся… ворожбою?
– Правильно розумієш, леле, – закивала Меланія тоненькою, мов сірничок, шийкою, й Божена мимоволі стривожилася, як би ця тендітна шийка оце не переламалася навпіл.
– Але люди кажуть…
– Люди завжди "кажуть", язик, то така хитра штукенція – постійно так і чешеться без пліток та пересудів. – Меланія знову повеселішала.
– Тобто ви таки не практикуєте більше? І давно?
– З тих пір, як побувала на межі між тим, і тамтим світом. – Стара вказала пальцем спершу на стелю, втім відразу ж схаменулася, й виправилася – вказала перстом собі під ноги, маючи на увазі, очевидно, преісподню.
– Ви побували в пеклі?! – остовпіла Божена. – Реально? Не вигадуєте?
– А навіщо мені вигадувати, – повела плечима Меланія. – Хоча якщо правдиво, то Бог милував – безпосередньо сам Ад відвідати не довелося. Тим не менш, бісів повидала, вони так і вилися довкруж мене, неначе голодні хижаки біля падалі, все норовили затягти мене у своє царство темряви. Й по-заслугах мені було б, ніде правди діти.
– Ой, мамочко! – Божені стало моторошно від таких подробиць. – Коли це сталося з вами? І за яких обставин?
– Та відносно недавно, літ десять тому назад, мені саме сповнилося вісімдесят. Відчула – прийшов мій час, пора до Бога на Суд. От тоді і усвідомила, що не готова. Що не минути мені сурового "вироку" на тім суді, ой не минути. Але кістлява карга з косою не питає дозволу, підкрадається впритул, замахується своїм знаряддям на мене… А з нею і бісики хороводи водять, все ликують: ото ти, Меланко, тепер наша… Тоді-то я й "прозріла". І перепудилася так, що й не передаси. Та нумо молитися слізно, каятися ревно, благати у Всевишнього пощади…
– І що? – Божена завмерла у передчутті вирішального акорду.
Бабка ледь посміхнулася кутиками вуст.
– Як що, раз я ото сиджу перед тобою, значить все гаразд. Бог – Він милостивий, скажу тобі, леле, вельми милостивий. Дав, як бач, мені значно більше, аніж я просила: не лише спасення душі, а й продовження земного життя. На щось воно мені, ймовірно, ще потрібне. Можливо, якраз для того, аби сьогодні відмовити тебе, таку ладну дівку, від хибного кроку, від непоправної помилки. Хоча… вибір за тобою, леле, тобі вирішувати, що зі своїм життям робити.
Меланія в енний раз пильно глянула на Божену, здавалося, вона зрить в самі потаємні глибини душі та духа, збурює там незбагненні, сумбурні почуття, від чого дівчині робилося напрочуд… не по собі.
– Знаєте, я… е-е-е… мабуть краще того… піду собі, – ніяковіючи, залепетала Божена, відчувши нагальну потребу "зробити ноги".
– Ну йди, йди з миром, леле, – не стала затримувати її Меланія. – І най береже тебе Бог, на честь Котрого ти охрещена.
Бабка осінила гостю символічним хресним знаменом, тай повернулася до свого плетива, знову закунявши. Носійка "божественного" імені ж дрібком-дрібком позадкувала до виходу. Але на виході Меланія кинула їй услід:
– А щодо кавалерів не переймайся, не варто шукати свою долю спеціально, вона сама тебе знайде, ген й не сподіватимешся. Знаєш, яка найбільша помилка практично всіх дівчат? Вони то і діло вдаються до так званих чар – тут я маю на увазі не так потойбічні, як суто жіночі чари – аби лиш спокусити мужчину. Вони вдають із себе тих, ким насправді не є, плетуть інтриги, виставляють "сіті" – все для того, лиш би сподобатися, лиш би кавалер "клюнув"… Найцікавіше, що в основному хлопи таки "клюють", і навіть ведуть своїх спокусительок під вінець, проте невдовзі такі шлюби зазнають краху.
А все тому, що такі стосунки завідомо побудовані на фальші, лицемірстві та омані, а усе, що будується на мнимих чеснотах – заздалегідь приречене на руйнацію. Тож не прагни комусь сподобатися навмисне чи "захомутати" судженого-рядженого, муха, що потрапила у павутину, ніколи не буде вдячна павукові за своє загарбництво. Той же, кому ти справді будеш рідною душею, прийматиме й кохатиме тебе такою, яка ти є, без жодних прикрас та масок, і тобі не доведеться "завойовувати" його любов (як, власне, і йому твою). Бо любов не завойовують, її отримують в дар та даром же віддають, не вимагаючи в замін "компенсації". А все, що позатим – то не справжнє, міраж…
Меланія замовкла.
Божена застигла на порозі, очікуючи, що колишня відьма ще щось доповнить, але та більш не зронила жодного слова, вочевидь, їй не було більш чого сказати своїй непутящій відвідувачці. До того ж, цього разу стара, ймовірно, справді задрімала, позаяк сухі рученята розімліло опустилися долів, впустивши плетиво. "Не стану її більш тривожити!" – вирішила Божена, й таки покинула оселю лісової жительки.
По-дорозі назад дівчина, на дивовижу, відчула себе вкрай спокійно, умиротворено, навіть хащі здавалися не такими вже хижими та непролазними, небо чистішим, сонце яскравішим, а життя… простішим. Здавалося, що вона побувала у спа-салоні для душі, якщо доречно привести таке порівняння. Невже то на неї так вплинула ця дивовижна жінка? Божена не могла достеменно відповісти, зате одне дівчина знала напевне: приворожувати до себе Гліба вона більше не стане. Ані магічними, ані жіночими чарами. Тут Меланія має рацію: яка їй користь із цього "штучного" кохання, краще набратися терпіння, й дочекатися істинного. А вона його дочекається, якесь "сьоме чуття" підказувало Божені, що неодмінно дочекається…


