Вершини ганьби. Поема

Вершини ганьби.
поема

В одному з концертних залів Києва
18 американських женихів вибирали собі наречених з киянок. На “конкурс” прийшло 300 петенденток.
VIII.1998, Укр.ТV.


Їх прийшло аж три сотні
Українських дівиць,
І вродливих, і модних,
І не зовсім блудниць.

Запізнитися – де там!
Не піти - “Да ты что!
Пусть хоть рухнет планета!
Это ж шанс лет на сто!”

І аристократично,
Бо – лиш в Києві так –
Граціозно й столично
Попливла ти “під знак”.

А під знаком, у залі
Торжествує ганьба.
Там вже нікуди далі,
Там сам дідько стриба.

Там у центрі уваги
18 самців, -
Ні краси, ні відваги,
Ні статури взірців.

Це підтоптані янкі
Правлять шлюбні торги,
Продаються… - киянки
(За державні борги).

А ціна – символічна:
Пропускний лиш квиток.
І – смішна і трагічна –
Ти зробила свій крок.

Ось уже він лунає
Під склепінням небес,
До кісток пропікає
Цей прцес, цей прогрес.
--------
Ось тебе й вибирають
З двох десятків – одну,
Ніби в гру якусь грають –
Пів-дитячу, чудну,

Вже й для них непосильну,
Вже гнітючу й для них;
Це ж не ринок невільниць,
Де помилка – не гріх:

Помиливсь – купиш іншу,
(Там вся справа в грошах)
І молодшу, й гарнішу, -
Там дозволить аллах.

Тут же – все християни,
І століття не те.
…Він без віскі вже п’яний,
Вже не зна, що плете.

Розбігаються очі,
Бо не бачать всього,
Домагання дівочі
Добивають його..

Вже заплутався Гаррі, -
Не з м и к и т и т ь ніяк.
А твої, моя гарна,
Справи – повний г о л я к.

Твої шанси мізерні, -
Ти замітила це.
“До зірок – через тернії!” –
Це не просто слівце.

Але ж – що в арсеналі?
І яка твоя роль?
Залишатися в залі
І молитися далі –
“Боже, он мій король!”

Може, з місця схопитись
І – на шию йому?
Чи в волосся вчепитись
Тій, і знаєш чому?

Чи з себе все зірвати
Й приголомшити зал?
Чи ж поможе? Не знати…
А у залі – фінал.

Хтось когось вже вітає,
Репортер тут-як-тут:
“Возраст? Нет, не играет”.
(Здесь важнее – маршрут).

Вже розкатано губи
На чужий гаманець.
Ще тактовний, не грубий
Той заморський самець.

Аж не йметься спитати,
Чи якийсь “патріот”
Під кінець “ще не вмерла”
Не ввімкнув, ідіот?

Вакханалья скінчилась.
Зал порожнім стає, -
Та свого дохопилась,
Той одержав своє.

А тобі не дісталось…
Туш з очей попливла,
І огуззя стискалось, -
Не судьба. Не прошла…

Скільки раз тобі здасться,
Що і тій, навіть т і й –
Усміхнулося щастя,
І що день цей не твій?

А коли ж буде твій? Коли кинеш
Цю країну із бог-знає ким?
Чи, можливо, коли зустрінеш
Тут. Своє, що і буде твоїм?

Не нажебране, не позичене,
Не закладене знову і знов,
А у рідну журбу закосичене,
У надію, сльозу і любов…
------------
Нежонатий, зневірений, марний
Я по рідній столиці бреду,
І не те, щоб душею негарний
Чи помилки Творця на виду.

А із думки не йдуть ті три сотні,
Для яких я – ніхто і ніщо.
Їх не три: несть числа їм сьогодні
Тим, готовим хоч зараз, якщо… -

Якщо хтось їх хоч пальцем поманить
За отой заповітний б у г о р …
Як же душить він, як же він ранить
Український оцей д у ш о м о р!

