Тільки початок...

I hear a voice inside

It's grown into a scream

I'm not the next of them

I am the first of me Hoobastank



"Ви що не розумієте... Все, що я кажу зараз - дуже серйозно для мене?! Зрозум..." Але її голос потонув у шквалі інших...

Майя піднялась з-за столу, і, не кинувши навіть погляду на присутніх, вийшла з кімнати. Ніхто не помітив її відсутності, були вже достатньо п'яні і веселі, щоб не слідкувати за кількістю людей за столом. Вона просто пішла до своєї кімнати, переодягла светр, взяла гроші, плеєр, у якому стояв улюблений диск, розправила перед дзеркалом неслухняне чорне волосся і пішла геть з квартири. Вона вперше не звернула уваги на чоловіка, що мав сміливість називатися її батьком, який щось волав їй у спину. Тільки подивилась пустими очима чи то на нього, чи просто в нікуди. Бо дивитися було справді нікуди, дивитися було боляче, очі роз'їдав колючий Сум. Своїми холодними, як криги, пальцями він в'їдався в її юне тіло, терзав його, впивався і не відпускав, наче хотів висмоктати дівчині Душу. Майя вже відчувала його раніше. Але їй не було страшно, адже вона знала, що її гаряче Серце не дасть скривдити маленьку та залякану Душу. Воно буде боротися до кінця, бо до нестями закохане у неї. Серце... таке палке, пристрасне, воно плило по хвилях життя, кохаючись у променях Долі, яка, як на нього, була дуже схожа на сонечко. О господи, як же воно любило життя! Життя і Її... Душу... Таку крихку, наче порцелянову, гарну білошкіру дівчину с довгим темним волоссям і великими світлими очима. Світлими, як вода в морі після весняної повені, світлими, як свіжий ранок, світлими, як безхмарне небо. Іноді вони були голубими, іноді - сірими, а іноді, навіть, зеленими. Але зараз в них виднілись чорні плями смутку і розгубленості. Серце краялося, бо не могло зрозуміти причини печалі своєї коханої. А кохана просто відчувала Майю. Звісно, інакше і бути не могло, адже вона - її Душа. Майя, Серце і Душа. І, здавалось, більше у світі нікого нема... А, ще був цей клятий Сум... "Мы здесь одни, совсем одни..." - згадалась знайома пісенька.

Довго їхавши в автобусі Майя вийшла тільки на кінцевій зупинці, і відразу пішла вперед, дивлячись собі під ноги. І тільки через деякий час дівчина зрозуміла, що вона поняття не має, де знаходиться. Вона підняла голову, роздивилась навколо. "Вокзал...- трохи здивувалась дівчина, - ну і добре...". Вона купила квиток до свого улюбленого Міста. Якого? А чи є різниця, якщо воно улюблене...

До поїзда залишалось 4 години. Сівши прямо на асфальт, Майя почала порсатися у сумці. На щастя там опинились олівці і кілька аркушів. Ні секунди не вагаючись, вона заходилась малювати... швидко, нестримно, ніби не встигала кудись-то. Через 5 хвилин вона нарешті відірвалася від аркуша. Він більше не був білим. Тепер тут панував темний колір. Майя не наважувалася назвати його чорним, тому що він був ще темніший. Напевно такого кольору був той самий Сум, який все ще не полишав її. "Так, тобі вдалося перефарбувати мої очі в блядський траурний колір, але, все ж таки, ти ніколи не дістанешся моєї Душі",- прошепотіла Майя, намагаючись розсміятися, але сміх кудись зник. Куди?.. Вона не знала цього, як і не знала відповідей на інші тисячи питань і "вопросов", які крутилися в її бідній голові...
І в цей момент, коли вона дивилась на свій малюнок (а там був зображений дім, у якому вона прожила кілька років з родиною), намагалась дати відповідь хоча б одному з цих настирних питань... "It's no place to go... Nobody's home..."- написала вона на малюнку, і відразу перекреслила кількома лініями, бо надто банальною і затягано-попсовою здавалась ця пісня тепер.
"This house is not a home..." - після кількох хвилин роздумів вивела Майя. "Хаус" и "хоум" - 2 різні речі, хоча в українській мові вони позначаються одним словом "дім". Ще раз подивившись на малюнок, дівчина зім'яла його та викинула в урну для сміття.
Потім знову дістала чистий аркуш і почала малювати. Але тепер вона робила це повільно, з якимись дикими зацікавленістю і захватом. Вона ще не знала, що вийде з-під її руки... Вийшло небо... Небо її улюбленого Міста... Міста, у якого не було назви, але був свій запах, який вона відчувала, знаходячись навіть за тисячи кілометрів від нього... Міста, що манило її у свої теплі обійми... Міста, яке кохало її не менш, ніж вона його... Міста, яким вона була причарована з дитинства, але довелося їй бути там лише один раз. І тільки що куплений квиток, цей маленький жовтесенький аркушик, давав їй шанс нарешті зустрітися з Містом-Мрією. Вона відірвала очі від малюнка, і, поцілувавши його, поклала поряд із собою на асфальт. А потім відкинулася назад і примружилася...