ПОДАРУЙ МЕНІ, МАМО, ЖИТТЯ…

Ефектна, симпатична Альбіна ніколи не вважала себе легковажною а поготів – гулящою. Просто… влюбливою. Коли їй подобався якийсь парубок, дівчині буквально "зносило дах" й вона кидалася у вир з головою. А хлопці їй, як на гріх, подобалися часто і різні, от періодично бідолаху і кидало з одного "виру" в інший. Тай коли ж іще донесхочу впиватися любовними страстями, як не у двадцять літ – в самому розквіті квітучої юності? Це потому, ближче до "тридцятки", пора буде "дорослішати", "братися за розум", замислюватися про стабільність. А до того… гуляй-пий, душе, поки жива, а то в Раю не наливають! Як там співається у відомій пісні? Мертві бджоли не гудуть, он як. Буде про що в старості, на порозі вічності згадати. Та що там в старості – в сімейному житті за вічними горщиками, пелюшками, кухонно-побутовими клопотами та супутніми "принадами" подружнього становища. Врешті-решт, щоб вибрати на "посаду" законного чоловіка гідного кандидати, спершу необхідно… як би це делікатніше висловитися?... протестувати якнайбільше претендентів – аби в результаті не помилитися.
Словом, приблизно отакі вільготні думи витали в гарненькій голівці Альбіни, ними вона й керувалася на даному етапі свого життя. Свого безтурботного, веселого, різноманітного життя, не обтяженого нічим… зайвим. Й хтозна, доки б вона так пурхала собі метеликом, якби раптом не трапилася зовсім недоречна оказія: вагітність. Ясна річ незапланована, цілком випадкова, геть небажана та невчасна вагітність (їй бо ще гуляти і гуляти, а не з немовлятами панькатися!). І як це сталося, вона ж завше… вберігалася? Та що тепер гадати, тепер робити із цим щось потрібно, тільки от що? "Що-що, ніби ти сама не в курсі – що!" – услужливо підказав Альбіні здоровий глузд, і дівчина, не відкладаючи діло в довгий ящик, навідалася в поліклініку до гінеколога. Заявляючи про своє рішення… позбутися дитини, дещо бентежилася, їй здавалося, що лікар стане відмовляти її від "необдуманого вчинку" чи навіть візьметься совістити. Але пронесло, той без зайвих претензій записав Альбіну на "операцію", сухо проінструктувавши, що для цього необхідно.
"Процедура" призначалася на післязавтра, і ці два дні Альбіна ходила сама не своя. Дівчину мучили якісь сумбурні сумніви та вагання, вона щосили намагалася подолати їх аргументами на користь свого остаточного рішення: я наразі не готова до материнства. От в майбутньому, створивши повноцінну сім’ю…
Перед самим абортом Альбіна навіть впала в неконтрольований мандраж, проте списала це на банальний острах перед хірургічним втручанням а не на якісь там морально-етичні переживання. А відтак заспокоювала себе, як могла. "Ну чого ти дрейфиш, це ж не гірше, як зуба вирвати, чик – і ти знову свобідна. Та в тебе ще тих дітей буде! А це не дитина, це так – шматок м'яса…" Зрештою їй вдалося себе вмовити і все пройшло "за планом". Вона нічого не відчула, анестезіолог попрацював на славу. А за добу Альбіна вже повернулася до звичного життя. Точніше хотіла повернутися, однак чомусь не могла. Куди й подівалися її радість та безтурботність. Колишні розваги не приносили задоволення, численні кавалери дратували, а весела Альбіна перетворилася на вічно похмуру буку. Дівчина й сама до пуття не могла розібратися, що з нею відбувається. Наче б то не в муках совісті полягала уся заковика, й тим не менш… вона почувалася так, немов їй разом з "куском м'яса" – ембріоном, їй видалили щось значно… більше. Важливіше. Добрячий шмат душі. І тепер на тому місці зіяла безрозмірна діра-пустка, котру неможливо нічим заповнити. На додачу Альбіну почали терзати смутні, нерозбірливі, але від того не менш страшні, важкі сни-жахіття. Вона припинила нормально спати, нормально їсти… Аби остаточно не злетіти з котушок, Альбіна вирішила сходити до лікаря-невропатолога. Той, не надто вникаючи у проблему дівчини, виписав їй цілу купу пігулок, від яких дівчину постійно хилило в мутний напівсон. Зрештою Альбіна навіть почала втрачати чітку грань між сном та реальністю…
І от в один з таких "загублених" безбарвних днів вона вирішила, пересиливши себе, сходити прогулятися – провітрити голову. З людьми спілкуватися не хотілося, метушливий натовп діяв на нерви, відтак вона подалася у парк. Зараз, посеред осені, там навряд чи можна напоротися на юрбу туристів як то зазвичай буває улітку. Дарма, що погода надворі майже по-літньому сприятлива та ясна, зате по-осінньому холодно, окрім того розпал буднього дня, всі, либонь, засідають по-роботах. Словом, Альбіна щиро сподівалася, що її усамітненню ніхто не завадить. І справді, увійшовши на територію парку, дівчина не виявила там жодної живої душі. Тільки височезні смарагдові сосни тяглися своїми мохнатими лапами в небесну синяву, ніби хотіли доторкнутися до самого Всесвіту. Решта дерев були майже повністю голі, їхні донедавна ще нарядні пістряві шати тепер лежали під ногами багряно-золотистим килимком, котрий приємно шарудів, коли на нього ступаєш. Навколо тишина, спокій, благодать. Розімліла від цієї благодаті й холодного осіннього сонечка Альбіна мимоволі зажмурилася, підставивши обличчя легкому лоскітливому вітерцю… І тут зненацька до її вух долинув дитячий сміх та галас. Альбіна розплющила очі… і не повірила їм: не вість звідкіля на парковій галявині з'явилася куча-мала дітлахів віком приблизно від двох до шести рочків. Вони гасали галявиною, точно бавилися у "лапанки", їхні миловидні, янгольські личка світилися щасливими усмішками. "Звідкіля вони тут взялися? – машинально подумала дівчина. – Може з садочку забрели, чи з табору якогось? Але де в такому разі їх вихователька-доглядальниця?"
– Дітки, що ви тут робите самі? – турботливо звернулася вона до дітвори. – Де ваші батьки?
– А у нас немає батьків, – озвалося золотокосе дівча у червоних бантах.
"Точно сироти з інтернату", – вирішила Альбіна, і в неї мимоволі защеміло у грудях.
– В такому разі де ваші учителі, чи наставники? – тим не менш продовжувала допитуватися вона. Скоро бо сутеніє, неможна лишати їх самих посеред глухого парку, треба повернути їх додому, чи в дитбудинок – звідкіля вони там є.
– А ми самі пособі, – упевнено заявило те саме дівчатко.
– Як це самі пособі? – здивувалася Альбіна. – Так не буває.
– Буває. Ми завжди самі пособі, тому що нікому не потрібні.
Остання фраза остаточно переконала дівчину, що ці нещасні – сироти, від яких відмовилися батьки. Але на безпритульних вони теж схожі не були, надто вже доглянуті та чистенькі. Отож звідси випливає висновок, що малеча або заблукала, або навмисне втекла з дитбудинку. Й Альбіна загорілася бажання будь-що повернути їх туди.
– Гаразд, а де ви мешкаєте? Давайте, я вас туди проведу, – заманливо залепетала вона. – Звідкіля ви сюди прийшли?
– Ми прибули звідти. – І всі дітлахи хором вказали пухкенькими пальчикам и на… небо.
Альбіна отетеріла. Це що, якийсь невдалий жарт? Чи розіграш? І тільки тут вона помітила, що діти зодягнені геть не по погоді. Не в пальта-шапочки, як належиться восени, а у… довгі, білосніжні нічні сорочки, тоненькі, майже прозорі. Причому не лишень дівчатка, а й хлопчики. Їй стало млосно, в душі похололо від химерних передчуттів. Химерних, і повністю безглуздих…
– Ви спустилися з неба на Землю? – спантеличено перепитала вона, позаяк нічого мудрішого не придумала.
– А що таке Земля? – простодушно поцікавилося все те ж кучеряве дівчисько у бантах. – Ми не знаємо, що воно таке, бо ніколи там не були. А ми так хотіли побачити – яка вона, Земля. Яке там сонечко, які там квіти, як вони пахнуть. Або як навесні співають соловейки… Але нас туди не пустили, – зажурилося воно.
– Хто? Хто вас не пустив? – уточнила Альбіна з замиранням серця.
– Наші мами. Вони нас не хотіли, не знаю, чому. Може ми надто нечемно поводилися, і не заслужили… – Дитина дещо ображено надула губки.
І в цьому жесті, у міміці її круглого личка Альбіна раптом упізнала… себе маленьку. Точно таку, як на старих дитячих фото. Враз її світ немов перевернувся, і дівчина все зрозуміла. Це янголятко – її доня. Її не народження доня, яку вона "не захотіла". Гіркі сльози розчарування, болю та покаяння миттєвим струменем опалили обвітрене обличчя. Вона не стямилася, як рухнула на коліна.
– Прости мені, рідна, прости, що не дозволила тобі жити, прости… – забилася в істериці.
І… прокинулася у душній постелі, у власній квартирі, вся в холодному поту. Отже це був всього лиш сон? Але ж такий реалістичний, такий явний. Чи то зовсім не сон був, а… видіння? Привіт з Того світу від її ненародженої донечки?...
Альбіна ніколи не вважала аборт гріхом. Але після всього, що сталося… дівчина усвідомила всю серйозність провини за свій вчинок. Що б там не говорили, а тепер вона знала точно: аборт – то справжнісіньке вбивство. Гірше за вбивство дорослої, сформованої людини, адже та ще може за себе постояти, якось себе захистити, тоді як ненароджене дитя – зовсім беззахисне та безпорадне. А вбивство, як відомо – гріх. Відтак Альбіна в першу чергу кинулася до церкви – замолювати цей гріх. Заодно замовила заупокійну за душу загубленої доньки. Як не дивно, їй стало значно легше, хоча жити з усвідомлення того, що ти власноруч прирекла свою дитину на погибель – те ще випробування. Із "гульками" Альбіна зав’язала, знала бо відтепер ціну таким "розвагам". Натомість вона вирішилася серйозно взятися за навчання, й вивчитися на… акушера-гінеколога…

. Альбіна закінчила мед на відмінно, відразу влаштувалася у місцеву поліклініку. Жіночки полюбили добру, сердешну молоду лікарку що називається, з першого погляду, хоч та і була надто принциповою. Не брала хабарів, навіть типових "віддяк" у вигляді коньяку-цукерків не приймала, а ще… відмовлялася робити аборти. І старалася відмовляти від цього гріха непутящих пацієнток. Не завжди їй це вдавалося, ой не завжди, але коли все-таки вдавалося – для Альбіни то було справжнім святом. Її маленькою перемогою над Смертю.
За кропіткою працею дівчина світа білого не бачила, проте це не завадило Долі бозна за які заслуги нагородити її особистим щастям: випадок звів Альбіну з хорошим парубком Олегом, молодшим за неї на два роки. Та різниця у віці не завадила молодим людям звити сімейне гніздечко. Невдовзі й дітки пішли, їх у родини Миханівих народилося аж троє: два синочки, і лапочка-дочка. Така ж золотоволоса кучерявка, як та, з давнього сну-видіння, тільки от личком геть інша – схожа не на маму Альбіну, а на татка. Здавалося, життя склалося, потекло у звичному руслі… Та інколи, спостерігаючи за своїми дітьми – надто за донею – за тими, як вони зростають, розвиваються, за їхніми досягненнями, жінка згадувала свою ненароджену крихітку, і все гадала: якою б та була зараз? І серце стискалося від болю: нажаль, вона про це ніколи так і не дізнається…