Я готовий отут скам’яніти,
Стати пам’ятником цій ганьбі,
Що в цей час мені випало жити,
Що нікого не зміг… - задушити
І упасти в святій боротьбі –

За осміяні наші “свободи”,
Самостійність, утоптану в грязь,
Як постав, не без нашої ж згоди,
Запроданства і темряви князь.

Як заради наживи і влади
Відрікались від себе самих,
Й не кривились, вершителі зради,
Розтліваючи вся і усіх.

Щось чуже й осоружне постало,
Всюди – доллара нагле мурло,
І нічого святого не стало –
Розтяглось, продалось, побрело…

Вже не дзявкають: “Нашого цвіту –“ -
Глевтяком подавились, старці.
Так повіями світ наводнити –
Можуть наші лиш гранди корита,
Незалежно-державні людці!

Це ж ганьба, недостойна мужчини,
А тим паче – громад і спільнот, -
Випихати в чужинські країни
На безправ’я, приниження й кпини
Тих, без кого зів’яне народ!

Ти ж порушив, храпак ти негожий,
Споконвічний загальний закон:
Йти на смерть на чужинців захожих,
Щоб не дати у руки ворожі
Наречених, і дочок, і жон.

А тепер віддаємо задаром,
Відправляєм, вважай, на той світ,
Цвіт-красу, що зробили товаром,
Вже зів’ялої нації цвіт…


Що ж, не стало мужчин в Україні…
А від цього й нещастя усі.
Тільки й бачиш: людці, напівсвині,
Недобитки нужди і гордині,
Слабаки, г…нюки, гнучкоспині,
Інвалід, пільговик, голуб-синій,
Штунди, п’янь, торгаші, дідусі…

Чи ти князь, чи пастух – ти не мусиш
Недолічуватись одиниць!
Не прощаються втрати пастуші –
Ні телят, ні солдат, ні дівиць!..

Скільки ж тисяч і тисяч ти змусив
Торгувати собою аж там,
За проклятим б у г р о м – за спокусу
Залишить український бедлам!

Чи лічив ти ці втрати, нікчемний?
Чи хоч маєш уявлення ти,
Що ганьбою покрив оглашенно
Українське ім’я, що плачевно
Понеслось у найдальші світи?!

Десь течуть, може, ріки молочні,
Б’ють фонтанами “фанта” і квас,
Але добре лиш там – це вже точно –
Де немає спотворених нас.

Не виню я вас дуже, дівчата, -
Йдіть із богом в незнані світи.
Винувата ця каліч проклята,
Що зуміла усіх нас загнати
У глухі безнадійні кути!

Збагнете. Все побачите скоро,
Що в ціні, що в потребі, що – так…
Та без гідності, без Батьківщини –
Як же жити? Любити – як?!

… І котилась сльоза гаряча,
І у крику завмерла душа –
З ким? Про що? І до кого? – Не бачить
І не чує країна чужа…

Повертайтесь. Нехай і кульгаво, -
Тут вітренківські дужі вітри
Розпродажну, нещасну державу
Обвівають і знизу, й згори.

І у звільненім переході,
Вже без ринку і без жебраків –
Зустрічаю, прощаю вас… Годі.
Щось я вмріях далеко забрів.

Хай помру я, мов пес під тином,
Там останні слова прохриплю,
Але нинішній день України
Не сприйму, і не благословлю.

Не відкупишся, стерво бидляче,
Не оплатиш загиблих надій,
І прощення не знайдеш… Я плачу
На землі, наче доллар, чужій…

22.06.1999р., Київ.
400 тис.жінок віком 20-30 років залишило Україну за 10 років.
УТ-1, 10.04.2000 р., диктор В.Бірзул.
400 тис.жінок віком 20-30 років залишило Україну за 10 років.
УТ-1, 10.04.2000 р., диктор В.Бірзул.