Відкривши очі, Майя побачила поряд із собою хлопчика, який зацікавлено розглядав її малюнок. Чорне фарбоване волосся, довга чолка, чорна сорочка, різнобарвна краватка, вузеньки джинси, порепані розмальовані маркером кеди. " Імо - лох,"- перше, що спало на думку Майї.
- Це ж ******, так? - спитав Імо, відриваючи гарні карі оченятка від малюнка.
- Так, - здивовано відповіла дівчина, - моє улюблене Місто. Ти там був?
- Був, але мені не подобається.
- Хм, а які міста полюбляють Імо?
- Я НЕ ІМО!!!- запротестував мучачик.
- Та ну? - вперше за день посміхнулась Майя, - чим докажеш?
- Забудь.
- Розказуй. Я не буду сміятись... голосно, - намагалась пожартувати дівчинка. Імо починав ій подобатись.
- Я був закоханий в одну дівчину, а вона признавала тільки емо-боїв. Хотів ій сподобатись. Ідіот був. Навіщо мені здалося все те?..
- Зрозумів, що імо - дурня? Чи вона виявилась дурепою?
- І те, і інше... та взагалі все - дурня. Імо, панки, готи, репери, навіть гопники. Усі вважають себе найоригінальнішими, найстильнішими, найбільшими знавцями музики, а насправді, чим вони відрізняються один від одного? Точкою зору на світ? "Мене ніхто не розуміє, тільки справжній панк(гот, репер, імо, потрібне підкреслити) зможе оцінити мою душу, мою бідну ніжну душу"... Такі кумедні...
- Люди взагалі всі кумедні...І ми не виключення. Сидимо тут на асфальті, з дурнуватим малюнком і такими ж думками і... - не договоривши Майя розсміялась (Сміх, сміх, ріднесенький, нарешті повернувся). Псевдо-імо також реготав, як божевільний.
- Я - Майя.
- Хорхе.
- Spanish muchacho?
- Si, seniorita. Ходімо погуляємо?
- Запросто. У мене ще є 2 години вільного часу.
- Тут недалече є гарний парк.
Час пролетів, як єдина мить. Вони лежали на траві в парку і сміялись, дивлячись в голубе небо... Майї було добре, як ніколи. Сум потихеньку відпускав, адже повернувся його найгірший ворог - Сміх. Серце з Душею цілувалися і танцювали якісь божевільні танці під Шлунком, ну там... де зазвичай пурхають метелики.
- В мене поїзд через 10 хвилин, - спробувала встати Майя.
- Стій...може не поїдеш?
- Я мушу.
Хлопець подивився на зеленооку гарнюню. Зірвав велику ромашку і ніжно засунув її дівчині за вухо. Вона посміхнулась, погладила його по щоці, і, в останній раз заглянувши в карі очі, пішла до вокзалу.
- Провести тебе?
- Не треба...
- Може хоч номер залишиш свій або адресу?
- Облиш. Ми ж не в попсовому фільмі про кохання знімаємось.
- Ну й добре... Adios, carino!
- Хай щастить!


***
Сидячи біля вікна в пустім плацкарті Майя дивиться у вікно. Вона крутить в руках ту саму велику ромашку і посміхається кудись в темряву ночі. Вона їде з цього міста. Можливо на день, можливо назавжди... Не можна нічого планувати. Плани - брати нудьги. Вона просто іде в поїзді... Зараз сама ... Але не самотня. Десь там, в місті, яке вона кидає, є кароокий Хорхе, хлопець, який повернув Майї її Сміх. Вона знов посміхається. Як все-таки добре вміти посміхатись...