ЗАБОРОНЕНЕ КОХАННЯ

– Подайте, будь ласка, соусницю.
– На здоров’я, – мати простягла Доусону вазочку. Її обличчя осявала привітна усмішка, але в голосі звучав металевий холодок а очі випромінювали приховану неприязнь.
Увесь вечір, з самого початку знайомства, батьки – а надто мама – трималися демонстративно ввічливо, але Оксана одразу збагнула, нутром відчула, що це тільки показуха, данина інтелігентності, а насправді… Насправді слід очікувати "війни". Розбору польотів, нотацій, категоричних ультиматумів… І вона не помилилася: щойно Доусон чемно відкланявся, й покинув дім потенційних родичів, батьки – а надто мама! – накинулися на доньку, мов стерв’ятники на падаль.
– Ти геть з глузду з’їхала?! Що ти собі думала, коли приволокла сюди цього… цього… – Мати захлинулася власним обуренням, тож змушена була зробити паузу, аби перевести подих. Після чого продовжила з іще дужчим завзяттям: – Навіщо тобі здався цей… папуас, Ксеню?! Що у вас може бути спільного?
– Мамо, я б сильно попросила не обзивати його так, – образилася Оксана. – Його звати Доусон, – До-у-сон, – і я його кохаю, – наполягла.
Марія Яківна спересердя сплеснула руками об литки.
– Ха, кохає вона. Кого? Цього негра родом з бозна яких джунглів? Кругом купа нормальних, наших хлопців, так ні, її потягло на якогось чорномазого сектанта! Людоньки, чи для цього я тебе ростила-плекала, аби на старості літ отримати таку відплату! – Мати з перебільшеним драматизмом заломила руки. Батько – Ігнат Тарасович – наразі відмовчувався в сторонці, й не годен було зрозуміти, на чиїй він стороні.
– Мамо, ось вже не думала, що ти – расистка, й схильна судити людей за кольором шкіри. – Оксана ледве стримувалася, аби не закотити істерику, призиваючи на поміч всю силу волі. Ще надіялася владнати конфлікт полюбовно, без биття горщиків. – Та хоч би він китайцем був, чи й справді папуасом – головне, аби людиною хорошою. А Доусон дуже хороша людина, повір, мамо. На відміну від так розхвалених тобою "наших" хлопців, котрі нині кожен другий як не на випивку падкий, то до жінок ласий, то ледар, то підлотник, а то просто ідіот. Отямся, мам, озирнися навкруги!
– А твій… цей, можна подумати прямо-таки янгол во плоті, – фиркнула мама. – Ідеал.
– Не янгол, не ідеал, – ідеалів апріорі не існує, тим не менш, Доусон порядний, чесний, морально зрілий та духовно багатий хлопець. Відколи ми разом, він жодного разу мене не образив, не зробив мені боляче, і тим паче не намагався посягнути… на мою честь. Тоді як "наші" розбещені, розпусні самці тільки й чигають нагоди, аби залізти дівчині під спідницю. Хіть прикривають красивими фразами про любов. Та у нас заміж вийти реально або "по-зальоту", або з розрахунку, або з відчаю, або для годиться, ти такої долі мені бажаєш, мамо? – Оксана з викликом випросталася.
– Я бажаю тобі щастя, як всяка мати своїм дітям, – пафосно заявила Марія Яківна.
– Тоді ДОЗВОЛЬ мені бути щасливою. З Доусоном, бо саме з ним я вперше в житті пізнала, що таке щастя.
– Тобто наші почуття тебе, виходить, не хвилюють, головне, аби тобі було добре, а ми… – Мама затремтіла нижньою губою, й промокнула кінчиком кофтини абсолютно сухі очі.
– Мене завше хвилюватимуть ваші почуття, мам, однак я ніяк не можу второпати, чого наше з Доусоном кохання так їх зачіпає. Чому він вам так млоїть душу? Тільки через те, що він чорношкірий? Навіть не зовсім – Доусон метис, тобто "негр" тільки наполовину…
– Інша шкіра, інша релігія, інша культура… Він з іншого світу, як ти цього не добереш, Ксюто? У вас немає нічого спільного, все це заздалегідь приречена авантюра. Тож краще схаменутися завчасно, допоки не пізно. – Марія Яківна незворушно стояла на своєму.
– Протестанти – це тобі не якісь там іновірні індуси чи буддисти, так що Доусон – напрочуд сумлінний християнин, окрім того він освічений, сучасний молодий чоловік. Між іншим корінний американець, а не якийсь там дикун із джунглів, що сахається від досягнень цивілізації. Тож про яку релігію та культуру мова, мамо?
– Християнин? – Мати зневажливо хмикнула. – Сектант він, штунда, єретик. Молиться бозна-як бозна-кому…
– Мамусю, повір, Доусон куди правдивіший християнин, аніж більшість наших людей, котрі на показ не вилазять із церков й разом з тим в буденному житті нехтують Христовими законами. Бо істинна віра – то не сухі традиції та ритуали, а стан душі та праведний стиль життя. І взагалі, хіба Бог не один для всіх? Й хіба Він нас судитиме за релігійною приналежністю? Аж ніяк! У Біблії сказано, що нас судитимуть за діла, а не за те, в яку церкву ми ходили – "правильну" чи "неправильну". Релігія, та віра – абсолютно різні речі, мам, тож не слід плутати ці поняття.
Марія Яківна у відчаї скинула руки до стелі (себто в ідеалі – до небес):
– О, Мати Божа, пречиста Маріє, того я й боялася: цей сектант й тебе на свій бік тягне! Вони ж всі там загіпнотизовані, і тебе загіпнотизують, якщо вже не загіпнотизували… Оце ганьба нам на старості літ, ото ганьба!
– Мамо, я тебе благаю – отямся, що ти верзеш? – Оксана з останніх сил намагалася докричатися до здорового глузду та серця матері. – Чим же я тебе так ганьблю? Що такого злого чи ганебного чиню?
– Я не бажаю зятя-штунду, а внуків-бусурманів й поготів, –вперлася мати невблаганно. – Що скажуть люди!
– А, ось у чому вся заковика полягає – в людській думці. Виходить пересуди сторонніх для тебе важливіші, за щастя рідної дочки? А якби "людям" не подобалася, приміром, моя зовнішність, ти що, змусила б мене лягти під ніж пластичного хірурга?! Не можна ж настільки залежати від сторонньої думки, жити за принципом "всі підуть вішатися, і я за компанію".
– Не утрируй! – гримнула мама. – І взагалі, досить перепиратися, негоже яйцю курку вчити. Заміж за цього… хлопця, – вона з очевидним зусиллям витиснула із себе це слово, – ти вийдеш хіба що через мій труп! Ти цього хочеш, смерті нашої?!
– Я хочу бути щасливою з коханою людиною, але якщо це для вас рівноцінне вашій смерті…
Оксана не договорила – завадили сльози. Не втрималася, грюкнула дверима, та забралася геть із дому, щоб не слухати більше від неньки тих страшних слів, які буквально різали по-живому.
– Марусю, а може ти дарма так із нею, – невпевнено протягнув Ігнат Тарасович, щойно батьки зосталися самі. – Може, в них справді кохання. Ксеня ж дівчина не глупа, на будь-кого не поведеться, значить, дійсно цей хлопчина чогось вартий. А що віросповідання іншого… так Оксанка ж діло каже – хіба то має значення? Он сусіда наш, Григір, який зразковий церковник, старшим братом служить, в хорі співає, а вже третю жінку змінив, ще й коханок водить…
– Для тебе, тюхтія, нічого значення не має. А я внуків-бусурманів не хочу, – затято повторилася Марія Яківна, й собі гримнула дверима – на кухню.
.Через якихось пів години Оксана жалілася Доусону на безвихідь становища, сидячи в того на кухні в його орендованій "двушці".
– Я в розпачі! Вона ж моя мама, МАМА – найближча, найдорожча в світі людина, а поводиться гірше лютого ворога. Це так… боляче. І я уявлення не маю, що із цим робити.
Той утішав кохану, як міг, хоча насправді сам був неприємно вражений звісткою про те, що потенційні тесть з тещею категорично проти їх відносин, не кажучи вже про щось більше, як то наприклад одруження.
– Може, все ще владнається, – припустив юнак з надією, по правді сам до кінця не вірячи у те. – Може, вони ще передумають.
– Тато – ще-ще, але мама… Вона вже як щось собі вирішить – катма переперти. Ні, боюся, нам доведеться або одружуватися наперекір батькам, або… – Оксана не посміла промовити вголос цей жах, котрий крутився на язиці. – Але ж я не хочу одружуватися проти їх волі, без їхнього благословення, це не даватиме мені потім спокою ціле життя. Однак й без тебе жити я не хочу і не можу… О, Боже, дай нам сили! Що ж нам робити, Доусоне? Як нам бути? – забідкалася.
Молодий чоловік ніжно пригорнув дівчину до себе.
– Нічого, Санні, – (так, на американський манер, хлопець полюбовно називав кохану), – якось викрутимося. Якось прорвемось… А що, коли мені з ними побалакати? Напряму сказати, все як є? Переконати?
Оксана завагалася.
– Ну, не знаю. Аби ще гірше не вийшло. Хоча, куди вже гірше? – похнюпилася вона.
– І все таки я спробую, – вирішив Доусон.
І він таки спробував. Нажаль, Оксана мала рацію: дійсно вийшло тільки гірше. Все закінчилося грандіозним скандалом й вигнанням "бусурмана" з дому та із життя доньки з всіма "почестями" та безповоротною забороною закоханим наближатися одне до одного ближче, аніж на кілометр.
– Якщо ти підеш за ним – прокляну! – бризкала мати слиною в несамовитому припадку люті. – І вас, і все ваше потомство… А як дочка ти вмреш для мене раз, і назавше. Все, не стане в мене дочки, а в тебе батьків!
І що ж залишалося робити Оксані, як не підкоритися? Хоч як вона кохала Доусона, але й батьків, не зважаючи ні на що, любила (це ж бо батьки!), тож ослухатися матері не посміла. З Доусоном Оксана навіть не змогла толком попрощатися. Тай навіщо лишній раз душу травити – це ж тільки зайві сльози.
– Та знайте: якщо не з ним, то ні з ким, – й собі проявила характер у відповідь. – Не бажаєте внуків "бусурманів"? То не матимете ніяких, бо заміж я не вийду. Ні-ко-ли! Затямте!
– Куди ти дінешся, перебісишся, вгамуєшся, знайдеш собі нормального хлопця, – "утішила" доньку Марія Яківна.
Та минали дні, місяці, ось уже й рік злетів, але Оксана навіть не думала "вгамовуватися". Снувала світом, ніби тінь, погано їла, змарніла, занедбала навчання (а це ж останній, вирішальний курс!), і майже не спілкувалася з батьками, особливо – з матір’ю. Тільки кидала сухі односкладні фрази, за котрими не стояло нічого, окрім болю. Спершу Марія Яківна реагувала на все те відносно спокійно, мовляв, нічого-нічого, ти ще колись мені дякуватимеш за все, згодом же затяжна депресія доньки почала непокоїти жінку, а під кінець року та вперше зловила себе на думці, що не все так просто, як здавалося. Невже вона переборщила? Але ж вона старалася заради Оксаночки, аби вберегти непутящу від фатальної помилки! Тільки чому та натомість з дня у день в'яне на очах, неначе зірвана троянда без води?
– А ти зводи свою до психотерапевта… чи то психолога, як то там ці новомодні лікарі звуться, – порадила жінці співробітниця по-роботі, з котрою Марія Яківна поділилася своєю проблемою. – Запевняють, що вони лікують любі сердешні рани, в тім числі й від нещасного кохання. Гляди – і Ксенці твоїй допоможе.
– Дай Боже, – сповнилася надій жінка, й таки дійсно завела доньку до "новомодного лікаря".
Та безвольно підкорилася і цій маминій примсі. На прикрість, затія виявилася марною.
– Нажаль, я безсилий, – по завершенню пари сеансів розвів руками психолог. – Я не можу вилікувати вашу доньку, не тому, що я – нездара, а тому, що вона сама цього не хоче. Аби витягти людину з депресії, вона повинна принаймні до цього прагнути, навіть допомагати спеціалістові, ваша ж донька… Вона наглухо закрилася у своєму стані, і витравити її звідти силою – зась. Вам краще показати її психіатру, поки цей стан не переріс у щось… серйозніше. А також пройти загальне обстеження організму, оскільки затяжна депресія може спровокувати низку фізіологічних захворювань, часом навіть вельми серйозних.
Пан психолог немов у річку глядів: загальне обстеження виявило у Оксани якусь страшну заразу із нирками. Сказали, хвороба розвинулася на фоні постійного сильного стресу, що загалом трапляється не так уже й рідко. Марія Яківна не зуміла розібратися у складному діагнозі медиків, що звучав, немов якась премудра абракадабра, засвоїла лиш одне – потрібна пересадка. Якнайшвидше. Але це в ідеалі, бо з донорськими органами ситуація у нас украй критична. Підходящого органа можна чекати місяцями, роками, а часом й взагалі не діждатися. Тобто, прямо кажучи, в разі чого, на її дитину чигає люта смерть. Ця звістка подіяла на жінку, неначе льодяний душ. Вона впадала в паніку, метушилася, мов загнаний звір в пошуках виходу, сама шукала донора, та, нажаль, з тих, чи інших причин ніхто з рідні не підходив, а стороннім до чужої біди було, звісно, байдуже, відтак Марія Яківна опускала руки, захлинаючись страхом та відчаєм. Натомість Оксана сприйняла звістку про свою ймовірну кончину холоднокровно, навіть, здавалося, з полегшенням.
– Нарешті ця мука скінчиться, і я звільнюся від цих тортур, – повторяла раз у раз байдуже.
Марія Яківна сварилася із нею, мовляв, як вона сміє так думати, та без своєї донечки їм з татом же світ немилий стане! Вона повинна жити – заради них.
– Учитися я вступила не туди, де хотіла, а де ви… де ти, мамо, звеліла – заради вас. Доусона покинула заради вас же. Жити повинна, знову ж таки, заради вас. Чому нікого не цікавлять МОЇ потреби?... – Оксана з докором глянула матері у вічі.
Цей погляд буквально пронизав Марію Яківну наскрізь, і вона чи не вперше відчула себе винуватою перед донькою. Досі жінці завше здавалося, що вона дбає про інтереси дочки, родини, та насправді вона дбала виключно про власні інтереси. А до доньчиних потреб, почуттів, їй було байдуже. Те, що вона приймала за любов, виявляється було сущим егоїзмом замішаним на дурних стереотипах, упередженнях та фальшивих цінностях… Мабуть, за це її ото й покарав Господь! Однак чому ТАКИМ способом? Чому не її особисто, а єдину дитину, котрій вона й без того спаскудила життя власними стараннями? "Боже, забери краще мене, тільки нехай Оксаночка живе та буде щасливою!" – звернулася з палкою молитвою до Всевишнього жінка того ж дня, і негайно отримала відповідь: донька буде щасливою тільки тоді, коли до неї повернеться кохання, котре ти холоднокровно убила. "Я воскрешу його! Я зроблю все, що завгодно, лишень нехай Оксаночка живе!" – пообіцяла Марія Яківна невідомо кому, й невідкладно заходилася виконувати дану обіцянку. Доклала максимум зусиль, аби відшукати того хлопця – Доусона (знала, що він після навчання залишився мешкати й працювати в їхньому місті), і, знайшовши, мало не впала йому в ноги з покаянням та мольбою: гине донька без тебе, повертайся, інакше станеться невідворотне… Він не став проявляти пиху й манірно комизитися, а без зайвих запитань та претензій пулею рвонув до коханої, що лишній раз доводило справжність його почуттів.
Коли з’явився у палаті Оксани, бідолашна не відразу повірила, що це не галюцинації, а дійсно її любий Доусон.
– Санні, це справді я, повернувся назавжди! – Молодий чоловік кинувся до дівчини, й згріб в обійми так міцно, наче хотів злитися із нею в одне ціле і більш ніколи не розлучатися.
– Але ж мати… – тихо схлипувала та йому у плече.
– Я сам у шоці, але це ВОНА просила, ні – благала мене прийти сюди. Сказала, що все усвідомила, і більш не заважатиме нашому щастю.
Оксана знехотя відсторонилася від коханого, й недовірливо зиркнула на матір, котра несміливо топталася позаду, у дверях палати. Мама тільки й спромоглася, що ствердно кивнути на знак згоди, оскільки слів забракло – одні емоції ятрили душу. Оксана вдячно, з розумінням посміхнулася їй, і знову прилинула до Доусона, ще дужче розплакавшись. Але зараз це були сльози радості, полегшення та безмежного щастя…
Через тиждень їй зробили операцію з пересадки, котра пройшла цілком успішно. Донором став… Доусон, який ідеально підійшов на цю кандидатуру за всіма критеріями.
– Либонь, тебе, любий зятю, нам вірно сам Бог послав, а я, дурепа, цього й не розпізнала свого часу, – визнала згодом, коли донька остаточно одужала та діти побралися, Марія Яківна, на що зять віджартувався:
– Зате у Санні відтепер буде часточка мене, що зв’яже нас навіки міцніше будь-якого шлюбного контракту. Бо майно ще можна відсудити, а власну нирку – аж ніяк.
– Я тобі відсуджу нирку. Знадобиться – ще й другу заберу, – і собі сміялася Оксана, ніжно тулячись до дорогих її серцю людей – чоловіка, та батьків, і подумки вихваляючи Господа за те, що об’єднав їх дивним чином в одну згуртовану, щиру родину.




