Козёл отпущения № 666(украинский язык)

Цап відбуйвало №666.


Мене принизили, скинули, з посади, притемнили, зробили з мене бозна що... Такий собі - цап відбувайло. За що?! Ну, розкритикував головного директора... Ну, дав по пиці дільничному інспектору...
Ну, випив келих, другий нектару...
Ні, на справді спочатку я випив, а потім – понеслось...
А чому я перехилив?! Тому що я не згодний з отакою постановою.
На всі „тепленькі” посади, головний призначив своїх родичів – це по перше.
По друге – я геть не згоден з методами керівництва, та взагалі, чому я не можу висловити свою власну думку?!
По всім об’єктам будівництва – загальний безлад. Все розколюється, розширюється, та вибухає просто на очах!
Як собі, так понагрібали елітні райони.
Та відверто кажучи, я сам хтів би мати таку собі затишну діляночку...
А мене „кидають” з одного краю на іншій...
Чому я повинен виконувати усю брудну роботу?!
Я вважаю себе самодостатньою особистістю!
Індивідуальною персоною!
Я вам не якась дрібнота на побігеньках...
Ви ще про мене почуєте!
І такі ж невдячні, за все що я зробив для них, всучили мені самий „убитий” об’єкт.
І знову повертаємося до критики. Хто його проектував?! Хто його будував?!
Чому я повинен розгрібати чиїсь то недоробки?!
А у помічники дали кого? Одні покидьки! Мерзенні тварюки! Доброго слова не розуміють, вщент... Треба тільки наказувати, залякувати, погрожувати!
Тільки я тут зібрався перетворити все на свій смак – почалося...
Приїздить до мене дільничний інспектор, (той, якому я дав по пиці), наїжджає з самого ранку, та починає робити вигляд заклопотаного лиця.
Та мене не обдуриш, я цю породу бачу наскрізь.
„Жалюгідний лицемір! Вбогий невдаха! Нікчемне зеро!” – думаю я про нього, а у голос, так солоденько запитую:
- Як ся маєш? Як добрався?
І посміхаюсь. Головне посміхатися – це усім подобається.
Він не підтримує мою гру.
- Чому не встигаємо у запланований час? - він не дивиться мені в вічі.
Не дивиться, тому що він – слабак.
- Постачальники не завезли матеріали для будівництва... - Я клею дурня. Моя хата з краю...
- Це саботаж, - його пика червоніє, та ось – ось лусне. – Про цю протидію я доповім на верх!
Він аж бо підстрибує, уявляючи як мене покарають. Та куди ж вже далі?!
Я вже достиг найжалюгідніших глибин безодні.
Я вже впав – далі нікуди...
- Ти відповіси за це! - він тупотить дистрофічною ніжкою, намагаючись залякати мене.
Мене?! Мене, якого боїться всі! Сам – головний директор і той дрейфить!
Отож! Як би він мене не побоювався, то не скинув би у цю кляту яму.
Я харкочу йому по під ноги.
Він відскакує убік.
- Йди геть! – відказую я переляканому дільничному. – Йди, та не повертайся, це моя територія!
Він щезає за мить, замість –прощавай, белькотить щось погрозливо.
- Лети, лети! – кричу я йому в наздогін. – Та стережись, опинишся в опалі, милості прошу!
Невдовзі прибуває ціла армія робітників.
Слухняних, уважних, безвідмовних. Вони працюють наче заведенні.
Удень і вночі, удень і вночі...
Голова йде обертом.
Ні хвилини спокою. Стук, грюк! Трах, бах! Дільничний інспектор все контролює. Нишпорить усюди, щоб я не зробив – „протидію”. Дурбецало!
Шаленіло вишукую слабку ланку, у цьому залізному ланцюгу.
Вирішую зіграти на слабкості. У кого її нема?!
Годину ходжу навкруги, другу... Придивляюсь. Бачу що смокчуть вони лише нектар.
Нектар на цьому просторі довго не зберігається. Треба лише виставити його на очі ясному сонечку, і через якусь мить він перетворюється на шалений напій, що зриває довбешку начисто!
