Власник одного серця…

Ніколи не принось мені білі троянди, ти чуєш ніколи не роби цього….
Зрозумів.
- Так, але я не розумію, чому ти критична до такої дрібниці. Чому це
так багато для тебе важить… Я знаю ти дуже любиш білі троянди, з чого ж
така заборона!??
- Не зараз, я не скажу тобі цього зараз. Зараз це таємниця, але прошу…прошу тебе НЕ роби цього.
- Якщо тобі так хочеться…
Він потиснув їй руку.
- Прощавай.
- Прощавай.
Вона взяла з його рук великий білий сувій.
Її кроки прискорив дощ, або маршрутка, яка швидко підійшла, або, ще щось…
Мить і вона зникла, розчинилась у натовпі так раптово, навіть не поцілував його.
Він не сумував про її губи просто подумав.
_От вісі від мене тікають! Рано чи пізно всі залишають мене.
Він до упору видихнув запаленими легенями терпкий дим дешевої цигарки і ще глибше загорнувся у довгий шкіряний плащ.
На вулиці йшов дощ. Він забіг у неосвітлений під’їзд. Напомацки
витягнув із поштового ящика якусь листівку навіть не подивившись на
неї. Потім він, ще довго палив, міркував, і слухав музику, аж доки не
заснув.
Коли прокинувся була вже майже 12. Ще раніше дзвонила знайома дівчина. Теж Тетяна.
- Він був до неї дуже уважний.
- І вона була ним захоплена.
- Його розважала її захопленість.
- І вона думала, що має на нього вісі права, що він такий розумний, дотепний і веселий.
Їй було, ще дуже мало років для того щоб вона зрозуміла, що це лише
обгортка. Образ якій він створив власне для неї, спеціально для власної
розваги. Надокучливий вранішній дзвінок його зовсім не тішив.
- Все я сплю - бовкнув він і вимкнув телефон…
Мала прийти, ще одна дівчина. Нещодавно він знімав її. Вона була така в
його контексті. Він любив жінок трошки старших за нього. Схожих на
троянди які вже втратили свій запах але ще, не в якому разі, не
зів’яли.
Вона мала прийти забрати знімки. Він чекав на неї вже давно сам
запрошував. Так запрошував як не одну модель до того. Дуже вже вона
йому подобалася. Таке обличчя цікаве. Як на фотографіях ХІХ сторіччя. І
вміли ж фотографувати. Може і знімок не якісний і вираз обличчя
дебільний – але які обличчя, які люди… зараз таких не має…. Ні.
- Він поглянув спочатку на стопку старовинних фотографій потім на неї.
- Вона не попросила подивитись. Вона сама взяла і подивилась. Спочатку
на старовинні фотографії… (з цікавістю вдивляючись в достойні обличчя),
потім журнали (фотографічний, географічний…), потім їй на очі трапився
каталог модних жіночих трендів – і як це тут могло опинитися невже він
цікавиться жіночою модою…хм... і тільки після цього вона звернула увагу
на якусь листівку. Маленька блакитна листівка лежала на підлозі поряд з
тумбою для взуття…вона розгорнула її і побачила декілька рядків
написаних жіночим, майже дитячим почерком…
«Ніколи не принось мені білі троянди, я не хочу щоб ти коли не будь
бачив мене мертвою. Коханий, я хочу щоб ти запам’ятав мене живою! І де
б я не була моє серце буде з тобою і належатиме тобі. Я хочу на завжди
залишитися у твоїх спогадах 23 річною дівчиною у білому платті. Тією
дівчиною, яку ти насправді кохав у своєму житті. Кохав лише один єдиний
раз по справжньому…»

- Ну, що там в тебе сказав він обіймаючи її. Покажи мені! Аж раптом побачив знайомий почерк!
Звідки?
...і згадав про листівку…
Він не вибіг на вулицю. Він не став їй телефонувати. У цьому не було
ніякого сенсу. Тепер це б не змінило вже нічого. Довгий час він нічого
не знав про неї. На довгій час він просто забув про неї займаючись
роботою, спілкуючись із друзями і заводячи нові романи…
Листівка загубилася.
Часи змінилися.
І він вже багато років жив із гарненькою чорнявою дівчинкою набагато за
нього молодшою. Вони довгий час вагалися та врешті-решт вирішили
завести дитинку. Народилась дівчинка. Назвали Маринкою, як маму. Він
любив своїх Маринок Велику и Малу. І ось одного разу граючись з
маленькою у парку він відчув раптовий біль у грудях.
Щось заболіло йому у грудях. Він присів на лавку примружившись переживаючи невралгічний біль…
- м м м м м ….
Весняне сонечко засліплювало і слизило йому очі…. Біль по трішку минав.
Він відкинувся на лавці розіпнув кашемірове пальто. Так дихалось
вільніше. Озирнувся по сторонам. Вигуки дітей, весняний спів пташок,
гуркіт машин все це об’єднувалося в одну велику симфонію. Симфонію яке
на своєму мідяному горні грало місто. Йому навіть захотілося підспівати
йому: трум, бум, бум….йому захотілося зробити із усього всього велику
живу картину. І він мимоволі став міркувати як би вона виглядала. На
передньому плані донечка, трошки далі ті граки, що у бажанні випросити
їжу кружляють так низько.. і оту невисоку білявку у чорному пальто, що
годує граків майже з долонь. Так подумав він професійним зором
роздивляючись невеличку худорляву постать…аж раптом вона озирнулася і
він впізнав її… Точніше спочатку він впізнав не її, а невеличку
коричневу родинку у неї над губою. Ту саму родинку за яку колись він і
покохав її…
Яку часто пригадує і зараз коли бачить дівчат схожих на неї.
У грудях знову стисло і сльози нагорнулися на очі… це були сльози болю,
сльози тієї скорботи за нею яку він так багато років тримав у своєму
серці.
І він повільно спираючись на перила лавки піднявся щоб підійти до неї.
Щоб підійти подивитися в її великі блакитні очі і сказати їй те, що не
було сказано так багато років назад і про що він так давно жадав їй
сказати.
Він хотів сказати, що щоб не сталося скільки років би не минуло. Вона
завжди залишиться його єдиним коханням і його єдино коханою…І, що ніхто
в світі і не що ніколи не зможуть замінити її в його житті.
Це все, що було потрібно йому. Не зважаючи на нестерпний біль він
встав. Аж раптом зробив декілька кроків озирнувся і …. не побачив її.
Він стояв на місці а світ із шаленою швидкістю обертався навколо нього.
І він усвідомив, що насправді не бачив її. Насправді це було
марення…сон…містика… її не було в парку.
Діти гралися, так само. Гуркотіли машини. Кружляли невпорядкованим
коловоротом чорні птахи. І весь цей світ вихорем здіймався навколо
нього відбиваючись в сердешному болі, зіштовхуючи з ніг. Він впав на
коліна покірно приймаючи свою долю. Ім’я якої смерть.

Власник одного серця…
Добрянська Світланка
20. 09. 08