"ЗІРКА"

Шеф поставив Олегові чергове редакційне завдання, котре можна було вважати своєрідним викликом.
– Ти зобов’язаний зробити це інтерв’ю з Мальвою. Бо як не ти, наш маститий геній пера, то хто?
Мальвою величали новомодну співачку що миттєво спалахнула на небосхилі вітчизняного шоу-бізнесу. Новоспечена "зірка" била всі рекорди у різноманітних рейтингах та чартах, її "хіти" крутили по всіх каналах, її обличчя миготіло у різноманітних шоу. Однак ніде й ніколи Мальва і словом не заїкалася про особисте життя, на всі каверзні питання лиш загадково посміхалася, та видавала коронне "без коментарів". Але ж народ так любить копирсатися в брудній білизні своїх кумирів! От бульварний журнал, де трудився Олег, й вирішив задовольнити дану потребу суспільства, пославши свого самого пробивного журналіста на полювання за сенсацією. Перед ним стояла задача взяти інтерв’ю саме про особисте життя співачки, оскільки решта й так була на загал. Мальва уміла епатувати публіку як ніхто: скандальна поведінка, участь у відвертих фотосесіях та викличних фешен-показах (на одному з таких "зірка" навіть переплюнула Леді Ґаґу з її "м’ясною сукнею", й продемонструвала "костюм" із… випатраних бездомних кішок, вихваляючись, що то її власна "геніальна" ідея); матюки в прямому ефірі, сміливі висловлювання, що йшли в супротив із уставленими канонами моралі… Її сценічні образи часто шокували, а повсякденний імідж а-ля елітна хвойда викликав багато пересудів. Словом, не дивно, що ця "зірка" запалилася так швидко та яскраво, зрозуміло, що це сталося геть не завдяки її "творчості". Пісеньки Мальви, до слова, зоставляли бажати кращого, як, власне, і вокальні данні, але кого нині це хвилює, особливо, коли ти вмієш ТАК епатувати?...
Сьогодні "зірка" якраз влаштовувала прес-конференцію на честь випуску дебютного альбому. Ясне діло, на цю подію злетілося чимало "акул пера" в надії на сенсаційний матеріал. Олег являвся одним із, хоча заздалегідь постановив собі, що загальним інтерв’ю вдовольнятись не має наміру. Він задумав підловити Мальву акурат після офіційної частини, тет-а-тет, й вже тоді розкрутити на відверті зізнання. Як саме – до пуття не уявляв, тож вирішив діяти за обставинами. Коли актова зала до відказу наповнилася "папараці", а "зірка", при повному параді, разом з своїми представниками, чинно всілася за довгий стіл з мікрофонами, конференція розпочалася, і на Мальву посипався шквал питань. Олег не поспішав діяти, вичікуючи підходящого моменту: навіть на загальному інтерв’ю він не бажав втрачати нагоди розжитися по-максимуму.
– Нещодавно ви продемонстрували світові скандальне вбрання із бездомних кішок, заявивши, що воно зроблене спеціально на ваше замовлення. Так от, хіба вам анітрохи не шкода нещасних тварин? – поставив доволі провокаційне питання якийсь типовий "ботанік" в окулярах, й Олег миттю підібрався, готуючись "виступити".
– Та тих бездомних тварин нині розвелося, мов тарганів в комуналці, тож сотнею більше, сотнею менше… Це ж навіть певна користь суспільству, таким чином ми допомагаємо йому очиститись од непотребу, – преспокійно заявила тим часом естрадна діва байдужим тоном.
– Чи це не значить, що ви підтримуєте так званих "доґхантерів", які займаються тотальним, негуманним винищенням безпритульних тварин? – полетіло в її бік нове запитання, ще більш провокаційне.
– А навіть якщо й так, хіба це злочин? – парирувала Мальва з певним викликом, та повторилася: – Суспільство слід очищати від усякого непотребу.
І тут нарешті втрутився Олег.
– Олег Воронін, журнал "Бомонд". Дозвольте поцікавитися, яке ваше ставлення до так званих "бомжів". А до сиріт, що тиняються підвалами? А до інвалідів, які живцем гниють у напівзруйнованих притулках. Божевільних? Тощо?
"Зірка" здивовано скинула брови, не второпавши, куди хилить цей журналіст.
– Тобто? До чого тут це?
– Ну як же. Бомжі також "засмічують" суспільство, псують так би мовити загальну картину благополуччя. І сироти у підвалах. І нікому непотрібні каліки, з яких суспільству жодної користі. То чому б заодно і їх не "прибрати", не очистити вулиці од них? Чи не вважаєте ви, що розпочавши чинити самосуд із "непотрібних" тварин, ми рано чи пізно закінчимо "непотрібними" людьми? І взагалі, хіба чисто не там, де "прибирають", а де "не смітять"?…
– Це вже питання не до мене, а радше до влади, – сухо відчеканила Мальва після певної паузи. Було видно, що уїдливе питання її зачепило хоча вона й вміло це приховувала.
– Гаразд, перейдімо до вашого іміджу: вам самій він не здається занадто… непристойним? – змінив тему Олег. – Який приклад ви подаєте молодому поколінню?
– Знаєте, більшість дітей нині відають ТАКЕ, про що часто навіть дорослі не здогадуються. – Вочевидь співачка вирішила віджартуватися. Та не на того натрапила!
– Так, згоден, та чи все це відбувається не "завдяки" таким "хорошим учителям", як ви?
– Я нікого не змушую мене наслідувати, це їх власний вибір… А зараз даруйте, прес-конференція завершена! – поспішно ретирувалася Мальва, й покинула залу у супроводі своєї "свити".
Олег вичекав кілька секунд, і тихцем подріботів слідом, стараючись залишатися непоміченим. Він був у курсі, що після конференції влаштовується вечірка, в цьому ж таки приміщенні тільки в іншій залі, щоправда – закрита, тобто виключно "для своїх". Без журналістів. Та чоловік мав план: зміна одягу, плюс деякі штучки для маскування (темні окуляри, накладні вуса, тощо), плюс – і це найголовніше – фальшива перепустка, приготовлена завчасно. І ось він уже на вечірці. Спершу поводився, як всі: пив, їв, розважався, та разом з тим спідлоба поглядав на Мальву, знову ж таки вичікуючи підходящого моменту, аби її підловити. Й дуже скоро "зірка", – сама, без супроводу! – подалася кудись "за куліси". Олег, не довго вагаючись, шмигнув слідом, сподіваючись, що співачка не намітилася відвідати "дамську кімнату" – туди він за нею точно не піде. На щастя, та подалася не у туалет, а до ліфта ("Невже зібралася покинути вечірку по-англійськи?"). Олег в останню секунду прошмигнув в кабінку за нею. Двері зачинилися, ліфт плавно рушив… Вечірка проходила в "хмарочосі", тож їхати вниз випадало чимало поверхів (а "зірка" натиснула саме нижній поверх), проте однаково цього замало для того, аби розвести захмелілу Мальву на відверту бесіду. От було б добре, якби ліфт застряг, чи щось типу того, розмріявся Олег, тоді вона від нього точно нікуди б не поділася. Раптом кабінку сильно смикнуло, щось заскреготіло, застукало, замиготіло світло, і… ліфт "заглух". Чудеса, чи Провидіння? Байдуже, головне, що Олег отримав омріяний шанс. Звісно, отак з ходу кидатися на "зірку" він не збирався, але й тягнути резину не варто – ліфт в любий момент може запрацювати…
А Мальва тим часом упала в справжнісіньку паніку. Заметалася по-кабіні, неначе птаха в сільці.
– Мамочко! Ми що, застрягли?! Зараза, трясця!... – Вона, як завше, не скупилася на міцні словечка. – Я ж спішу, і взагалі – я боюся замкнутого простору! Ау, хто-небудь рятуйте! – репетувала, щосили гупаючи об стіни. – Сос!... Тут десь має бути така штучка, по якій зв’язуються з майстром, котрий ліфти чинить, – згадала.
"Штучка" справді знайшлася, але поламана. Якісь вандали (на ганьбу еліті, але на радість Олегові) видлубали у ній кнопки, без яких "додзвонитися" було нереально.
– Блін! І що далі? Як ми виберемося? – ще дужче розбушувалася "зірка". – Я не хочу задихнутися в цій домовині. Хоча…
Мальва безсило опустилася на підлогу, закривши лице руками, а Олег ніяк не міг второпати, що означало оте її "хоча". Невже ця "міс епатаж" невдоволена своїм життям, причому настільки, що не проти згинути?
"Міс епатаж" тим часом беззвучно тремтіла плечима. Плакала? Бунтарка, прихильниця всього порочного та противниця будь-якої моралі Мальва – і плаче? Оце так дивовижа! Втім, може вона просто забагато випила, п’яненьких дівок завше на сльози пробиває. Однак Мальва не здавалася аж надто п’яною, так, дещо захмелілою, не достатньо для бабських істерик, зате достатньо для того, аби підштовхнути її на відверту сповідь. То, може, пора це зробити?
– Е-е-е… Ви так не переймайтеся, все владнається, ось побачите. Нас скоро схопляться, і витягнуть звідси. – Олег почав здалеку, з утішань – аби втертися в довіру.