- Це твоє паскудство! – інспектор розхитує здоровенну кухву, у яку я заздалегідь підлив мого нектарчику...
- Де докази?! – я роблю безгрішну пику. – Обґрунтуй обвинувачення!
Його аж викручує.
- Не треба мені інкримінувати справу, без відповідний аргументів, – добиваю я його. – Де свідки?!
„Свідки” на той час, видудливши усю бочку, встигли перетрусити один одному пики, зламати вщент збудований світ, та задати хропака.
- Тебе покарають! – обіцяє мені інспектор.
Він плентається до себе, писати скаргу.
Та я не гаю часу.
Серед суцільного лайна, яке завезли для будівництва, я знаходжу одну цікаву штукенцію.
Власно мені ця штуковина дуже заімпонувало.
Один подув і всесвіт перевертається на твоїх очах. Кольори стають соковитими, звуки мелодійнішими, повзання по землі, перетворюється на небесний політ.
Поки це невдаха вимальовує скаргу „на гору”, я піддуваю йому трішечки курива.
Спочатку він розгублено дивиться на свої, власні кінцівки.
Авжеж, він зараз їх геть не відчуває ( я переконався у цьому на власному досвіді).
Далі його пика перетворюється на суміш зеленого та червоного... Його нудить...
Я піддаю ще!
Й нього зриває дах... У цей момент на території будівництва, з’являється Сам!
В його очах – грім та блискавки! Ховайся хто в змозі!
Він гримає на інспектора, а що робить той дурень?! Він гоготить немов навіжений! Йому смішно, його несе...
Я ж, попереджав – не копай яму...
Через мить дільничного інспектора зняли з посади та кинули мені в помічники, на побігеньки.
Генеральний сам взявся за будівництво. Отут вже ні чого не вдієш!
Я відійшов осторонь. Адже, мій час прийде! Головне почекати!
За п’ять днів будівництво було завершено.
Сам, залишився задоволений.
Він сказав – що це добре!
Обдивившись об’єкт, я схопився за голову.
„Хто ж так будує!” – подумав я, а у голос заспівав Йому дифірамбів, років на двісті.
Світ був забудований аби як. Земля весь час тріскалась, з дірок вилітали вогняні стовпи, спалюючи усе навкруги.
Через дірявий дах в один день будівництво заливало дощем, а на другий висушувало спекотним сонцем.
А потім зовсім з неба полетіли шматки, таких же недороблених зірок.
- Це лише спроба! – відповів він. – Я потім усе владнаю.
Та ключова мерзота полягала у тому, що головний директор вирішив зробити на моїй дільниці якийсь жахливий зоопарк. (До речі, у нього що кожного дня - нова ідея, він у цьому сенсі справжній мастак.)
Отож, я собі сиджу тихесенько, нікого не чіпаю, як що загнали мене у цю глухомань, то й ви мене не чіпайте! Так ні, привозять цілу купу страховидних потвор, окрім того що вони ненажерливі, вони ще й засрали увесь ландшафт.
Куди не ступиш – лайно.
Нащо, питаю Його, Йому ці тварюки? А мені у відповідь – не твого розуму справа!
Годину терпів, другу, потім не витримав, хай їм грець!
Підкрутив вентиль, що постачає тепле опалення...
Вони всі й повиздихали. А моя хата з краю... Хто ж гадав, що ці істоти холоднокровні?! Не я ж їх такими робив.
Який зайнявся ґвалт! Якими епітетами тільки мене не характеризували...
Я промовчав, чого сперечатися з великими всесвіту сього!
Ще й день не промайнув, директор знову за своє!
Новий проект. Я ознайомився з планом – абсолютна дурня!
Безліч недоробок, прогалина на прогалині, та головне, як на мій погляд – ідея зовсім безглузда! І з чого творити?!
Увесь матеріал порозкрадали, залишилась тільки глина.
На шостий день Він уробив якесь чучело... Ну що путнього можна зробити з глини?
Подивися Він на своє створіння – сказав, що це добре, та на сьомий день пішов відпочивати. Та я знов мовчу. Я чекаю!


22.11.2008