– Гадаєте? – Мальва скинула на нього очі, вони блищали від сліз ("таки плакала, ти диви!") а також чорніли від розмазаного макіяжу. – Чого ви так впевнені? Звідки комусь знати, що ми тут, якщо та штука для виклику поламана, а мобільний, зараза така, розрядився, тож зв’язатися хоч з ким нема змоги?
– Ваш розрядився, а мій то працює. Правда, там баланс майже на нулі, та на смс вистачило, я настрочив його, поки ви… панікували, тож скоро за нами прийдуть, – натхненно брехав Олег.
– Справді? – "зірка" зиркнула на нього з певною недовірою.
– Сто пудів! – оптимістично заявив Олег, і без церемоній запропонував: – А поки, аби вам… нам не було так страшно й закритий простір не нагнітав приступ клаустрофобії, треба розмовляти. Багато. І про що завгодно – лиш би відволіктися й не думати про погане. Хочете, я вам щось цікавеньке розповім? Чи краще ви? Вас, до речі, як звуть?
"Зірка" глянула на свого "товариша по нещастю" так, ніби на безнадійно пришелепкуватого.
– А ви хіба не в курсі, ХТО Я?
– Та я розумію, що якась знаменитість – прості люди тут не ходять, проте… Я не дивлюсь телевізор, не читаю глянцю, отож, даруйте, не в курсі подій, що нині твориться в так званому шоу-бізнесі.
– А ти сам що тут робиш? – Мальва різко перейшла на "ти".
– Та я кур'єр, привіз замовлення – моє діло маленьке.
– Кур'єр, кажеш? Не в курсі? – Співачка підозріливо примружилася, однак й цього разу, схоже, повірила: – Що ж, нехай. Тоді дозволь відрекомендуватися: Майя.
"Ого! Майя – це щось новеньке, щось цікавеньке. Продовжуй в тому ж дусі, крихітко!" – завертілися в голові Олега думки, та вголос він промовив наступне:
– Ви, Майє, либонь актриса, чи співачка – з такою то зовнішністю.
– Співачка, – хмикнула Мальва-Майя, розмазуючи туш. – Артистка погорілого театру.
– Що ж ви про себе так суворо? Невже вам не подобається те, чим ви займаєтесь?
– Не подобається? Та мене нудить, просто верне від всього цього… – тут "зірка" за звичкою смачно вилаялася. – Весь цей маскарад мені ось де! – Вона провела ребром долоні по-горлу.
– То навіщо ви тоді це робите? – здивувався Олег. Цього разу його враження вийшло щирим та непідробним.
Мальва-Майя зажурено зітхнула.
– А для чого циркова дресирована собачка виконує усілякі дурнуваті трюки? Авжеж не ради власного задоволення. Просто інакше її не годуватимуть, не пеститимуть, не любитимуть… Скоріш за все викинуть на смітник – мов непотріб…
Вона повторно зітхнула, й стільки в цьому зітханні почулося розчарування, що Олег ніяк не міг повірити власним вухам. Невже ця бунтарка насправді не така, якою здається?
– Тобто вас… змушують робити те, що ви робите? – однаково продовжував докопуватися він до істини.
– Змушують? Що ж, можна і так сказати.
– О, Боже, але хто?
– Життя. Знаєш, коли в тебе кохане дитя практично прикуте до ліжка страшною недугою, а допомогти нікому, бо ти рано осиротіла, а так званий батько дитини, мерзота така, накивав п’ятами, зрадивши вас обох, залишивши по собі саму порожнечу у серці, потрібно якось виживати, інакше… А тут тобі пропозиція заманлива випала – на естраду втрапити, чим не шанс на дурняк "зелені" скосити? Заодно й порожнечу є чим заповнити. Але кому нині цікаві простецькі співачки? Одним голосом публіку не візьмеш, потрібна якась особлива "фішка". І епатаж тут – самий виграшний хід. При тому, чим більш грандіозний, викличний епатаж – тим більша популярність, й, відповідно, більше "зелені". Нажаль, у наш час модно вирізнятися суто чимось огидним, паршивим, підлим та аморальним, а все, що добре та світле – не спрацьовує. "Піпл не хаває", як мовиться. От і доводиться натягати на себе маску своєрідного стерво, котрій все і всі по… Як доводить життя, це, чорт забирай, працює. – Мальва гірко усміхнулася, мовляв, отака вона – сувора правда нашого життя.
Й замовкла, задумливо втупившись кудись в одну точку. Олег теж закляк, ніби побачив восьме чудо світу. Те, що оце трапилося, ніяк не вкладалося в його макітрі. Ще б пак, адже щойно українська Леді Ґаґа в квадраті висповідалася йому, мов на духу, ніби священику, й повідала ТАКЕ, від чого волосся дибки ставало. З якого це дива раптом? Невже впилася більше, аніж здавалося, от спиртне й розв’язало язик? Чи тут спрацював банальний ефект випадкового попутника? А чи цій "зірці" так допекло грати роль стерва, що вона вже не витримує? "А я й не підозрював, що за личиною геть розв’язної, аморальної особи криється така ранима, тонка натура, – подумки розчулився Олег, хоча зазвичай не помічав за собою схильності до надмірних сентиментів. – Якщо, звісно, це не трюк і не окозамилювання".
Але тут він зненацька глянув на обличчя Мальви, точніше – на її очі, омиті слізьми від тонни гриму, а відтак зовсім преображенні – до невпізнання (без косметики вони видавалася такими… наївними, чистими, майже дитячими, що аж ніяк не стикувалося зі звичним сценічним образом), й якось відразу збагнув, повірив, що ні – не трюк і не окозамилювання а чистісінька правда. І очманів ще дужче. "Ото сенсаційний матеріал вийде! – подав раптом голос журналістський нерв, спраглий до самоствердження. Однак голос совісті його обірвав: – Жодних сенсацій! Жодних матеріалів! Не смій так підло використовувати цю по-суті геть нещасну дівчину". Олег зненацька усвідомив, що вся показна бравада Мальви (чи то пак – Майї, схоже, це справжнє ім’я співачки), весь цей антураж – то все жест відчаю, самотності, та, як вона сама висловилася – порожнечі. Так, бореться вона із цим в украй специфічний спосіб, але то все напевне од відчаю. Виключно глибоко нещасна людина здатна на подібні радикальні вчинки, і змінити, зцілити її, ймовірно, зможе тільки Любов…
– А я тебе впізнала! – несподівано скрикнула Майя, схоплюючись на ноги, й тицяючи в Олега пальцем. – Ти той прискіпливий журналюга із конференції. Ах ти ж, сволото! Ти все це навмисне затіяв, аби витрусити з мене сокровенні зізнання, й тепер викладеш все в свою дешеву бульварщину?! – На якусь мить вона обернулася на колишню Мальву – мегеру до кінчиків волосся.
– Спокійно, спокійно! Так, це я, – "І як вона мене розкусила?" – однак я зовсім не збираюся розголошувати ваші таємниці. Точніше збирався, каюсь, проте після… всього, що сталося – передумав. Чесно. Все, що я тут почув, залишиться між нами, обіцяю. – Олег сам здивувався своєму рішенню, тим не менш, він не лукавив. Щось у ньому немов переломилося, й він просто не зміг би так вчинити із цією нещасною, беззахисною, безпорадною, та… дуже красивою дівчиною. І чого він раніше не помічав, наскільки вона красива? Без усього цього показного пафосу та гламуру, без масок – справжня.
"Невже, я "запав"?" – зловив себе на зрадливій думці Олег, й несподівано відчув дивне смоктання під ложечкою, водночас страхітливе та приємне. І переконався, що таки так – запав. Отак буквально з першого знайомства, хоча ніколи в подібне не вірив. Химера.
– Ой, так я тобі і повірила, – фиркнула тим часом Майя. – Та вас, журналюг, хлібом не годуй – дай поритися в чужій білизні й винести це на загал. Ви маму рідну продасте за сенсаційний матеріал. То з якого дива ти жертвуватимеш власними амбіціями заради мене?
– А може ви… ти мені подобаєшся, – вирвалося в Олега, якось саме вискочило. – Як людина, і як… жінка.
Майя на мить отетеріла.
– Ха, – крякнула нарешті невизначено. – Всі ви, мужики, вмієте гарно співати, аби домогтися свого. М’яко стелите, та спати жорстко. Всі ви одинакові.
– Не всі. І якщо ти мені дозволиш, даси шанс – я це доведу…
. Олег таки довів. Він звільнився з старого журналу й перейшов працювати на місцевий обласний канал, у передачу, що піднімала гострі соціальні питання та сприяла їх вирішенню. Допомагала йому в цьому… дружина Майя. "Зірка" Мальва плавно закотилася за небосхил з епатажної скандалістки обернувшись на ревну проповідницю моральних чеснот. Звісно, через це вона втратила "у ціні" та популярності, що зайвий раз доводило твердження Шапокляк, що "хорошими ділами прославитись неможна", та нині щасливу жінку це мало турбувало. Оскільки в її душі більше не зіяла порожнеча, котру необхідно було заповнювати брудом, негативом та злом…



ЛЕБЕДИНА ВІРНІСТЬ

– Кохаю тебе. Кохаю. Кохаю…
– А розкажи-но, як ти мене кохаєш? – щебетала Віра, ніжно горнучись до Ждана.
– Як нічне небо кохає зорі та місяць, що освітлюють його і без яких воно темне та похмуре, – шепотів їй на вушко той.
– А ще? – не вгамовувалася Віра.
– Кохаю, як перелітні птахи кохають весну-красну. Як висушена сонцем, спрагла земля кохає рясний літній дощик. Як квіти в лузі кохають бджілок-трудівниць…
– А я, а я все рівно люблю тебе дужче, – грайливо хвалилася Віра. – Як немовля любить материнську ласку. Як виснажений путівник серед пустелі любить свіже озерце оази. Як пара лебедів люблять одне одного – навіки.
– А ми ж також будемо навіки разом, чи не так? – запитально зазирнула коханому у вічі. Й миттєво побачила там ствердну відповідь.
– Авжеж будемо, хіба тут можливі інші варіанти? – промовив Ждан те, що думав і відчував, уголос, та міцніше пригорнув Віру до свого серця.
Дівчина розімліла від щастя, однак дещо пригнічувало, засмучувало її.
– Але ж ти їдеш на цілих два роки, – зітхала вона скрушно. – Як я без тебе витримаю аж два роки? А ти без мене? І взагалі, я боюся за твоє життя та здоров’я, он які страхіття розповідають про нинішню армію… Може, все-таки передумаєш? Може, це ще можна якось… відмінити?
– Вірочко, мила, ти ж знаєш, що вже усе вирішено, – лагідно, але разом із тим непохитно озвався Ждан. – А усіляким чуткам не слід йняти віри, чого люди тільки не патякають. Тож не переймайся, все зі мною буде гаразд, от побачиш. А два роки пролетять – не встигнеш і оком зморгнути, як я повернуся. Тоді й весілля, дасть Бог, справимо, тай заживемо собі щасливо… Ти тільки жди.
– Ждатиму свого Ждана-жаданого, і не сумнівайся, – з придихом пообіцяла Віра, й закріпила свою обітницю солодким цілунком…
.Через два дні юнака дружною компанією друзів та рідні провели на поїзд до Луганська – саме там випало відбувати службу призовникові. Обійнявшись та перецілувавшись на прощання з усіма, Ждан заскочив у вагон, і скоро потяг зник за поворотом. Віра проводжала його сумним поглядом, ледь стримуючи сльози. У грудях щеміло, в очах щипало… Здавалося б, нічого надзвичайного чи трагічного не сталося, а в душу, тим не менш, чомусь закрадалася незбагненна тривога, якесь недобре передчуття. Втім, дівчина старалася не зважати на те й налаштуватися на позитив.
Підійшла Жданова мати, Лариса Миронівна, обняла її за плечі, промовила з вдаваною безтурботністю:
– Не переживай, Вірочко, все із нашим Данком буде добре. Врешті-решт, у нас мирна держава, це не якийсь тобі там близький Схід чи тодішній Афганістан, що із ним може трапитися? А різним там "дідам" наш хлопчик зуміє дати відсіч, ти ж знаєш, він здатен постояти за себе в разі чого.
Віра на те не відповіла нічого, тільки крадькома зітхнула, сподіваючись, що Лариса Миронівна має рацію…
.Потяглися довгі, порожні дні очікування. Віра почувалася так, немов їй бракувало певної частини тіла, все їй було не в повноцінну радість і задоволення без Ждана. Рятували листи, що їх закохані "пачками" строчили одне одному, та нечасті дзвінки. Кілька разів (в тому числі й на присягу) дівчина їздила до коханого в Луганськ, в частину, й не могла дочекатися, коли той нарешті приїде додому – на "канікули". Рахувала дні, перекреслюючи їх в настінному календарі. І от, коли до "червоної" дати зоставалося всього-на-всього днів десять, сталося страшне.
Коли на порозі її будинку виросла Лариса Миронівна – змарніла, почорніла, ніби враз зістарена на двадцять років, Віра відразу збагнула, що із Жданом біда. І, не дочекавшись пояснень, впала долів без свідомості… Пізніше їй повідомили, що парубок зник. Його не підстрелили на полігоні, не зарізали підступно десь у закоулках туалету безжальні "діди", він не підірвався випадково на мінному полі, не розбився, стрибаючи з парашутом, словом, коханий не став жертвою суто армійських "нещасних випадків" як того завше підсвідомо остерігалася Віра. Він просто пропав безвісті, що називається у невідомому напрямку. І без сліду. Вийшов у звільнення в місто – й не повернувся. У частині його шукали три доби, за тим заявили у місцеву міліцію, й, нарешті, не добившись жодних результатів, сповістили рідним. Додавши, що армія тут ні причому, оскільки солдат зник за її межами, будучи на "цивілці", тож до них не варто висувати жодних претензій. Ніхто й не висував, бо ж дійсно, як не крути, а армія таки тут непричетна. Але й опускати руки батьки Ждана та його люба Віра не збиралися. Напосілися на Луганську міліцію, але та лишень руками розводила. Тоді заходилися самостійно "штурмувати" місцеві лікарні, навіть морги, на прикрість, пошук не приніс жодних результатів – хлопець з такими ініціалами ніде не знаходився. Роздрукували оголошення з фото, розклеїли по-місту, подали запит на телебачення, радіо… Все даремно, Ждан ніби крізь землю провалився…
Першими, як не дивно, здалися його батьки, Лариса Миронівна та Нестор Сергійович, після без малого півтора роки марних пошуків, коли Ждан саме мав би демобілізуватися. Держава у свою чергу теж визнала громадянина Берчука Ждана Несторовича без вісти зниклим, а церква порадила справити заупокійну як за невинно згубленою душею. І лишень Віра навідріз відмовлялася хоронити коханого.
– Поки не побачу його бездиханного тіла – він для мене живий! – твердила раз у раз затято.
– Але ж доню, якби Данко був живим, давно мав би об’явитися, – в один голос переконували дівчину і її, і Жданові батьки. – Тож не плекай порожніх сподівань, від цього пізніше тільки гірше й болісніше буде. Змирися, та намагайся жити далі. Ти ще така молода, в тебе ще все життя попереду. Варто подумати про майбутнє, про сім’ю, діток. Дасть Бог, ти ще зустрінеш гарного хлопця…
– Мені ніхто, окрім Ждана не потрібен, – наперекір усім і вся цідила крізь зуби Віра. – Як ви взагалі смієте пропонувати мені ТАКЕ? Як я можу зрадити того, кому присягала у вірності й любові на все життя?
– Вірочко, але ж не можна до скону берегти вірність пам’яті, – наполягали родичі, і повторяли, наче заведені: – Треба жити далі.
– А я й живу. І чекаю. І вірю, що одного чудового дня Ждан повернеться, й ми нарешті будемо щасливі, – не здавалася дівчина.
І вона дійсно чекала та вірила, не дарма ж носила таке красномовне ім’я – Віра. Однак збігали дні, тижні, місяці, а від коханого не було ні слуху, ні духу. Й якою б сильною Віра не здавалася, якби не старалася триматися і не падати духом, проте вірити й надалі ставало все важче. З кожним днем упевненість у тому, що Ждан повернеться живий і неушкоджений, поступалася місцем відчаю та розпачу. Почала ловити себе на думці, що, ймовірно, усі довкола мають рацію, і коханого справді давно немає на цьому світі. Та як "жити далі" без нього – не уявляла…
А тим часом довкола "солом’яної удови" почало витися чимало залицяльників, що й не дивно, адже юнка була істинною красунею: струнка, мов лань, білолиця, чорнокоса, синьоока, юна та свіжа, якраз, що називається, дівка на виданню. Особливо ж старався догодити Вірі один із них, хлопець з сусідньої вулиці – Кирило. Старший на три роки, не олігарх, звісно, але досить забезпечений, солідний та перспективний, він найбільш подобався усьому оточенню дівчини, а надто – мамі з татом.
– Який же файний парубок той Кирило, просто досконала партія для любої, а вибрав, між іншим, саме тебе, доню, – то і діло нахвалювали вони молодого чоловіка ніби ненароком, хоча Віра прекрасно здогадувалася, до чого вони хилять.
І миттєво обурювалася:
– Годі мене сватати! Ви ж пречудово знаєте, що я люблю Ждана.
Мама з татом на те лиш гірко зітхали, тим не менш не припиняли спроб "засватати" дочку. А Кирило не припиняв спроб "завоювати" Віру. Й зрештою та… здалася. Ні, дівчина зовсім не розлюбила і не забула коханого, просто їй настільки набридли усі ці атаки зі сторони, увесь цей тиск та постійні нотації, що вона вирішила дати всім те, чого вони від неї так вимагають, тим самим заткнувши їм нарешті роти. Відтак, на пропозицію руки та серця Кирила, після тривалих роздумів та вагань, відповіла згодою.
– Але попереджаю відразу: СПРАВЖНЬОЇ сім’ї у нас ніколи не вийде, – заздалегідь заявила нареченому прямо, аби відразу розставити усі крапки над "і". – Бо я тебе не кохаю, і ніколи не кохатиму, адже моє серце навік належить іншому. І я ніколи його не зраджу, тож на близькість зі мною можеш навіть не розраховувати. Власне, ми будемо подружжям виключно на папері й на показ для людей, але не в ліжку, і навіть не в побуті. Якщо тебе влаштовує такий варіант відносин – ми одружимося, якщо ж ні…
– Я готовий на все, лиш би ти стала моєю. А там… життя все розставить на свої місця, – квапливо погодився на такі доволі радикальні умови Кирило, либонь, надіючись на те, що згодом дівчина таки змінить своє рішення, та відповість йому взаємністю.
Він помилявся. Бо ні через рік, ні через два, ні через три роки спільного проживання у якості сім’ї Віра так і не стала Кирилові справжньою дружиною. Вона не змінила свої принципи та почуття, холодна стіна відчуження, що незримо роз’єднувала їх, не тільки не скресла, а й, здавалося, стала ще міцнішою та непорушнішою. Усі Кирилові спроби пробитися крізь цю броню завше завершувалися істерикою дружини, він бачив, що їй відразливий, і це вбивало чоловіка.
– Я ж мужик, врешті решт, мені потрібна жіноча ласка та тепло! – одного разу таки не стримався й вибухнув Кирило. – В кінці кінців, я хочу дітей, своїх спадкоємців!
– Щодо жіночої ласки, то тут я тебе не обмежую – шукай її деінде, аби не у мене. А щодо дітей… Ну, якщо ти так наполягаєш, завше можна когось усиновити.
– Я не хочу усиновлених, я хочу СВОЇХ дітей, свою плоть та кров!
– Вибач, але ти з самого початку знав, на що ішов, – коротко відрізала Віра.
– Так, але… Я гадав, усе зміниться. Гадав, що ти…
– В тім то й річ, що не зміниться, ніколи, – пригнічено-винувато проказала Віра, потупивши очі долу. – Я нізащо не змінюся. Не можу я себе пересилити, "переробити", прости. Ти справді хороший чоловік, і заслуговуєш на справді хорошу жінку, яка кохатиме тебе понад усе. Як я кохаю Ждана…
– Знаєш, можливо це прозвучить надто дико, але я в дечому навіть заздрю Жданові… – тремтячим голосом пробурмотів Кирило, й добавив без переходу: – Завтра підемо в РАЦС подавати заяву на розвід, я більше тебе не неволитиму…
.Вони справді розлучилися, хоча батьки, за звичаєм, намагалися відмовити "непутящу" доню від на їхній погляд необдуманого, хибного кроку. Проте Віра більше не мала наміру йти у них на поводу, лиш би догодити.
– Не ображайтеся, але відтепер я житиму своїм розумом, своїми потребами, – заявила рідні в ультимативній формі. – Й якщо ви справді бажаєте мені добра, то не силуйте мене більше до "щастя", адже у нас із вами дещо різні поняття про те саме щастя…
Довелося рідним підкоритися. Щоправда, інколи мати все-таки натякала дочці на те, що їй хочеться побавити онуків, і все в тому роді, однак Віра у відповідь лишень тактовно відмовчувалася, аби більше не порушувати цю делікатну, болючу тему. Одна думка про те, що їй доведеться ділити ліжко із кимось стороннім, і що її майбутні діти будуть схожі на стороннього дядька викликала у дівчини огиду. Своїм чоловіком, мужчиною, та батьком своїх дітей Віра бачила тільки Ждана – і нічого не могла із цим вдіяти. Хотілося вірити, що все це ще колись здійсниться, але з кожним днем було все важче й важче – плекати в собі ту непорушну віру, символ свого імені. Та вона всупереч усьому плекала, через не можу, попри усі докази зворотного, попри химерні чорні думки, що непрошено лізли в голову… Жила, ніби в якомусь напівмаренні, у підвішеному стані, як на пороховій бочці. Лягала-вставала, їла-пила, ходила на роботу, а вечори проводила біля телевізора, автоматично клацаючи пультом з одного примітивного серіалу на інший…
І ось в один із таких вечорів, під час одного з таких "ритуалів" перемикання каналів, Віра випадково натрапила на передачу "Чекай мене", яка начебто допомагала знаходити загублених людей. Рефлекторно скривилася: після зникнення Ждана вони подавали заявку на сайт програми, однак все марно, їм навіть не зателефонували. А з тих пір минуло уже майже шість років… Хотіла переключити далі, але щось змусило дівчину затриматися. Ведучий саме оголошував зв’язок із керівниками української студії "Чекай мене".
– Нещодавно до нас звернувся один молодий чоловік, – перехопили естафету ті. – Річ у тім, що він майже нічого про себе не пам’ятає… Власне, зараз він сам все про себе розповість. Прохання уважно дивитися на екран, можливо, хтось із глядачів упізнає хлопця.
Пішов ролик (у Віри з незбагненних причин шалено забилося серце, хоча вагомих підстав для цього ніби то й не існувало). Спершу зображення здавалося нечітким, якимсь "розмитим", тож до пуття розгледіти "героя" ролика було не до снаги, звучав тільки його добре поставлений голос:
– …Я прокинувся у лікарні, сильно побитим. Вочевидь, став жертвою вуличної шпани, абощо, менше з тим… Дякувати Богу, тоді знайшлися добрі люди, не дали мені згинути, викликали "швидку"… Лікарі взагалі сумнівалися, що я виживу, але я вижив. Завдяки їхнім старанням та самовідданій праці. Вони мене виходили, немов скалічене щеня. Одному не зуміли зарадити: я фактично повністю втратив пам’ять, оскільки переніс серйозну травму голови. Мене запевняли, що згодом вона, пам’ять себто, поступово відновиться, і вірно, з часом я почав дещо згадувати, але так, якісь незначні уривки, котрі ніяк не складалися в чітку, логічну "картинку"…
Після одужання вічно знаходитися в лікарні я, зрозуміло, не міг, треба було якось самостійно давати собі раду, тож після виписки я влаштувався на роботу – на місцевий завод, підсобником. Мені із цим допоміг сусід по-палаті, з котрим ми щиро потоваришували. Він же, власне, і дозволив мені пожити у нього, доки не стану на ноги. Я напрочуд вдячний йому за людську доброту, якби не він, навіть не знаю, де б нині був… Згодом я доробився до зам-начальника, мені стало доступним винаймати власне житло. Словом, життя неначе поволі налагодилось. Але мені ніяк не дає спокою моє минуле. Так хочеться дізнатися, звідкіля я родом, хто мої батьки, друзі, тощо. Можливо, я навіть одружений і десь за мною побивається кохана дружина… Власне кажучи, я тому досі й не одружився тут, у Луганську, аби мимоволі не стати двоєженцем… В передачу звернувся за порадою все того-таки друга, з яким ми, до речі, побраталися навіки. Дуже сподіваюся, що мені це допоможе. Можливо, якщо я когось із своїх побачу – згадаю все. Врешті-решт, мені елементарно кортить дізнатися своє істинне ім’я-прізвище, а то живу з "липовими" документами, ніби в чужій шкірі… І взагалі…
Віра не могла більше спокійно слухати розповідь юнака "з телевізора": звідти до неї звертався ніхто інший, як… Ждан. Її коханий Ждан, котрого вже усі давно схоронили. А він, бачите, живий-живісінький. Хіба це правда?! Чистісінька, он же живий цьому доказ несміливо усміхається їй з екрану такою до болі рідною усмішкою… Так, дівчина ніколи не припиняла вірити в диво, проте коли так би мовити зіткнулася із цим дивом віч-на-віч – виявилася зовсім не готовою до нього…
– Господи. Господи, Господи, Господи… – лепетала Віра панічно заметавшись по-кімнаті, не знаючи, куди себе діти та за що вхопитися. Одночасно хотілося і кричати, і плакати, і сміятися.
На ґвалт примчала мати, за нею батько.
– Вірочко, що? Що трапилося?! На тобі лиця немає, – сполохалися.
– Мамусю, татусю, рідненькі мої, Ждан живий! Живий!!! – тицьнула Віра пальцем у телевізор, і розревілася…
. Їхня зустріч, котра, до речі, відбулася під пильним оком телевізійних камер програми "Чекай мене", пройшла бурхливо: були вибухи емоцій, потоки сліз, море обіймів та цілунків… Ждан не відразу згадав усе своє минуле, однак щойно побачив Віру – закохався у неї заново, як неодноразово зізнавався пізніше.
Коли ж пристрасті поступово вляглися, а Ждан остаточно повернувся до тями, закохані нарешті побралися – як і планували. Головним "гвіздком" на їхньому весіллі була пара живих, білих лебедів в імпровізованому ставку – як символ лебединої вірності молодят. Вірності, яку обоє з них берегли, не зважаючи на жодні обставини, перешкоди, та спокуси…



САМА І З ТОБОЮ

Осінь.
Небо налите важкими свинцевими хмарами, схожими на шматки брудної вати. Раз у раз звідти ллє противний дощ, то дрібний та різкий, схожий на мільйони мілких колючок, що так і впиваються у шкіру, то рясний та щільний, холодний й пронизуючий до самих кісточок. Із навколишніх дерев струпами спадає зогниле листя, оголюючи беззахисне гілля, воно стає схожим на спотворені артритом старечі руки. Ці гілля-руки понуро стирчать навсібіч, стогнуть та завивають під гнітом негоди. Під ногами суцільна суміш із болота, залишків зотлілої трави й сміття.
Все довкруж сіро-чорне, похмуре, незатишне…
Химерна панорама осені.
І я сама…

Зима.
Небо подібне на розпластане, вицвіле полотно, яке майже повністю заслонило собою Сонце, замість нього на небі – якась розмита, блякла пляма, яка більше нагадує чийсь плівок. Вряди-годи згори сипле сніг, котрий, щойно опинившись на землі, або миттєво замерзає й перетворюється на небезпечний лід, або навпаки – підтоплюється, та змішується з грязюкою, залишками тліну, сміттям…
Все довкола закоцюбле, похмуре, незатишне…
Застигла панорама зими.
І я сама…

Весна.
Небесне полотно ніби тріщить по-швах на клапті: там воно все ще туманно-бліде, деінде – несміливо пробивається холодне весняне світило, а ген-ген на нього вже суне грізна чорна хмара. З нього то трусить майже січневим снігом, то ллє жовтневим дощем, то до болю в очах сліпить сонце. Ніколи не вгадаєш, що переважить в той, чи інший момент, і як одягтися, аби було комфортно. Під ногами то в’язка "каша", в якій грузнеш по-коліна, то стрімкі потоки відлиги, через які по-коліна ж змокаєш…
Все довкола сльотаве, похмуре, незатишне…
Нудна панорама весни.
І я сама.

Літо.
Неначе і небо частіше синє-синє, і сонце має волю, проте палить настільки немилосердно, що вчадіти можна. Ген би шкіру із себе здер, та й то не гарантовано, що допоможе. А вода в річках-озерах брудна та заразна, тож це також не варіант порятунку від спеки. Під ногами пилюка, понівечені квіти, стоптані газони, купи сміття після "відпочинку на природі"…
Все довкола втомлене, розімліле, розпарене, смердяче…
Виснажлива панорама літа.
І я все ще сама…

Однак раптом в моєму житті стається справжнісіньке диво: в ньому з'являєшся Ти.

І ось вже знову осінь. Наша перша осінь разом.
І як це я раніше не помічала, наскільки вона багатогранна та яскрава?
Яке, виявляється, благородне небо в цю пору року. І дощ звідти ллє – немовби краплини дорогоцінного срібла. А якими неймовірними барвами вона розмальовує довколишні дерева, в наскільки дорогі шати зодягає! Тут і золотий шовк, і червоний оксамит, і багряна парча… І навіть коли вся ця розкіш спаде – гілля дерев сплітаються в замислуваті візерунки, чудні та захопливі. А як пахне восени, особливо під вечір – просто сп’яніти можна!
Все довкола таке статечне, аристократичне, неосяжне…
Калейдоскопічна панорама осені.
І я з тобою.

Зима.
Молочне небо щедро сипле лапатим, хрустким снігом. Мільярди сніжинок виводять у світлі вуличних ліхтарів, фар проїжджих автомобілів, неонових вивісок нічного міста свої шалені хороводи. Дерева вбираються в дорогі, пишні, білосніжні хутра, що виблискують діамантовим блиском. Можна донесхочу погасати на санках, лижах, поборотися на сніжках. У повітрі так і витає дух свята…
Все довкола таке замріяне, урочисте, незбагненне…
Велична панорама зими.
Бо я з тобою.

Весна.
Бешкетне сонце напористо рветься "в бій", розкидає свої пустотливі промінці на все і всіх, пестить кожного, хто трапляється йому на шляху. Дерева змінюють зимові "шуби" на більш легкі, модні, та яскраві наряди. Під ногами весело дзюрчать грайливі "струмочки", з під-землі пробиваються перші квіти…
Все довкола прокидається, оживає, надихає…
Грайлива панорама весни.
Бо ти зі мною.

Літо.
Безліч цілющого світла, тепла, буйство кольорів, букет ароматів, какофонія звуків, море вражень…
Все довкола тішить око, гріє серце, переповнює душу…
Веселкова панорама літа.
Бо ми разом…

Коли ми разом, все змінюється, перетворюється дивовижним чином…



ЧОМУ?

Чому Ти не з'являєшся в моєму житті?...
Коли я була маленькою, і слухала, як мама читає мені на ніч чергову чарівну казку про Принца й Принцесу котрі дивним чином віднайшли одне одного, попри всі перешкоди поєдналися навіки, та жили "довго, й щасливо", я свято вірила, що в мене колись буде так само – варто лишень трохи підрости. Зростаючи, дорослішаючи, я лишень укорінювалася вірою в "теорії половинок", в Одного-Єдиного, судженого Долею, і була певна, що одного чудового дня зустріну Тебе – і моє життя розквітне.
Я виглядала Тебе в кожному стрічному-пересічному: у веснянкуватому збитошникові однокласникові, який смикав мене за кіски й підносив мені додому портфеля, у хлопчині з сусіднього двору, що потайки підсовував мені під двері куці букетики квітів "запозичених" з сусідчиної клумби, у незграбному "окулярникові" з нашої спільної гоп-компанії, котрий, проте, віртуозно грав на гітарі й присвячував свої "виступи" саме мені (він про це не говорив, про це говорив його погляд), у "першому красеневі на селі", який своїми залицяннями ясно "натякнув", що я йому небайдужа, у тому, хто вперше мені освідчився…
Але нажаль, серед них так і не було Тебе.
Втім, я все ще не втрачала надії. Я бувала в багатьох місцях, спілкувалася з багатьма людьми, в кожному з них шукаючи Тебе – і не знаходила. Я пильно вдивлялася в чужі обличчя в чергах, кав’ярнях, клубах, прямо на вулицях, з надією впізнати Тебе – і не впізнавала. А час невблаганно спливав, юність, а за нею й молодість минала – а Ти все барився. Моя віра почала танути, неначе весняний сніг на сонці. Я почала сумніватися: а чи насправді Ти існуєш? Невже Ти – лиш плід моєї уяви, безплотна мрія, фантом?...
Від цієї думки ставало моторошно й кепсько, бо ж як я тоді житиму - без Тебе? Який сенс в такому жалюгідному існуванні?...
Тим не менш, довелося вчитися жити, адже в мене немає вибору. Я вже майже припинила чекати Тебе. Майже…
Я навіть згрішила проти власних ідеалів та принципів: здуру прийняла пропозицію руки і серця від чергового – найперспективнішого – прихильника, плекаючи ілюзії, що, можливо, він – то Ти, хоча насправді добре знала, що це не так. Й дуже скоро життя таки довело: він – не Ти. Бо ти ніколи б не дозволяв собі командувати мною, як командував він, не зневажав би мене, як зневажав він, не завдавав би болю, як завдавав він, й тим паче Ти ніколи й нізащо не зрадив би мене, як зрадив він. Бо Ти любив би мене святою, чистою любов’ю, що не допускає кривди. Якби тільки був поруч…
Чому ж Ти баришся? Чому ж Ти не з'являєшся в моєму житті?
І чи є ще сенс взагалі Тебе чекати?...